Поштова адреса: 01135.  Київ-135, а/с 79. 
  Контактний телефон:  +38(044)227-93-55
  E-mail: info@agroprofi.com.ua 
             Передплатний індекс: 98990


Книги:

Топ переглядів за місяць:

ЗАРЯСНІЮТЬ ПОЛЯ МОРЕМ СИНІМ
Колись на Поліссі було море. Не чорне, а синє. Синє і безкрає море льону, яке годувало наших...
БАТЬКА СВОГО СИН. УКРАЇНА ВІД МАЛОГО ДО СТАРОГО ВІДЗНАЧИЛА 26-У РІЧНИЦЮ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Лише за справжніх родинних цінностей, батькової підтримки і сили, маминої ніжності і любові...
ВІДРЕМОНТОВАНА РАДА
Із початком нового навчального року у школах, стартував і новий політичний сезон на печерських...
«НІБУЛОН» ПРОДОВЖУЄ МОДЕРНІЗАЦІЮ СУДНОЗАВОДУ І СПУСКАЄ НА ВОДУ НОВІ СУДНА
Компанія «НІБУЛОН» за підтримки Європейського інвестиційного банку (ЄІБ) продовжує реалізацію...
ЗІ ШКОЛИ ПОЧИНАЄТЬСЯ МАЙБУТНЄ
Пузиківська ЗОШЧи багато вам траплялося незнайомих шкіл, до яких просто хотілося би зайти, бо вони у якийсь...

Наші партнери:

АНАТОЛІЙ ЛАВРИНЕНКО. «Я ЗАЛЕЖНИЙ. НЕХАЙ І ГЕРОЙ»

Герой України – це не обов'язково успішний керівник, відомий господар, але, безсумнівно, видатна людина. Бо одна з рис героїзму полягає у внутрішньому «мушу», незалежно від того, чи у тебе тисяча людей у підпорядкуванні, чи один комбайн. І у словах і справах, а іноді – в інтонаціях і хвилюваннях за долю країни… 
Сьогоднішній гість нашої постійної рубрики – Герой України Анатолій Анатолійович Лавриненко, комбайнер сільгосппідприємства «Колос» Високопільського району Херсонської області.


Image– Я народився на Херсонщині і 34 роки пропрацював на землі комбайнером.
В армії в Закавказькому військовому окрузі служив кінологом. По завершенні мені пропонували роботу в Дніпропетровську, у міліції. Але так сталося в житті, що батька я свого не знав, а мати працювала в колгоспі і залишалася одна з двома моїми молодшими сестрами. Їх треба було годувати, тому я повернувся. Пішов навчатися у ПТУ за спеціальністю тракторист-машиніст широкого профілю. Потім почав працювати у колгоспі «Більшовик» комбайнером на старенькому «Колосі» СК-4. 
Я дуже люблю техніку, люблю щось конструювати, збирати власними руками. Десять років тому, наприклад, власноруч зібрав трактора, який працює в нашому сімейному господарстві. Це, можна сказати, хобі з дитинства. Можливо через цю технічну жилку мені через кілька років дали комбайн нової модифікації «Колос» СК-6. Потім, як досвідченому механізатору, мені довірили працювати на «Доні-1500» та «Славутичі» КЗС-9.
Рік я комбайнував на цілині. А так – все життя в колгоспі.

Велике було господарство?
– Так, велике – 6,5 тисяч гектарів орної землі. Направленість: м'ясне і молочне скотарство та розвинене рослинництво. Усього у колгоспі працювало близько 700 чоловік.
У тваринництві дійне стадо було 900 голів, тримали молодняку на відгодівлі не менше двох тисяч, свиней – близько трьох тисяч.

ОСОБОВА СПРАВА
ЛАВРИНЕНКО Анатолій Анатолійович. 
Народився 20.04.1953 р. у с.Іванівка (нині – Миролюбівка) Нововоронцовського району Херсонської області.
Освіта: закінчив Нікопольський технікум сільського господарства за фахом технік-механік (1977 р.).
З 1974 р. працював у колгоспі «Більшовик» (нині – СТОВ «Колос») Високопільського району Херсонської області.
У 2006 році обраний депутатом Високопільської районної ради Херсонської області від СПУ.
Нагороджений орденами «Знак Пошани» (1977), Трудового Червоного Прапора (1986). Має відзнаки: Почесна Грамота Президії ВР УРСР (1987), бронзова і золота медалі ВДНГ СРСР. Присвоєно звання Герой України з врученням Ордена Держави (13.11.2001 р.).

Під зерновими колгосп мав 2,5 тис. га, а також 120 гектарів саду. На богарі урожайність зернових була близько 30 ц/га на круг. У 70-х роках, коли активно запроваджувалося в наших краях зрошення, то під ним ми мали близько 400 гектарів, на яких працювало 5 дощувальних установок ДДА-100. Це давало великі прирости врожаю. Наприклад, кукурудзи на силос ми отримували до 700 ц/га. Можна сказати, що на зрошенні один гектар працює за два на богарі, тому зернових мали по 50-60 ц/га. А за рекордно можливу урожайність кормових буряків, отриману на рівні 1100 ц/га, наш механізатор получив Орден Леніна.
Таких великих господарств було три в районі. Хоч і працювали важко, та ми усім були забезпечені. Тільки зернових комбайнів колгосп мав 11 одиниць, у тому числі три «Дон-1500», на яких загалом працювало 28 механізаторів. В автопарку мали 42 автомобілі. Мали й відповідні завдання на жнива: 250 га на комбайн «Нива» і 300-350 на «Колос». Були такі роки, коли додатково залучали комбайни сусідів, бо не встигали збирати врожай через погодні умови. Херсонщина ж – зона ризикованого землеробства.

Першу державну нагороду Ви отримали у сімдесятих, ще молодою людиною. Потім були інші.
– У той час у СРСР були п'ятирічки. Тричі поспіль я і ставав їх ударником. Найбільший намолот, сьогодні може це й не багато, був на комбайні «Дон-1500» – 32 тис.ц. За такі досягнення нагороджували званням Герой соціалістичної праці СРСР. Я ж отримав орден Знак Пошани, золоту і бронзову медалі ВДНГ СРСР, Почесну Грамоту Президії ВР УРСР.
У 1986 році я був відмовився від вручення Ордена Трудового Червоного Прапора. Я вважаю, що державна нагорода – це справедлива відзнака держави за людський труд. Тому має вручатися будь-кому, чи то керівнику, чи то механізатору, урочисто, як належить – адже і працював я, як годиться. Мені ж його просто вирішили віддати – на, нехай буде. Тож я відмовився. Рік орден лежав у райкомі партії, а висилати назад у Москву ніхто не насмілився. Потім вже приїхали, вручили.
У 2001 році отримав звання Героя України до Дня працівника сільського господарства, вже урочисто, як належить, у Києві, у Маріїнському палаці з рук Президента...

Що зараз відбувається у Вашому рідному господарстві?
– Це болюче питання – коли у 90-х колгосп «Більшовик» перетворювався через реформування на різної форми господарювання «Колос» – і землю розпаювали, люди потроху почали виходити з нього. Найважчі часи припали на 1994-97 роки, коли підприємство потрапило до боргової ями, коли пішли оті купони та мільйони. Та й їх ми пережили. А наразі від колись потужного підприємства залишилася одна печатка і один голова.
Я з вдячністю згадую нині покійного Володимира Постраша – голову колгоспу, який працював до 1989 року. Він сам приїхав за розподіленням з Білорусі. За фахом був агроном. І віддавався землі та справі на всі сто відсотків. Таке саме ставлення в нього було і до людей: його наказ до бухгалтерії був – віддати людям усе зароблене до копійки…
А зараз… І це стосується не лише нашого господарства. Зараз колись аграрний район з 12 колгоспів і радгоспу має одне реально працююче… Я знаю у нашому господарстві кожне поле, бо сіяв майже на кожному. Включно до 1990-х років колгосп вносив органіки на 1 га на зрошенні близько 100 тонн, на богарі – до 20 тонн; по 2 ц мікродобрив і безводного аміаку.
Ми дотримували сівозміни. Після соняшнику був пар. І соняшник на те місце повертався лише через 5-7 років. А нинішні орендарі і пайщики сіють його по два-три роки поспіль на одному полі. Від багатьох культур відмовилися й вирощують лише те, що ковтає ринок: пшеницю, соняшник, ячмінь.
Якщо б повставали ті агрономи, що колись тут працювали, подивилися б на всю цю анархію розпаювання, на ці клаптики землі від цілого колись господарства, то сказали б, певно, що гнати їх мітлою з землі треба.
В господарстві, якого, власне, вже немає, та й в цілому в районі на тваринництві поставили хрест. Відродити його практично вже неможливо.
По сільському господарстві наче пройшло татаро-монгольське ярмо. За радянських часів було на що в нашому селі подивитися і іншим показати. А з реформуванням сільського господарства наша держава наразилася на таку небезпечну хворобу – геморой: ні собі подивитися, ні людям показати. І жоден телеканал за усі роки незалежності не насмілився показати мешканцям великих міст кричущої правди про село.

Чи має, на Вашу думку, продаватися земля?
– Земля це загальне надбання людей, вона має їм належати. Спочатку від 1991 року від колгоспів і радгоспів відняли 7-10% орної землі для створення фермерських господарств. А тоді, в 1994 році вийшов закон про паювання. І тоді почали усе трощити. Але ж це утопія. Це не вихід був. Людей розділили. Селянам кинули кістку – і гризіть її, як хочете. Так фермер отримав від 30 гектарів, а пайщик 5-6 гектарів землі. Але ж у них потім народилися діти? То їм вже нічого не дісталося, адже вся земля в оренді на 25 років…
Тож земельне питання як було основним головним болем селянина, так і залишилося.
Питання землі взагалі не мають розглядати депутати. Нехай вони і народні обранці. Це має вирішувати весь народ, наприклад, шляхом референдуму, адже це національне надбання. А вирішують саме вони – 450 чоловік – продавати чи не продавати, як вона має переходити у спадок тощо.
Взагалі-то багато питань має вирішуватися референдумом. Так, дуже б непогано було поставити у ньому таке запитання: «Скільки, ви вважаєте я, чиновник такий-то, чи депутат, маю отримувати зарплатні? У скільки разів більше за простого трударя?». І всі б тоді знали, скільки получає бабця на селі, і скільки, наприклад Президент, чи Прем'єр-міністр. І вони б працювали для збільшення добробуту населення, адже від нього напряму залежав би і їхній добробут. Туди б, до переліку питань референдуму, відніс би і пільги для депутатів, і пільги для тих, хто все життя працював на фермі, в школі, в лікарні. Та багато чого іншого.

Повернімося до господарства…
– Та там і повертатися нема до чого. Залишилося гектарів 300 землі, в основному від тих, хто поїхав до міст, пенсіонерів. Інші – свою землю забрали – хто сам працює, хто здає в оренду. Та що там казати: до минулого року я працював завідуючим олійницею. Я приймав участь у її побудові від самого початку, там же працювала і моя родина. І цілий рік не отримували зарплатню. Голова віддавав відсотків по тридцять за рік. Накопилося на 20 тисяч гривень. Тож я йому сказав: у нас є майнові паї, ми на них забираємо олійницю. Сьогодні сказав, а за тиждень вона згоріла. Збіг? Можливо. От так нам повернули борг. Тепер ми хочемо хазяйнувати на своїх паях.

То що ж там віддавати? Все ж згоріло?!

– Стіни залишилися. Якесь залізо. У планах відбудувати її.

Чи бували Ви за кордоном?
– Давно вже їздив, ще за радянських часів. Два рази – до НДР та Угорщини. У нас із переваг – наші чорноземи, які, як казав наш старий голова, можна на хліб намащувати. А в них вже тоді була перевага в культурі землеробства, в техніці. У них вся техніка випускалася, так би мовити, «для людини, для брата, для сім'ї», а в нас… так…

А Ви б хотіли працювати на такій техніці?
– Ви знаєте, я не хотів би працювати на когось – на жодного фермера, жодного орендаря. А так – чому б ні? Звісно, мав би день-два, щоб підлаштуватися. Адже тут, як і на космічний корабель, потрібна підготовка.

Чи відчуваєте гордість від того, що Ви – Герой України?
– Ні. Ця держава, держава, підкреслюю, а не люди, не заслуговує на таке звання. У нас є люди, є Герої України, які все життя пропрацювали на неї. Але цим справжнім Героям дорога у владу закрита. Можливо, й дякувати Богу за це.
Раніше для мене усі державні свята були справжнім приводом для радості. Проте я розчарувався. Наразі я не святкую ані день Конституції, ані День Соборності, ані День Незалежності. Що святкувати? Я – залежний. Від банків, від комунальних платежів, від заощаджень, які забрала в нас держава зі сміховинною компенсацією у «цілу тисячу гривень»... Я залежний. Нехай я і герой.
Проте я це зараз можу сказати… а інші? Та й чи почують мене? Коли у 2005 році рік наступний оголошували «Роком села», я тоді подумав, що жодної борони не перепаде тому селу. І так воно і є. Те саме стосується і інших програм і обіцянок. Узяти хоча б той самий «Український прорив», якого не було і не буде. За 18 років незалежності нічого не змінилося. За радянських часів будували дороги, дитсадки, школи. Зараз хоч би лампочку хтось вкрутив, хоч би квадратний метр асфальту положили... Навпаки, з чотирьох населених пунктів на одному «поставили хрест» – жодного подвір'я, все заросло бур'яном. І, впевнений, я не лише за своє село кажу, а за всю країну.
Нинішній 2009 рік – рік світової кризи. Я вважаю, що для України в сільському господарстві усі роки незалежності були роками кризи. І що наше село буде ще довго вичухуватися з неї, як після трауру.

На Вашу думку, що потрібно зробити, щоб село, та й Україна заразом, стали жити краще?
– Є така підозра, що без революції тут не обійтися (посміхається). Якщо не суспільної, то законодавчої.
Втім, якби усі обіцянки виконувались… Наприклад, у села був би шанс, якщо б усі надходження сільського бюджету залишалися у ньому – на соціальну сферу, на ремонт доріг тощо.
І ще – тільки колективна форма власності, ті ж самі колгоспи і радгоспи, без будь-яких фермерів і усілякого паювання.

Наостанок наше традиційне запитання: від чого отримуєте найбільше задоволення у житті, а що найбільше дратує?
– Задоволення отримую від того, коли працюю на землі, коли земля пахне свіжістю весни, коли кидаю насіння в неї, коли збираю хліб. А дратує… Та багато чого. Хоча ось, з останнього. Знаєте, складається таке враження, немов би ми живемо, нібито нас кинули на цю землю на сто років, а після нас – хоч потоп. І це скрізь так: що у селі, що у столиці. Я, власне про сміття, про те, що люди залишають по собі. І на землі, і в пам'яті.

Стати Агропрофі просто! Лише за кілька кліків!

Події:

Ціни на зернові: