Поштова адреса: 01135.  Київ-135, а/с 79. 
  Контактний телефон:  +38(044)227-93-55
  E-mail: info@agroprofi.com.ua 
             Передплатний індекс: 98990


Книги:

Топ переглядів за місяць:

ЗАРЯСНІЮТЬ ПОЛЯ МОРЕМ СИНІМ
Колись на Поліссі було море. Не чорне, а синє. Синє і безкрає море льону, яке годувало наших...
БАТЬКА СВОГО СИН. УКРАЇНА ВІД МАЛОГО ДО СТАРОГО ВІДЗНАЧИЛА 26-У РІЧНИЦЮ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Лише за справжніх родинних цінностей, батькової підтримки і сили, маминої ніжності і любові...
ВІДРЕМОНТОВАНА РАДА
Із початком нового навчального року у школах, стартував і новий політичний сезон на печерських...
«НІБУЛОН» ПРОДОВЖУЄ МОДЕРНІЗАЦІЮ СУДНОЗАВОДУ І СПУСКАЄ НА ВОДУ НОВІ СУДНА
Компанія «НІБУЛОН» за підтримки Європейського інвестиційного банку (ЄІБ) продовжує реалізацію...
ЗІ ШКОЛИ ПОЧИНАЄТЬСЯ МАЙБУТНЄ
Пузиківська ЗОШЧи багато вам траплялося незнайомих шкіл, до яких просто хотілося би зайти, бо вони у якийсь...

Наші партнери:

ЙОГО РАДСАД ЦВІСТИМЕ ВІЧНО

Є люди, котрі не витримують випробувань долі, ламаються під тиском обставин і ремствують на нещасливу планиду, а відтак – бачать світ у темних тонах. Та є й інші – випробування їх загартовують, як крицю, і незважаючи на труднощі та проблеми, такі люди бачать довкола лише позитив. Можливо, саме тому і вистачає їм сил чинити опір долі?

8 червня невблаганна смерть вибила з славної когорти Героїв України-аграріїв Миколу Івановича Бялика, забрала у розквіті літ – у травні йому виповнився лише 61 рік.

Микола Іванович БЯЛИК у робочому кабінеті. Радсад, квітень 2010 рокуМикола Іванович – людина-легенда, представник небагаточисельної групи керівників, котрі на перше місце ставили людину й її гармонійний розвиток, а не прибутки і показники. Саме тому у його господарстві «Радсад», відомому на всю Україну, люди були творцями спільних успіхів. Миколаївщина ще довго сумуватиме за ним.

А народився він на Хмельниччині і був старшим сином у дружній селянській родині, що виховувала трьох хлопців і дівчинку. Мама, Антоніна Василівна, працювала в радгоспі, який спеціалізувався на вирощуванні кісточкових дерев, а батько, Іван Миколайович, робив механізатором. Родинне виховання було трудовим, адже у сім'ї було велике господарство: і свійська худоба, і птиця, тому з шести років Миколка пас родинні корови, а потім – з 4-го до 7-го класу – випасав вже радгоспівське стадо.

Та не роботою єдиною жив юнак, було у нього захоплення, так би мовити, для душі. Маленьким хлопчиком він вперше побачив духовий оркестр і «захворів» музикою – йому так хотілося грати на блискучій трубі! І коли шкільний учитель музики набирав гурток духових інструментів, Миколка був дуже щасливий, що пройшов прослуховування. Так, з першого класу він грав на корнеті – мідній трубі з поршнями у великому духовому оркестрі. Спочатку грали марші, вальси, танго, потім вивчили польки з гопаками. На урочистих державних заходах – різних святах, змаганнях, відкриттях – оркестр грав безкоштовно. На весіллях же грали по три дні, на проводах в армію – майже цілу ніч, і заробляли непогану копійчину, та й самі потроху танцювали.

