Поштова адреса: 01135.  Київ-135, а/с 79. 
  Контактний телефон:  +38(044)227-93-55
  E-mail: info@agroprofi.com.ua 
             Передплатний індекс: 98990


Книги:

Топ переглядів за місяць:

СТРАТЕГІЯ З РОЗБУДОВИ СТРАТЕГІЇ, АБО ПАПЕРОВА СИМУЛЯЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ
Усі роки незалежності нас тішать розмовами про унікальне географічне розташування України, котре...
КАДАСТРОВІ МАХІНАЦІЇ. ІНОДІ НЕ ЗАХИЩАЄ НАВІТЬ ДЕРЖАВНИЙ АКТ
Коли починаєш розслідувати шахрайські схеми щодо оборудок із землею, просто дивом дивуєшся,...
АГРО-2017: З АКЦЕНТОМ НА ТЕХНІЦІ
XXIХ Міжнародна, і третя в умовах війни на Сході України, агропромислова виставка «АГРО-2017»...
ВИСОКИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЯРОГО ТРИТИКАЛЕ
Тритикале завдяки низці агрономічних переваг і високим товарним якостям може стати не просто...
МІЦНЕ КОРІННЯ ХОРТИЦЬКОГО ТЕРМІНАЛУ
Міцним корінням із тисяч паль, подібно до знаменитих столітніх козацьких дубів, вростає в...

Наші партнери:

ПАТРІОТИЗМ ІЗ ЗАПАХОМ ГАЗУ

Усі війни в історії людства були за ресурси. Спершу – за мисливські угіддя, пізніше – за вихід до моря, за родючі землі, в майбутньому, можливо, – за чисту воду. А нині воюють за корисні копалини чи території, де вони залягають. Вітоді як наша цивілізація почала масово використовувати двигуни внутрішнього згоряння, а паливо для них стало стратегічним ресурсом, – воюють за енергоносії.

Утім, повномасштабна війна – явище дуже дороге і призводить до суттєвих втрат як у фінансовому, так і в іміджевому плані. Тому пряме військове вторгнення застосовується лише тоді, коли іншого способу взяти територію під контроль немає. Можливо, останньою справжньою «нафтовою війною» була війна в Перській затоці, котру називали ще операція «Буря в пустелі». 1990 року, скориставшись зовнішньополітичним промахом режиму Саддама Хусейна (він здуру окупував маленький Кувейт, пред'явивши претензії на право управляти еміратом, який в іракській традиції вважається колишньою частиною Османської імперії, до якої входив й Ірак), Сполучені Штати разом зі своїми 28 союзниками розв'язали формально справедливу війну.

Навіть у найбільших симпатиків Вашингтону не було жодного сумніву, що насправді воюють не за свободу Кувейту, а за нафту, яку Саддам Хусейн хотів продавати без обмежень ОПЕК, що зруйнувало б стабільність на ринку. Війна тривала 11 днів, із яких власне наземна операція – всього чотири, бо хоч Ірак і мав вишколену восьмирічною війною з Іраном півмільйонну армію, проте протистояти високотехнологічній зброї з радянськими танками та автоматами – марна річ.

І хоча втрати США в тій війні склали 298 осіб (проти 20 тисяч убитих іракців), але після того США та їхні союзники воліють не воювати самі, а сприяють зміні влади у країні на більш лояльну – силами самих «аборигенів». Цей процес назвали романтично – «Арабська весна», бо зосереджені всі події в арабських країнах, котрі за дивним збігом обставин, володіють покладами нафти і газу. Дійсно: навіщо воювати з Лівією – краще підтримати тамтешніх повстанців, і вони самі покладуть край «незручному» режиму Каддафі. Здається, досвід «Арабської весни» вирішила використати і Росія, адже окупуючи Крим, вона формально спиралася на «волевиявлення» тамтешнього населення.

Зараз, коли пропагандистський шум довкола «захисту прав росіян та російськомовних» потихеньку вщухає, треба подивитися – а чи не було в агресії більш суттєвих, ніж заявлений привід, причин? Адже реальна соціально-економічна ситуація в російській «глибинці» переконливо свідчить, що інтереси людей для тамтешніх лідерів ніколи не були пріоритетними. Якщо аналізувати тверезо, то дуже швидко виявиться, що причини для захоплення Криму були. І ці причини значно вагоміші, ніж доля «соотєчєствєнніков».

 

За що боролись

НасправдІ росіян почали турбувати темпи освоєння нафтогазових родовищ Чорного та Азовського морів, котрі створювали для України реальну можливість позбутися газової залежності від Росії. Судіть самі: за словами, колишнього керівника компанії «Чорноморнафтогаз» Ігоря Франчука, у 2001-2006 роках обсяги видобування природного газу збільшилися з 600 млн м3 до 1,2 млрд кубометрів, було розвідано нове родовище на Керченському шельфі.

Саме наявність реальних покладів спонукала взятися до справи світові компанії з видобування вуглеводнів. Зокрема «Чорноморнафтогаз» подав спільно з Hunt oil (США) заявку на освоєння Прикерченського родовища, почалася співпраця з бразильською компанією Petrobras, котра спеціалізується на глибоководному бурінні (більшість покладів саме на глибині). 27 листопада 2013 року Україна підписала угоду про розподіл продукції (СПР) з італійською нафтогазовою компанією Eni та французькою Electricite de France (EDF) з видобутку вуглеводнів на шельфі Чорного моря. Та й «Нафтогаз України» інвестував у свою кримську «дочку» (всього було вкладено близько 12 млрд грн).

Якби ці проекти було реалізовано, видобутку вистачило б не лише для задоволення внутрішніх потреб – кримські вуглеводні стали б серйозним конкурентом російським на світовому ринку.

Навіть за часів президентства Кучми та Ющенка, видобування нафти та газу на шельфі Чорного та Азовського морів перебувало під негласним кураторством росіян, причому вони робили все, щоб процеси освоєння родовищ максимально сповільнити. Допомагали цьому і деякі політики, котрі були фінансово зацікавлені у залежності України від імпорту вуглеводнів із Росії.

Та навіть незважаючи на це, видобуток у Криму постійно зростав: 2012 року «Чорноморнафтогаз» видобув на шельфі Чорного і Азовського морів 1,174 млрд куб. м природного газу, що на 11,2% більше, ніж 2011 року; за підсумками 2013 року – 1,651 млрд м3 природного газу, що на 40,6%, або 476 млн м3, більше, ніж 2012-го. Причому середньодобовий видобуток вуглеводнів досяг 4,9 млн м3. У грудні 2013 року добовий видобуток природного газу на родовищах Чорного і Азовського морів становив уже 5,7 млн кубометрів. Але ж наразі освоєно лише 4% нафтогазоносного шельфу – уявляєте, якщо запрацюють усі 100%?

Ще влітку 2013 року було закінчено модернізацію газового сховища в Криму, його обсяги було збільшено до 900 млн м3, у найближчих планах було будівництво гілки газопроводу на південь України (вже і трубоукладник вийшов на трасу майбутнього газогону), адже за умови відносно невеликих капіталовкладень видобуток газу можна було подвоїти і довести до 5 млрд м3 на рік.

Уже сьогодні Крим споживає газу приблизно стільки ж, скільки його видобувається на шельфі – 1,5-1,6 млрд м3. Правда, існуюча інфраструктура не дозволяє перейти на повну енергонезалежність, але це вже інше питання. Принаймні влітку, коли споживання газу теплокомуненерго знижується, частина видобутку йшла у спільну скарбницю, а взимку вмикався реверс, і газ ішов із України.

До анексії Криму на балансі «Чорноморнафтогазу» перебувало 17 родовищ, із яких 11 газових, 4 газоконденсатних і 2 нафтових. Сумарні запаси усіх родовищ на сьогоднішній день становлять: по природному газу – 58,56 млрд м3, по газовому конденсату – 1231 тис. тонн, по нафті – 2530 тис. тонн.

Наші успіхи в освоєнні родовищ шельфу Кримського півострова не залишилися непоміченими. Та й як їх можна було не помітити, коли ми нарощували видобуток у Криму, щоб замістити саме російський газ? Росію вже давно цікавила перспектива нафто– та газовидобутку у Чорноморському басейні – вони навіть запустили власний проект на шельфі поблизу Туапсе (так званий «Туапсинський вигин»). Після того, як переміг Майдан і стало очевидним, що нова українська влада вперше буде повністю незалежною від Кремля, часу на умовляння та саботаж уже не було. Настав час захищати… «соотечествєнніков».

 

Першим ділом –

вишки

Проте, насправді захищали не «русскоговорящіх» (та й від кого їх у Криму захищати?), а відразу після будівель Верховної Ради Криму та кримського Кабміну «зелені чоловічки», озброєні автоматами Калашникова, із кримської «самооборони», взяли під охорону бурові установки «Чорноморнафтогазу». Трохи згодом російські десантники захопили навіть маленьке морське родовище на Арабатській стрілці, котре формально знаходиться на території Херсонської області. Самопроголошений «прем'єр Криму» Сергій Аксьонов відразу заявив, що «Чорноморнафтогаз» буде націоналізований. Мабуть, спершу хотів сам поцарювати на державній власності України, та з Москви долинуло грізне «нє по Сєнькє шапка!», і спікер Верховної Ради Криму Володимир Константинов тут же заявив, що видобуток нафти і газу в Криму слід віддати російським компаніям, зокрема «Газпрому». Проте ця заява була лише констатацією факту.

Бо до Криму вже прибула делегація «Газпрому», щоб відкрити свій офіс на базі захопленого самопроголошеною владою «Чорноморнафтогазу». «Московські гості» відразу взялися до справи – почали вилучати документацію та карти геологорозвідки. Вони не приховували захоплення від оборудки: за їх підрахунками, приєднання «Чорноморнафтогазу» збільшить капіталізацію «Газпрому» на $50 млрд, бо запаси шельфу Чорного моря довкола Кримського півострова росіяни оцінюють на рівні Каспію – тобто 2,95 млрд тонн нафти та 3,1 трлн м3 газу.

Віце-прем'єр Криму Рустем Термігалієв виявився людиною найбільш поінформованою, тому одразу окреслив розроблений у Москві план дій: спершу «Чорноморнафтогаз» пройде процедуру націоналізації, буде створено нове підприємство.

Продовження на стор.4 о

Це підприємство отримає всі ліцензії на розробку шельфу, а потім воно стане структурним підрозділом «Газпрому». Зауважте – не кримським підприємством під керуванням «Газпрому» чи дочірнім підприємством під керівництвом кримського уряду, а саме структурним підрозділом. Тобто ці два пройдисвіти розплатилися за свою тимчасову владу природними багатствами, які за конституцією належать усім громадянам країни – хай це навіть буде самопроголошена Кримська Республіка.

Тож план почав реалізовуватися: кримський парламент ухвалив рішення визнати власністю Криму майно держкомпаній «Феодосійське підприємство із забезпечення нафтопродуктами» і «Чорноморнафтогаз», включаючи континентальний шельф. Згідно з цим рішенням, Рада міністрів Криму дістала згоду на створення Кримського республіканського підприємства «Чорноморнафтогаз» і «Феодосійське підприємство із забезпечення нафтопродуктами», керувати якими буде Міністерство палива та енергетики Криму. Та насправді це лише спроба документально оформити те, що вже фактично відбулося.

 

Потоки:

грошові і газові

Другий аргумент у «нафтогазовій версії» захоплення Криму  – це так званий «Південний Потік» – новий газогін, котрий має диверсифікувати постачання російського газу до Європи і знизити залежність тамтешніх споживачів від країн транзитерів, зокрема України і Туреччини. Це відповідь Кремля на плани газогону «Набукко», котрий мав постачати туркменський та азербайджанський газ до тієї ж таки Європи, але в обхід Росії. «Південний потік» має з'єднати російську Анапу з болгарською Варною, причому увесь трубопровід йтиме дном моря. «Набукко» мав з'єднати Болгарію з Азербайджаном, але суходолом – через Грузію і Туреччину та з Туркменістаном – через Іран і Туреччину.

Так от: будувати суходолом суттєво дешевше – хоча «Набукко» матиме довжину 3300 км, його кошторис планувався у обсязі 7,9 млрд Євро (хоча потім і був збільшений до 14 млрд). «Південний потік» має бути довжиною приблизно 3600 км, з яких майже тисячу кілометрів пролягатиме дном Чорного моря. Його планували побудувати до 2018 року, щоби він забезпечував 15% імпорту газу в ЄС. Та проект виявився надзвичайно дорогим: з початкових 16 млрд Євро його ціна наразі вже сягає 56 млрд Євро. За підрахунками експертів, якщо маршрут «Південного потоку» піде через Краснодарський край та Крим, його вартість знизиться принаймні на 10 млрд Євро. Проте український Крим нівелював головне завдання проекту – виключити Україну з транзиту. Тепер такої проблеми не існує. А ви кажете «соотєчєствєннікі»…

Та от спосіб, у який Росія отримала Крим, європейців обурив настільки, що вони взагалі передумали будувати «Південний потік». Принаймні  єврокомісар з енергетичних питань Гюнтер Оттінгер оголосив про відкладення переговорів Європейської Комісії з Росією у цій справі. Він напряму заявив, що не лише не буде прискорювати переговори у справі «Південного Потоку», але навпаки – такі переговори будуть призупинені. Так само похмурим бачить майбутнє «Південного Потоку» генеральний директор італійської компанії Eni Паоло Скароні. Під час свого виступу в італійському парламенті він заявив, що європейські керівники можуть відкликати свій дозвіл на будівництво цього газогону через конфлікт із Москвою довкола України. А Eni – головний партнер росіян у процесі будівництва. До того ж, якби росіяни навіть змогли побудувати його самотужки (а це нереально), то російський газ буде неможливо транспортувати європейськими газогонами. Брюссель порекомендував шести країнам-учасникам проекту (Австрії, Болгарії, Хорватії, Греції, Словенії, Угорщині й Сербії як членам Енергетичної спільноти ЄС) здійснити перегляд контрактів із «Газпромом».

Не можна стверджувати, що вся ця катавасія з Кримом проектувалася і здійснювалася лише заради шельфу чи газогону. Проте американський сенатор Джон Маккейн недарма назвав Росію «бензоколонкою, що лише вдає із себе державу». Здається, що питання вуглеводнів так міцно засіло в головах російських очільників, що навколо чого б не заходила мова, а нафта й газ усе одно мається на увазі. Якщо підрахувати вигоди від «другої Кримської війни», то виявиться, що заради таких баришів росіяни могли в якості причин себе не обмежувати, і якби на півострові не виявилося росіян, то можна було би захищати права кримських ховрашків чи тушканчиків.

Ну, і нарешті: скільки б не видобували ресурсів росіяни, але якщо їх не купуватимуть через ембарго, або хоча б ціна на них упаде – прибутку путінці все одно не отримають. Свідчнням погіршення справ «Газпрому» стало зокрема і те, що міжнародне рейтингове агентство Standard & poor's змінило прогноз щодо його рейтингу зі «стабільного» на «негативний». Але це, так би мовити, експертна оцінка. Значно красномовніше те, що голова ради директорів ВАТ «Газпром» Віктор Зубков продав усі свої акції «Газпрому» – мабуть, вже не сподівається на прибуток.

Утім, наразі «Газпром» підготував пропозиції, а прем'єр-міністр РФ Дмітрій Мєдвєдєв доручив Міненерго Росії розглянути можливість збільшення видобутку газу в Криму у півтора-два рази. От тільки чи вистачить у Росії на це ресурсів, з огляду на економічні санкції, адже західні компанії навряд чи інвестуватимуть у ці проекти, побоюючись втратити репутацію.

Відтак Росія може опинитися з дотаційним Кримом і – без кримського газу. А тут, на біду, «Нафтогаз України» через суд вимагає повернення 12 млрд грн кредитів, котрі були інвестовані у «Чорноморнафтогаз». Причому він не залишиться наодинці – Україна через проведення конкурсів надала великим міжнародним компаніям право на розробку родовищ на шельфі Чорного моря. Ці компанії вклали серйозні кошти у розробку – це мільйони доларів. Логічно буде, якщо звернемося до цих компаній з пропозицією приєднуватися у міжнародних комерційних судах, арбітражах. І відстоювати свої майнові права.

Тим більше, що своє вагоме слово 27 березня сказала і Генеральна асамблея ООН – вона ухвалила резолюцію про невизнання проведеного 16 березня референдуму в Криму про відокремлення від України та подальшої анексії півострова Росією. «За» резолюцію, яка не є зобов'язуючою, проголосували 100 членів Генеральної Асамблеї, утримались – 58, а одинадцять проголосували «проти».

У резолюції A/68L.39, яка називається «Територіальна цілісність України» зазначається, зокрема, що референдум у Криму «не має сили і не може бути основою для зміни статусу Автономної Республіки Крим чи міста Севастополя».

Що ж дає Україні резолюція Генасамблеї? Вона не містить у собі юридично-зобов'язуючих норм саме для подальших кроків у рамках механізмів ООН, але це політико-правовий документ, який може бути абсолютно переконливою основою для захисту позиції України у всіх міжнародних судах стосовно питань захоплених об'єктів власності, інфраструктури, земель, територій, військових кораблів тощо в Криму. Так що треба подавати позови до міжнародних судів і вимагати повернення власності чи компенсації завданих збитків.

Стати Агропрофі просто! Лише за кілька кліків!

Події:

Ціни на зернові: