Поштова адреса: 01135.  Київ-135, а/с 79. 
  Контактний телефон:  +38(044)227-93-55
  E-mail: info@agroprofi.com.ua 
             Передплатний індекс: 98990


Книги:

Топ переглядів за місяць:

ДОРОГА, ВИНАЙДЕНА РАНІШЕ ЗА КОЛЕСО
Господар води Для тих, хто вже за часів незалежної України використовував річку як транспортну...
НАВЧАННЯ МАЄ ВИПЕРЕДЖАТИ РОЗВИТОК...
Хочете, щоби ваші діти втілили прадавню батьківську мрію жити краще, щоби стали щасливими та...
НІБУЛОНІВСЬКИЙ ФЛОТ ОЧІКУЄ НА СУТТЄВЕ ПОПОВНЕННЯ
На суднобудівно-судноремонтному заводі «НІБУЛОН» триває зведення двох буксирів проекту 121М, а...
У НОВИЙ НАВІГАЦІЙНИЙ СЕЗОН — ІЗ НОВИМИ СИЛАМИ
«НІБУЛОН» продовжує розвантажувати автомобільні шляхи України. З перших днів відкриття навігації...
ПРАВО НА БЕЗВІЗ,АБО РОЗЛУЧЕННЯ З РАДЯНСЬКОЮ ІМПЕРІЄЮ
Ніколи не думав, що скажу це, але я люблю бюрократію. Тільки бюрократію не українську, а...

Наші партнери:

Володимир Дідківський. «Треба пишатися не найкращими в світі чорноземами...

...а тим, що держава виростила 100 млн тонн зерна.І щоб нас стало 60 мільйонів українців!»


ImageДорога до Єрчиків і в самому селі асфальтована і рівна. Тут, у Попільнянському районі Житомирщини в однойменній приватній агрофірмі «Єрчики» – господарстві інтенсивного типу – дбають не лише про рентабельність, а й про добробут односельців. Адже великі врожаї, на думку її директора Героя України Володимира Дідківського, насамперед, мають забезпечувати достойний рівень життя людей, а не просто приносити прибутки керманичам.
– Наша земля вже сьогодні може виробляти 100 ц зерна з гектара, і вона повинна виробляти, – розповідає за кермом Володимир Олександрович, везучи нас у «Єрчики» і знайомлячи дорогою зі своїми полями та власними міркуваннями. – Тому що, буваючи за кордоном, в тій самій Голландії, Швеції, у тих же північних сусідів, які на камінні вирощують 60-70 ц/га, стає соромно, що ми на своїх хвалених чорноземах маємо 23-25 ц у середньому по державі. 
Ми як держава можемо вирощувати 70-80 млн тонн зерна уже за три-п'ять років. Але для кого?! Населення з такою катастрофічною швидкістю меншає й меншає, села вимирають, порожніють. І нікому до цього діла немає – самі гасла… 
Півроку тому був на парламентських слуханнях щодо проблем села – зібрали повний зал людей, дали по три хвилини на виступ, а з парламентарів туди прийшло всього 40 чоловік. При тому, що, зі слів спікера Володимира Литвина, у нинішньому скликанні Верховної Ради 82% депутатів – тим чи іншим чином вихідці з села.

Особова справа
ДІДКІВСЬКИЙ Володимир Олександрович. 
Народився 7 листопада 1953 року в с.Корнин Попільнянського району Житомирської області. 
Освіта вища: у 1987 році закінчив Українську сільськогосподарську академію, за фахом – зооінженер.
З травня 1975 року працював інженером у хмелерадгоспі «Попільнянський», а з 1988 року – начальник цеху тваринництва у тому ж господарстві. У 1993 році обраний головою ППТ ім.Фрунзе с.Єрчики Попільнянського району, а з 2000 року донині – директор приватної агрофірми «Єрчики». 
Депутат Житомирської обласної ради, голова Постійної комісії облради з питань агропромислового комплексу, земельних відносин та розвитку села (з квітня 2006). Голова ради Всеукраїнського союзу сільськогосподарських підприємств Житомирської області. Герой України (13.11.2002 р.).
Володимире Олександровичу, як Ви вважаєте, за що Вам присвоїли звання Героя України?
– Мабуть, за працю. Я з малих літ працюю в цьому регіоні, і в цьому селі, і в Жовтневому, де ми проїжджали. Моя мати 45 років пропрацювала дояркою, і я ще трирічним за руку ходив з нею на ферму. Я виріс на фермі, зрісся з цими людьми.
У 1975 році прийшов у сільське господарство, закінчив сільськогосподарську академію, працював у Жовтневому начальником цеху тваринництва. А в 1993 року обрали керівником господарства, яке нині зветься «Єрчики». Колектив був молодий, завзятий, амбіційний. І зараз середній вік наших керівників десь 32-35 років, усі мають вищу освіту, всі забезпечені житлом. Ми будуємо своїми силами і даємо житло безоплатно: якщо спеціаліст відпрацював десять років, то його сім'я отримує хату у власність. Щоб село не мало пусток, заповнюємо його шаховим порядком: де можна заповнити порожнечу, там і зводимо будинок. 
За п'ятнадцять років ми практично все виробництво потроїли. Якщо тоді урожайність складала 30-32 центнери, то сьогодні це у середньому 65-75 ц зернових, буряків – 700 ц. У тваринництві – якщо з однієї фуражної корови ми мали надої на 2800 кг, то сьогодні ми доїмо близько 7000 кг. Потроїлося порівняно з 1990 роком і поголів'я худоби. 
Набагато поліпшилася культура землеробства. Заслужили статус елітгоспу з вирощування насіння зернових. Тепер маємо свій насіннєвий завод, який зробили самотужки, обладнання ж німецької фірми «Петкус». Усі навколишні знають і купують наше насіння. Хоча останнім часом продажі зменшилися, не всі мають можливість купувати високоякісне насіння, намагаються вирощувати і вигадувати щось своє. Однак я завжди повторюю, що насінництво – це один з трьох китів, без якого неможливий високий урожай 70-80 ц, а ми плануємо врожаї 100 центнерів. Планували й цього року, але у нас, на жаль, із самої ранньої весни й аж до 28 червня не впало жодної краплини дощу. 

До клубу 100 центнерів не входите?
– Я знаю про цей клуб. Але хочу спочатку реально виростити 100 ц, а потім нехай нас туди запросять самі. 

Яка історія саме Вашої нагороди?
– Для мене було як грім серед ясного неба, коли мені подзвонили, щоб наступного дня був о десятій годині в Києві, у Маріїнському палаці. Кажуть – вас будуть нагороджувати. Я подумав: мабуть дадуть заслуженого працівника сільського господарства. А вже як приїхав, мені пошепки повідомили, що вручатимуть Героя. 
Можливо, вплинуло й те, що більшість семінарів, які відбувалися в ті роки на Житомирщині, проходили на базі нашого господарства. А найголовніше все ж таки – що ми здорово підняли валове виробництво, займалися будівництвом, купували техніку. Звісно, це не той МТП, який сьогодні може дозволити собі великий капітал, але для нашого господарства, я вважаю, це хороша база.
Взагалі нікому з аграріїв не дають незаслужено звання Героя. Але єдина пільга, якою можна скористатися, – це колись я був у театрі й міг узяти плаща без черги (сміється)… 

А про Вас говорять, що Ви вже досягли всіх можливих вершин у сільському господарстві…
– Я не знаю, хто так каже. Досягти вершин у сільському господарстві неможливо, бо тут можна підніматися й підніматися. Я ніколи й подумати не міг, що можу займати якусь адміністративну посаду, хоча мене запрошували і в область, і в район головою адміністрації. Коли приїжджаю у Київ, то можу там пробути в крайньому разі до десяти вечора. Далі мене вже не вистачає. Я там некомфортно почуваюся. От на полі, на фермі, біля хати мені найкраще.

Скільки землі мають «Єрчики», яка структура посівів? І взагалі які потужності господарства?
– У нас 5 тис. га землі. Займаємося вирощуванням зернових культур: пшениця, ячмінь, ріпак. Також і цукровими буряками. А 20% ріллі займає кормовиробництво: кукурудза і люцерна. Трохи сіємо сої. 
Тісно співпрацюємо з Інститутом фізіології рослин та генетики НАН України, з його директором, Героєм України Володимиром Моргуном. Цього року вирощували на експериментальних ділянках 12 сортів пшениці цього інституту, а також пробуємо «Комплімент» німецької селекції. Цьогоріч абсолютно вся пшениця в «Єрчиках» другого і третього класу – найкраща за якістю.
Маємо 3250 голів худоби, з них 980 корів порід чорна-ряба молочна, червона-ряба молочна, а також м'ясні – абердин-ангус і поліський м'ясний тип. Але тут є певні проблеми – можна було б досить серйозно розвивати скотарство, якби не ціна. М'ясокомбінат бере за однією ціною що чорно-рябого бичка, що м'ясну породу. Щоб тримати останню, треба годувати корову, яка народила теля і дев'ять місяців вона не доїться, а три місяці годує своє теля – приносить самі збитки. Покрити їх ми можемо якісним м'ясом. І у всьому світі ціна м'яса вдвічі більша. Молоко, приміром, рентабельне, то покриває збитки по м'ясному скотарству. Утім, я впевнений, що за рік-два люди отямляться й кинуться за справжнім м'ясом, а в нас воно ще є – тож ми підтримуємо скотарство на належному рівні і плануємо його розширювати.

От тільки держава чомусь не бажає мати свого, українського, нормального м'яса…
– Це справжня біда. Сьогодні у мене стоїть близько 200 голів бичків, по 500 кг, за ціною 10 грн/кг – ніхто не дзвонить і не запитує… Чому не питають? А тому, що вже три роки наша держава не може прийняти стандарт на м'ясні вироби. Ковбаса повинна вироблятися з м'яса, як це робиться у всьому світі. Я був у Білорусії місяць тому: годі й порівнювати, з чого там молоко, яка там сметана і яке там масло – і яке у нас. А все, що в київських гастрономах, – то не масло, то сурогат. Про що можна казати, якщо в Дніпропетровську на зібранні з вуст міністра прозвучало, що купують кілограм фаршу за 6 копійок?! У кожній ковбасі 30-40% сої, і ще не знаємо якої – можливо, генно-модифікованої. Усі погналися за рублем і кажуть: у нас проблема – затвердити стандарт. Та немає такої проблеми – комусь невигідно, щоб цей стандарт був, бо тоді можна буде з когось запитати. А якщо в стандарті виписано, що в ковбасні вироби може йти і соя, і «охлапки», то годі дивуватися, що в столиці кожна друга дитина хвора. 
А найбільше мене гнітить, коли кажуть: дорогі продукти у Києві. От ми продаємо молоко на молокозавод – високоякісне, 3,6% жиру, по 2,10 грн/л. А у столиці воно коштує 6 гривень. То я не проти, щоб його закупали по 2,10, але нехай і в Києві воно коштує 2,80-3 гривні. Тоді б люди сказали, що селяни для нас працюють. А якщо тут я продаю за 2, а там продають за 6, то чи не забагато 200% маржі комусь?.. Ніде в світі такого немає. 
За кордоном нормальна рентабельність усіх господарств – і виробників, і переробників, і посередників – це практично 4-10%. А в нас у декого – 4% або й нульова, а в декого зашкалює за 200-300%. 

До речі, а «Єрчики» займаються переробкою?
– Ні, крім того, що ми маємо власний сучасний млин, робимо борошно для людей, печемо гарячий хліб у власній пекарні, яка щоденно на три села розвозить його по 2 грн за булку.
Ми далекі від думки мати власні переробні цехи. Кожен повинен займатися своєю справою. У нас в районі багато хто побудував ковбасні цехи, але вони не можуть конкурувати за ціною з тими київськими ковбаснями, шустрішими, хитрішими, особливо в питанні того, чим напхати ковбасу, – і змушені були позакриватися. А якість зараз не на першому плані. При нинішніх заробітних платах у містах на першому плані – ціна. Хоча, якщо ми сьогодні продаємо живою вагою бичка за 11 грн/кг, то це парне м'ясо виходить 22 гривні. Я не думаю, що з нього була б дорога й ковбаса. Але все одно їм вигідніше закуповувати готовий пакетований фарш і труїти свій народ (зітхає)… Іншого слова не придумаєш. 
Думаю, мине ще небагато часу – і люди зрозуміють, за що варто платити. Багатші вже зрозуміли і просто не харчуються в таких магазинах. Зараз навіть з'явилася нова тенденція: приїжджає більш-менш забезпечена людина з шофером в село, знаходять більш-менш нормальних чоловіка й жінку, купують їм порося, курей, корівку, допомагають комбікормом і всім необхідним, платять нормальну заробітну плату – і двічі на тиждень приїздить шофер і забирає гарне яйце, добрий кусок м'яса, бідончик молока і сметани. Але ж це можуть зробити тільки одиниці! А сотні тисяч людей у містах мусять харчуватися з того ж універсаму. 

На що господарство витрачає зароблені кошти?
– Найголовніше – ми стабільно виплачуємо заробітну плату. Середня зарплата – близько 2000 грн, що для села, думаю, нормально. Механізатори отримують середню зарплату за 3000, а в сезон – жнива, силосування, вивозка органіки – й більше. 
Ви ж розумієте, на чому ми беремо здорово: якщо є 3,5 тисячі худоби, то є органічні добрива, якщо є органіка – є врожай, є культура землеробства, є поліпшення гумусного шару тощо. Займаємося ми й зеленими добривами, сидеральними культурами. Маємо трохи й старої техніки, не викидаємо старого, ті самі Т-150. А так маємо «Кейс», «Джон Дір» (минулого року придбали ще один комбайн і трактор цієї фірми), «Хольмер», цьогоріч купили самохідний оприскувач «Апачі». 
Щороку десь півмільйона гривень витрачається на громадське харчування, на школу, клуб, на різні допомоги: лікування, навчання, народження дитини. Торік на соціалку витратили 405 тис. грн. А всього господарство охоплює чотири села: центральна садиба в Єрчиках, Жовтневе, Чернявка і Романівка. Податків заплатили, як на наше невелике господарство, – за минулий рік 900 тисяч, заробітна плата склала 6,4 млн гривень. 

Державними програмами користуєтеся?
– Так, держава допомагає, але це не та підтримка. Ми ж у всьому на Захід, на Європу рівняємося. То чому ж наше сільське господарство не прирівнюють до тих дотацій, які отримує Європа? Якщо австрійський аграрій отримує в середньому 440-520 євро/га, то нам дали на посів озимих по 100 грн/га. Якби мені дали 600 євро на гектар, то нічого й вирощувати не треба було б (сміється). 
А стосовно податків – потрібно податкову систему в сільському господарстві зробити одну: плата за землю, один-єдиний податок. А ми зараз платимо до десятка різних податків. 
Ми повинні підняти сільське господарство до європейського рівня – альтернативи в держави немає. Ми можемо за рахунок нашої землі, наших врожаїв підняти державу, як Кувейт. Треба пишатися не найкращими в світі чорноземами, а тим, що держава виростила 100 млн тонн зерна. І щоб нас стало 60 мільйонів українців! 

Для цього потрібні неабиякі інвестиції…
– Ми вже можемо вирощувати багато, але у нас сьогодні намагаються вивезти все. Я за інвестиції в сільське господарство, але ж інвесторам вже заважають наші села…
Та й до інвестицій треба з розумом підходити. От зараз «Райз» в Полтавській області будує елеватор на 400 тис. т – найбільший у світі. А я вважаю, що елеватори мають бути маленькі – на 10-15 тис. т, щоб селянин міг бачити результати своєї праці, щоб міг їх нормально продати, щоб крутилася робота якась. А якщо я побудую велике сховище на 400 тис. т, то куди діватися іншим людям? Що, ми цим забезпечили інфраструктуру? 
Села просто фізично вимруть. Скажіть, будь ласка, хіба у Європі дурніші од нас? Ви бачили таку гігантоманію у Франції, Німеччині, Австрії? Мабуть, не дурніші, й живуть набагато краще – і духовно і фізично. Серед наших інвесторів є багато вольових, талановитих і хороших людей. А є ж такі, що беруть землю з однією метою – взяти у людей паї за гривню сьогодні і продати за десять пізніше.
Коли буваю за кордоном, всі питають одне: «Коли вже у вас будуть продавати землю?» А в селі на цю землю законно дали державні акти, щоб законно її відібрати. Якщо пройти по селах, де в людей немає роботи, ці акти можна зібрати за ціною від 300 до 1000 доларів за акт. І люди в черзі стоятимуть. На це й розраховано все. 

Який же, на Вашу думку, вихід?
– Держава повинна викупити землю у селян і нормально давати її в оренду, створити іпотечний земельний банк. Дали Дідківському в оренду? Правильно працює? Нормально платить податки? Все. Неправильно? Віддати іншому. Бо якщо держава втратить контроль над землею, то залишиться тільки територія з назвою «Україна». Візьміть Англію, там землю контролює держава. У нас сьогодні немає такої галузі, яка могла б витягнути країну, окрім сільського господарства. Адже продовольча криза у світі з кожним роком поглиблюватиметься, оскільки активізувалися небезпечні природні явища: там згоріло, там затопило. А їсти людям хочеться щодня. Тож продовольство виходить на перший план, і на ньому можна заробляти величезні гроші.

Завдяки чому господарство тримається на плаву, навіть у такий непростий рік?
– У нас не було жодного складного року. Звичайний рік, ми стабільно виплачували зарплату день у день. Розумієте, у нас є таке селянське хобі – сіяти і збирати. Весь світ працює на прибуток, а у нас це як хобі...
А завдяки чому виживаємо? Ми ніколи не продаємо зерно до Нового року, хоч би як важко було. Продавати починаємо у квітні, травні, червні. Тоді вже й ціна стабілізується. Після Нового року на 70-80% можна продати дорожче, ніж у сезон, коли всі хочуть гроші, всі просять кредити. Ми також беремо кредити, але дуже мало. Намагаємося обходитися без цього, бо що таке кредит? Це «роздіваловка», грубо кажучи. Хоча й без нього не можна: приміром, добрива на осінній засів купили своєчасно за однією ціною, а тепер вона підвищилася на 400 грн – це великі гроші.

Як у вас оформлені земельні відносини? Як розраховуєтеся за оренду? 
– Цього року переуклали всі договори на 10 років під 3%. Платимо людям у той спосіб, який їм вигідний – кому грішми, кому послугами, кому зерном для годівлі худоби. Причому зерно продаємо своїм людям по 70 грн за центнер – тобто по 700 грн/т. Хоча ринкова ціна 1000 грн/т. Десь 75-80% селян забирають грошима, а 20-25% продукцією. Чому так? Річ у тім, що багатьом земля переходить у спадок від померлих батьків і сюди приїздять кияни, черкащани, москвичі, які не зацікавлені залишатися та працювати на землі – от їм потрібні гроші. І ця тенденція росте. А раніше пропорція була інша: 70% людей хотіли отримувати зерно…
Молодь не хоче залишатися на землі. Хоча комбайнери, приміром, цього року заробили, окрім зарплати, по 8 тонн зерна, яких людині з особистим господарством вистачає на рік цілком. Однак, якщо комбайнер не хоче брати це безкоштовне зерно, то ми його викуповуємо за ринковою, а не «бросовою» ціною.

За рахунок чого Ви купуєте техніку, якщо намагаєтеся обходитися без кредитів?
– За рахунок проданого зерна, молока, м'яса, насіння. Щось-то ми заробляємо! Приміром, нам потрібен оприскувач, який коштує 1 млн 200 тисяч. Ми платимо 600 тис. зразу і 600 тис. через 2 місяці. Щороку купуємо на господарство техніку в середньому на 2 млн грн.
Є в нас і стара техніка – так звані майнові паї, ми їх не розбазарили. Не працюємо на них, але й не розпродаємо, щоб ніхто ні в чому потім не звинувачував. 

Розкажіть трішки про свою сім'ю…
– Моя дружина працює медсестрою у районній лікарні, два сини – правники, невістка-лікар. Онучечці вже рік. Сини працюють за фахом, але я дуже шкодую, що не віддав їх учитися за сільськогосподарським фахом. Я все намагаюся переконати їх, що Київ – для киян. Багато моїх однокласників живуть у Києві, в Житомирі. І, коли зустрічаємося, я запитую: от ти скільки разів був у театрі? А він каже: я десять років у ньому не був. Скільки разів ти був у нормальному, класному ресторані? Каже: я там ніколи теж не був… То як у тебе є машина, до Києва, якщо їхати навпрошки, година двадцять – і ти вже в столиці, якщо треба. Зараз увесь світ перебирається в село, де й повітря краще, і продукти свої… Але все ж таки я маю надію, що діти повернуться в село і продовжать мою справу. Раніше дружина казала: навіщо їм те село! А тепер, бачте, життя зовсім інакше перевернулося. 

А що приносить найбільше задоволення в житті?
– Це посмішки людей, які радо зустрічають мене, всміхаються, а ще як іноді подякують, то більшого задоволення для мене немає. Коли бачиш, що люди, з якими ти виріс, з якими ти працюєш, радіють життю, це надихає! Моє життєве кредо – щоб було добре людям. 

Євгенія Руженцева

Стати Агропрофі просто! Лише за кілька кліків!

Події:

Ціни на зернові: