ЛЮДИ НЕ ХОЧУТЬ ПОВЕРТАТИСЯ В СЕЛО

Як було би добре, щоб міські чиновники проїхалися по сільських глибинках і подивилися, як животіє село. Чому скорочується кількість сільського населення? Сьогодні, за статистикою, близько 14 мільйонів українців мешкає в селі. Якщо бути точним, то, за даними Держстату, на 1 січня 2012 року чисельність населення України становила 45 млн 634 тис. мешканців, з яких кількість міського населення складала 31380,9 тис. (68,7%), сільського – 14252,7 тисяч (31,3%).
Перепис населення, за правилами ООН, проводиться кожні 10 років. Перший всеукраїнський перепис відбувся у 2001 р., тому наступний планували на 2011 р. Проте через брак коштів його перенесли спочатку на 2012-й, а тепер вже і на 2013-й рік, про що сповістив Сергій Тігіпко. Зрозуміло, Євро-2012 більш важлива подія. А сільське населення, перераховуй його – не перераховуй, усе одно не збільшиться. За прогнозом ООН, при збереженні наявної динаміки скорочення населення до 2030 року кількість українців зменшиться до 39 мільйонів. Знову-таки, згідно з демографічним звітом ООН, в Україні найнижчий в світі природний приріст населення.
Чомусь вважається, що городянином бути більш почесно, ніш мешканцем села. Більшість чиновників тільки під час виборів згадують про своє «демографічне» сільське походження. І так само швидко його зрікаються.
Насправді, всі ми родом з села. Україна споконвіку була землею трударів, які важко працювали від зорі до зорі, вирощували хліб і вірили в кращу долю для своїх дітей. Земля завжди потребувала безлічі рук, тому українські родини були чималими. Саме ця віра дозволила їм впродовж століть пережити війни, голод і хвороби. Ми ж за декілька десятиліть «реформування» примудрилися підрубати село під самий корінь. Чому?
Цікава річ, за даними перепису 1926 року, співвідношення міського і сільського населення в Україні становило відповідно 18,5% (5373,6 тис. чоловік) та 81,5% (23644,6 тис. чоловік) громадян. Перед Великою Вітчизняною війною містян нараховувалося вже 36,2% (11190,4 тис.), а селян, відповідно, 63,8% (19755,8 тис.). Тотожним співвідношення було в середині 1960-х, а від 1970 року міське населення взяло верх над сільським – 54,5% (25688, 6 тис.) проти 45,5% (21437,9 тис.) і відтоді своїх домінуючих позицій не втрачає.
Якщо говорити про чисельність сільського населення, то вона падає навіть більш стрімко, ніж загалом по країні. Насправді, визначитися з тим, скільки людей дійсно проживає на теренах України, вкрай важко. Бо якщо народжуваність, смертність і зовнішня міграція відстежується Держстатом, то внутрішню міграцію та урбанізацію, яка дедалі стає більш поширеною, не фіксує ніхто.
Наші заробітчани шукають кращої долі в більш розвинених західних країнах. А оскільки святе місце пустим не буває, до нас їдуть менш досвідчені і кваліфіковані люди. Як годувала колись Україна 52 мільйони чоловік, то здатна прогодувати іще більше. В першу чергу, за рахунок власного природного потенціалу.
Куди поділися наші люди? Навіть зважаючи на економічну кризу і усі тамтешні негаразди, складні умови праці емігрантів тощо, наші співгромадяни усе одно не хочуть повертатися додому. Бо поняття «погані умови» у них і у нас різні. Дивна для держави справа – мати родючі ґрунти і, що не менш важливо, – достатньо водних ресурсів, вдале географічне розташування у центрі Європи – і стрімко втрачати населення.
За два місяці – до 1 березня, нас стало менше ще на 34,5 тисячі, натомість прибуло 4 тисячі іммігрантів. Якщо так піде й далі, то за якийсь час корінне населення в Україні буде у меншості, а на наших нивах працюватимуть вихідці з південно-східної Азії.