У школі Микола вчився непогано, але кілька трійок мав. Село було велике, в родинах – мінімум по двоє дітей, а то – по троє-четверо, тому шкіл було дві: одна молодша – з 1-го до 4-го класу, друга – з 5-го до 10-го, однак після 8-го класу діти навчалися вечорами, тому що не вистачало приміщень. Батько завжди привчав синів до праці, але був людиною прагматичною і завжди казав, що треба здобувати освіту, бо без неї буде дуже важко в житті пробитися. З усіх дітей в родині Микола єдиний його ослухався і залишив школу після 8-ми класів. Він любив фізику, математику і креслення, а у батька, як бригадира тракторної бригади, був робочий мотоцикл, на якому хлопець також їздив і який лагодив. Тому коливань, куди йти вчитися, не було – в технікум до машин і механізмів.

Після 8-го класу Микола вступив на навчання до Новоушицького технікуму механізації сільського господарства, та музику не покинув – вже сам став керівником духового оркестру. Директор технікуму Г.С.Снігур його в цьому захопленні дуже підтримував, адже щосуботи на танцях грала не якась там гармошка, а справжній духовий оркестр.

Після технікуму, як і більшість, однолітків відслужив у армії – заправником ракетних установок. Саме під час військової служби трапився нещасний випадок – розлився надзвичайно отруйний окислювач (рідке паливо для ракет), через що Микола Бялик навіть потрапив до шпиталю. І хоча молодий організм ніби і відновився, це отруєння давалося взнаки все життя, а 1994 року призвело до втрати обох нирок. На щастя тодішній Президент України Леонід Кучма, відвідавши «Радсад» і дізнавшись про біду Миколи Івановича, допоміг профінансувати операцію за кордоном.

Після служби в армії юнакові хотілося, реалізувати себе і набуті знання, тому у рідне село він не повернувся, а разом з армійським товаришем просто у військовій формі, поїхали до Києва влаштовуватися на роботу в «Украгротехніку», де працював дядько товариша. В його кабінеті зустрілися з директором Мирівської, що у Кагарлицькому районі, «Сільгосптехніки» з ремонту зернозбиральних комбайнів, і той радо взяв хлопців на роботу. Підприємство було великим – ремонтувало понад 400 самохідних комбайнів на рік. Там здібний юнак виріс до завідувача майстерні. Він би там працював і далі, якби не поїхав до троюрідного брата на весілля і не зустрів там найкрасивішу жінку у світі – свою Олену Макарівну. Вони побралися, і Микола Іванович поїхав на батьківщину дружини, де два роки пропрацював на Смілянській «Сільгосптехніці».

У Радсад їх привела, швидше за все, романтика. Вони були молоді й обох вабили нові світи. Південь України, Крим тоді активно розбудовували, і молодь їхала обживати нові місця, будувати, освоювати, започатковувати… Природа там дійсно чудова – клімат, повітря, лиман. Подружжя з майже дворічним сином Андрійком приїхали сюди 1977-го, і все, що зараз там є, збудовано вже їх руками. Разом із розбудовою однойменних радгоспу і сучасного селища приросла і родина – народився другий син. Микола Іванович розпочав на новому місці з посади заступника директора «Радсаду», на якій пропрацював 14 років. За цей час отримав вищу освіту, закінчивши 1982 року Одеський сільськогосподарський інститут за фахом вчений агроном. А з 1991 року очолив господарство, яким успішно керував понад 20 років.

Виноградарством на цих землях люди займалися ще з часів славетної Ольвії, а «Радсад» виник завдяки підписаній Леніним Постанові Ради народних комісарів про збереження і розвиток виноградарства, підтримку трудових виноградно-землеробських господарств. Відповідно до неї і було створене це підприємство як спеціалізований виноградарський радгосп на базі виноградників німця-колоніста Клюндта, які той заклав ще 1907 року. І від 1921-го воно має назву «Радянський сад», коротше кажучи – «Радсад». Так само називається і селище. Відпочатку було у радсадівців 68 га землі, з яких виноградники займали 26 га, сади – 12 га та решту – орні землі.

Талант керівника полягає в тому, щоб йти до кінця навіть проти течії, якщо впевнений у своїй правоті. Тому у жахливі для виноградарів часи горбачовського «сухого закону» у господарстві не знищили жодного гектару виноробних плантацій, як, на превеликий жаль, це зробили багато підприємств Криму, а удосконалювали асортимент виноградних сортів. Керівник і трудовий колектив уміло використали цю «антиалкогольну кампанію» для того, щоб оновити виноградники, збільшити посадки нових сортів.

Потім були катастрофічні 1990-ті роки аграрних реформ, коли зруйнувалась вщент колгоспно-радгоспна система, які чимало господарств пережити не змогли. Для того, щоб вижити у ті часи, більшість керівників кидалася в крайнощі, а у «Радсаді» навпаки, намагалися працювати стабільно, планово. За останні 22 роки там не лише зберегли структуру господарства, а й наростили виробництво за основними напрямами – виноградарство, садівництво, рільництво і тваринництво.

Сьогодні у «Радсаду» найбільші в Україні площі виноградників – 1200 га, 500 га садів, з яких 55 га – на крапельному зрошенні, та майже 5 тис. га ріллі. Є і власний виноробний завод, оснащений сучасною італійською лінією розливу потужністю 3 тисячі пляшок на годину, котрий може переробляти близько 15 тис. тонн винограду за сезон. «Радсад» виготовляє понад 30 найменувань натуральних вин з власної сировини за класичною технологією, які обов'язково витримуються в підвалах у дубових бутах не менше ніж півроку. Підтвердженням майстерності радсадівських виноградарів і виноробів є те, що їх «Кагор український» зберігається в енотеці Національного виробничо-аграрного об'єднання «Масандра».

Трудові здобутки Миколи Івановича Бялика високо оцінила держава – 13 листопада 2001 року йому присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави. Він став першим у Миколаївській області та першим серед вітчизняних виноробів, хто отримав найвищу нагороду держави. Проте працював він не заради відзнак і показників, а заради людей. «Я все життя прагнув бути корисним, робити людям добро. Наскільки це вийшло – вони й розсудять», – казав Микола Іванович.

Сьогодні господарство об'єднує два населених пункти. Це селище Радсад, де живе понад дві тисячі чоловік, – асфальтоване, газифіковане, з водогоном у кожному дворі; має свій будинок культури, школу, дитячий садочок. А Новобогданівку, де тепер понад тисяча мешканців, Бялик приєднав, коли тамтешнє господарство занепало і село було на межі вимирання. Гуртом відновили соціальну сферу, сільгоспвиробництво.

Але крім роботи людина має гідно відпочивати. Тому на утримання соціальних, культурних і спортивних закладів господарство щороку витрачало чималі кошти – близько мільйона гривень. На території Радсадівської сільради дві середні школи, дитячий інтернат. У селах Радсад та Новобогданівка працюють два будинки культури на 500 та 200 місць. На базі Радсадівського будинку культури існують: народний хор, народний хореографічний колектив, зразково-показовий дитячий духовий оркестр, етнографічний ансамбль, хор «Селяночка», в якому завзято співають пенсіонерки, є танцювальні гуртки. Є філії музичної школи, працює дитячо-юнацька спортивна школа.

Микола Іванович справедливо пишався тим, що недарма прожив життя, почувався щасливою людиною завдяки улюбленій роботі та міцній родині. «Справжнє щастя, коли йдеш рано-вранці з задоволенням на роботу, а пізно ввечері – додому», – вважав він. А ще щиро любив свою країну, свою родину, людей, з якими і для яких працював. Тому і вони справді любили свого керівника і підтримували у найтяжчі часи. Завдяки цьому живе «Радсад» і ще багато років має квітнути як рукотворний пам'ятник Миколі Бялику, котрий вкладав у цю землю і людей, що на ній працюють, свої силу, талант і душу.

Стати Агропрофі просто! Лише за кілька кліків!

Події:

Ціни на зернові: