Поштова адреса: 01135.  Київ-135, а/с 79. 
  Контактний телефон:  +38(044)227-93-55
  E-mail: info@agroprofi.com.ua 
             Передплатний індекс: 98990


Книги:

Топ переглядів за місяць:

НАВЧАННЯ МАЄ ВИПЕРЕДЖАТИ РОЗВИТОК...
Хочете, щоби ваші діти втілили прадавню батьківську мрію жити краще, щоби стали щасливими та...
ПРАВО НА БЕЗВІЗ,АБО РОЗЛУЧЕННЯ З РАДЯНСЬКОЮ ІМПЕРІЄЮ
Ніколи не думав, що скажу це, але я люблю бюрократію. Тільки бюрократію не українську, а...
«НІБУЛОН» ІНВЕСТУЄ ПОНАД 5,5 МЛРД ГРН В ІНФРАСТРУКТУРУ УКРАЇНИ
Лідер аграрного ринку сільгосппідприємство «НІБУЛОН» має намір у найближчі кілька років вкласти...
РЕГУЛЯРНІ ПАСАЖИРСЬКІ РЕЙСИ ВОДНИМ ТРАНСПОРТОМ ВІДКРИТО!
13-14 травня компанія «НІБУЛОН» запустила регулярні пасажирські перевезення за маршрутами...
ВІДРОДЖЕННЯ СУДНОБУДУВАННЯ ПОЧИНАЄТЬСЯ З МИКОЛАЄВА!
Коли в серпні 2009-го сільгосппідприємство «НІБУЛОН» спускало на воду перші чотири несамохідні...

Наші партнери:

ВІЙНА І МИР ВАСИЛЯ КЛЮЯ

ImageImageВасиль Семенович Клюй 16 березня 2012 року відзначив свій ювілейний день народження. У свої 85-ть він сповнений сил і енергії, і, що не менш важливо, досвіду і знань, якими охоче може поділитися з будь-ким. Та хоча б і з нинішніми можновладцями. Недарма, мабуть, іноді порівнюють людину з крицею – загартувати людину можна так само. Василя Клюя на довгі роки загартували Велика Вітчизняна війна і важкі повоєнні роки. За його плечима служба моряком-підводником у роки ВВВ та відбудова знищених сіл Кіровоградщини, робота головою колгоспу ім.Чапаєва Компаніївсьго району Кіровоградщини, директором МТС, головою Устинівського райвиконкому і Першим секретарем Устинівського райкому партії, начальником Кіровоградського обласного управління сільського господарства. Потім  робота в Раді Міністрів УРСР.  Загалом – 65 років роботи на село!
Нині на Василеві Семеновичу не менше обов'язків – він член Ради ветеранів України, а це численні зустрічі і відстоювання прав ветеранів; він професор, почесний академік Національної академії аграрних наук України, має 90 наукових робіт з питань економічної ефективності сільськогосподарського виробництва; одержав 3 авторські свідоцтва. І це не враховуючи численних публікацій у ЗМІ та активної громадянської позиції.
Він досі зустрічається  зі студентами, приймає активну участь в тематичних заходах з проблем АПК, особливо що стосуються питань землі.
З Василем Семеновичем ми зустрілися 8 травня – напередодні великого свята – ДНЯ ПЕРЕМОГИ – в Парку Слави в Києві і декілька хвилин просто стояли мовчки, спостерігаючи як через обкладені довкола меморіалу численні квіти пробивається Вічний Вогонь.
І раптом справжній патріот, якій загалом віддав служінню Україні майже 69(!) років, запитав: «Невже мільйони героїв віддали життя за нашу землю, щоб тепер хтось зміг продати її?!» І продовжив:
«Сплять мільйони загиблих в окопах,
Це моєї країни сини.
Де була б ти сьогодні Європа?
Де була б ти якби не вони? – у Юрія Рибчинського є такі слова, вони тепер стали піснею».
І розпочав своє інтерв'ю з того, як 8 травня 2010 року він у складі української офіційної делегації, яку очолював Президент України Віктор Янукович, перебував у Москві з нагоди святкування 65-ї річниці перемоги у Великій Вітчизняній війні. І про що вони спілкувалися з Президентами та про наслідки цього спілкування. Тому, щоб наголосити на цій темі, ми подаємо її окремо, дещо перекроївши послідовність інтерв'ю.

«НЕВЖЕ МІЛЬЙОНИ ВІДДАЛИ ЖИТТЯ ЗА НАШУ ЗЕМЛЮ, ЩОБ ТЕПЕР ХТОСЬ ЗМІГ ПРОДАТИ ЇЇ?!»
Image
Василь КЛЮЙ і Президент України Віктор ЯНУКОВИЧ під час святкування 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Москва, Олександрівський парк, 8 травня 2010 року
У Москві 8 травня 2010 року з нагоди 65-ї річниці перемоги у Великій вітчизняній війні відбувся неформальний саміт СНД за участю керівників держав і ветеранів – учасників бойових дій.
Згадуючи ті нещодавні події, Василь Семенович Клюй розповідає:
– Того дня, 8 травня, в Олександрівському парку президенти Росії – Дмитро Медвєдєв, Білорусі – Олександр Лукашенко та України – Віктор Янукович, а також близько сотні ветеранів з бувших братніх республік СРСР, брали участь у покладання квітів до меморіалів «Могила невідомого солдата» та Міст-героїв СРСР Великої Вітчизняної війни, а також відкритті поруч з ними російського пам'ятника «Міста військової слави». Його звели поруч з Могилою невідомого солдата і меморіалом Міст-Героїв СРСР. Потім перед присутніми виступали всі три Президента.
Після урочистостей, за давньою традицією, для учасників було накрито столи: для кожної делегації – свій. Президенти підходили до кожного з них і розпитували ветеранів про життя-буття, про їхнє бачення сьогодення. Дмитро Медвєдєв запитав: «Ну, украинцы, как вам Москва?». Я йому відповів, що Москва відчутно змінилася, і в ній усе було підпорядковано і присвячено відзначенню річниці Перемоги.
– І мене, – кажу я, – як аграрія більше цікавить одна ваша область.
– Яка? – поцікавився він.
– Бєлгородська, – кажу.
– Так, – відповідає Російський Президент. – Сьогодні Бєлгородська область служить школою відновлення сільського господарства Росії. Ви коли там були?
– Три роки тому. Тоді нас їздила група академіків УААН вивчати і переймати досвід.
– Ви тепер поїдьте. Ми там багато чого зробили, у тому числі все, щоб можна було навчати веденню сільського господарства: зробили школу для керівників господарств тощо.
Після того, як ми закінчили розмову, наш Президент Віктор Янукович запитав:
– А в нас як?
– У нас, – кажу, – району такого немає. Й області такої немає. Проте у нас є тисяча господарств, які не здалися жодній владі і можновладцям, жодному президенту і жодній Верховній Раді, не здалися нікому. І працюють не гірше, ніж в Бєлгороді.
Тоді Віктор Федорович сказав:
– По поверненні, зателефонуйте до моєї приймальної.
* * *
Після спілкування з приймальнею Президента, Василь Семенович виклав своє бачення питання щодо землі на трьох сторінках. Ці три сторінки він направив Президенту. А після аналізу даних ЦСУ за 20 років аграрної реформи виклав у відкритому особистому листі на ім'я Президента України, який надруковано в газеті «Селянська правда» (№30-34, 2012 р.) в матеріалі «Земля Вкраїнська – діло совісне, з селом не грайтесь безпричинно».
«Отже, за сумною статистикою, на 1 січня 2012 року в сільському господарстві маємо: кількість ВРХ (корови і вівці) – на рівні 1 січня 1934 року (до речі, це другий рік після голодомору); свиней – на рівні 1950-го; сільгосптехніка: трактори – 1965 рік, комбайни – просто жах: на 1 січня 1941 року у нас було 33 тисячі комбайнів, на початку реформ – мали 107 тисяч, сьогодні залишилося 33 тисячі…
Окреме болюче питання – це питання власності на землю, її продажу, яке протирічить чинному законодавству і основному закону – Конституції України.
В кінці цього матеріалу я звертаюсь до нашого Президента: «Шановний Вікторе Федоровичу! В Москві Ви просили нас, ветеранів, допомогти розбудовувати наші держави. Виконуючи Ваше прохання, я, від імені тих, хто захищав землю в роки Великої Вітчизняної і не повернувся в своє село; від тих, хто повернувся з війни, відродив лад на землі, виростив синів і онуків, передав їм любов до землі і відійшов за вічну межу; від тих, хто ще живий, прошу Вас і вимагаю іменем тих, хто поліг за неї: зупиніть злочин з продажем найкращої землі в світі. Якщо не зупините – станеться катастрофа нації і держави Україна. Ми загинемо як народ і як держава. Ви ж не хочете стати вбивцею свого народу і своєї держави? Я в це вірю!»

Василю Семеновичу, де і як починалися Ваші перші кроки на землі?
– Я народився на хуторі Шевченка Компаніївського району Кіровоградської області 16 березня 1927 року. На той час там і села практично не було – на цій землі, до відповідного декрету Леніна про роздачу землі селянам, 200 років хазяйнували поляки і литовці. Ними землі не оброблялися, лише випасалася худоба та й напоювалася. Новопоселенці, в основному з України, які на батьківщині землі не мали, жили у землянках – оскільки ще не встигли збудувати хати. В такій землянці я і народився. Нас було шість дітей в сім'ї, з яких п'ятеро залишилося. Перші чотири початкові класи я навчався в рідному селі, потім до середньої школи ходив на навчання до сусіднього Водяного.
Оце, до речі, хочу зауважити щодо підходу держави до організації навчання. Наразі в вишах немає військових кафедр. Про що думає наше керівництво? Не мати підготовлених кадрів для захисту Батьківщини – це неприпустимо. А в нас тоді над кожною школою шефствувала військова частина. Над нами шефство дісталося аеродрому, що був розташований неподалік. І не просто шефство – нас навчали військовому ремеслу. Хлопців – стрільбі, киданню гранати, риттю окопів, стрибкам з парашутом. Дівчата проходили курс медсестер. І був такий закон – якщо маєш трійку зі шкільного навчання, то опановувати майстерність на аеродром не потрапиш. Це спонукало нас вчитися, ну а як не дотягували до хорошої відмітки, то навіть благали вчителів, щоб «натягнули» четвірку, аби ми на аеродром могли дістатися.

Ви, напевно, пам'ятаєте, як почалася війна?
– Війну побачив з першого дня, з перших бомб. Військові з аеродрому по суботах і неділях часто приїжджали до нас в школу і показували кіно. Звісно, це була розвага і для них, і для нас, тож їхали вони від нас вже вночі. А з 21 на 22 червня саме була ніч з суботи на неділю – можна було наступного дня відпочити. Та раптом після опівночі приїжджає посильний на мотоциклі з аеродрому, щось каже і військові миттєво згортаються та їдуть. Казали, начебто, – бойова тривога. А нас, хлопців, зібралося чоловік з п'ятнадцять – давай, думаємо, подивимося, що ж насправді відбувається. Пішли через ліс; коли ж дісталися до аеродрому, було близько четвертої години ранку. Але вже над нашими літаками пройшли німецькі літаки – шестеро наших уже горіло. Та ми й раніше бачили, як начебто палили літаки під час проведення навчань. Тому вартовий нас не пустив, сказав, що саме тривають навчання. А вже вранці біля школи наше правління колгоспу оголосило про війну. І про численні втрати.
До речі, моряки за перші дні війни не втратили жодної людини, жодного судна. Керівництво країни до останнього не вірило у те, що фашистська Німеччина оголосить війну СРСР. Тому й в бойову готовність були поставлені не всі війська. Це призвело до того, що в перший день війни було знищено або захоплено значну кількість радянської техніки. Однак Народний комісар військового флоту СРСР, адмірал Микола Герасомович Кузнєцов вчинив справжній подвиг – віддав наказ Північному, Балтійському і Чорноморському флотам вийти у відкрите море.
Продовження на стор. 10 о
І всі пішли. До третьої години ночі в Севастополі не залишилося жодного корабля. А наші зенітні батареї стали на бойову готовність, отримавши наказ збивати всіх, хто б не йшов над портами. Фашисти тоді розтрощили майже всі порти, а кораблі у відкритому морі збереглися. В першу ніч радянські моряки-зенітники збили 6 ворожих літаків тільки над Севастополем.

А чому Вас направили саме до ВМФ? Як Ви потрапили на «Щуку»?
– У 17 років я потрапив до польового військомату. Мене відібрали «через рацію» – дуже цікавився нею під час навчання в школі, тому взяли радистом-шифрувальником до штабу  військово-морської бази в м. Поті в грудні 1943-го року. Я потрапив на «Щ-215» – підводний човен типу «Щука» під командуванням Героя Радянського Союзу Михайла Васильовича Грешилова.
(«Щука» – серія середніх підводних човнів, збудованих у СРСР в 1930-x–1940-x роках. Особливостями «Щук» були порівняна дешевизна в будівництві, підвищені маневреність і живучість. «Щуки» брали активну участь у Великій Вітчизняній війні. Підводні човни типу «Щ» разом потопили 27 транспортів і танкерів супротивника, 20 транспортів і шхун нейтральних держав, пошкодили 4 судна супротивника. На бойовому рахунку підводних човнів типу «Щ» 35% потопленого і пошкодженого тонажа супротивника. На рахунку 5-ї за результативністю «Щ-215», на якій служив Василь Семенович, за роки ВВВ 5 потоплених кораблів супротивника. – прим. ред.).
З п'ятидесяти п'яти  підводних човнів – «Щук» і «Малюток» – до кінця війни на Чорному морі залишилося 26. Всі загиблі підірвалися, в основному, на мінах: вороги накидали їх в море величезну кількість. На межі 1943-44 років на наших військових човнах почали застосовувати розробку  радянських вчених по розмагнічуванню підводних човнів і кораблів. Це дало змогу зберегти решту наших суден.
З фашистами ми за наші підводні човни розрахувалися сповна, коли вони бігли морем з Одеси в 1944-му році. Вони використали майже всі наявні  в одеському порту кораблі-транспортники, щоб забрати війська. Тож ми «проводили» фашистів добре.
Зустрів перемогу я в Одесі, де святкування не стихало впродовж кількох діб – такий був підйом наших співгромадян  з нагоди Великої Перемоги.

Чим зустріла вас «гражданка»?
– У 1947 році було рішення уряду Союзу РСР: всіх рядових матросів, старшин і деяких офіцерів, особливо інженерів, демобілізувати для відбудови народного господарства країни. А я був головний старшина. І тоді порядок такий був – якщо ти з міста, то йдеш на фабрики, заводи, мости, шахти, а якщо ти з села – в село. От з того часу я і в селі.
Коли повернувся назад до Шевченкового, наші два сусідні села входили до колгоспу ім. Чапаєва. Та який там колгосп – сім корів, десять свиней, все робили вручну.
На другий день пішов до райцентру ставати на облік. Прийшов до військомату, а звідти – до секретаря райкому Івана Харитоновича Гордієнка. Відрекомендувався, а він каже: «Переночуєш тут, а завтра поїдемо, будемо обирати тебе новим головою колгоспу, бо нинішній – інвалід, часто хворіє, важко йому». Я здивувався: «Та який з мене голова – і роки, і досвід непідходящі». А він каже: «Просто більше немає кому, розумієш – немає! От зберемося такі, як ти, як я, інші повернуться – то, може, ми з нашою дисципліною, армійською виучкою зможемо навести лад».

То все ж таки поїхали головувати колгоспом?..

Василь Клюй відзначений 53 бойовими і трудовими нагородами. Заслужений працівник сільського господарства – лауреат 16 премій, у тому числі Державної премії України в галузі науки й техніки, премії «Честь і слава Кіровоградщини». Він нагороджений Почесними грамотами Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України. А також має почесне звання «Почесний громадянин Компаніївського району».

– Поїхав, куди діватися. Зібралося людей зо сто-сто двадцять. Президію обрали, все як годиться. Секретар райкому відрекомендував мене односельцям. Мовляв, жив тут Василь Клюй, тож – свій, служив – країну визволяв, село розуміє. Пам'ятаю, хтось крикнув, що так, знаємо його. Мене одноголосно затвердили на посаді голови.
Після зборів пішов я додому. Як родичі дізналися, то спочатку почали мене «чистити», мовляв, раніше тебе люди демобілізувалися – і в райцентрі, і в містах роботу знайшли, а ти навіть не уявляєш, куди впрягся!
Я і справді не уявляв. А виявилося, що багато хто теж не уявляє. Погано тоді з агрономами і управлінцями було. Так, п'ятидесятого року була зимою посуха – снігу майже не було. Але на районній кущовій нараді по проведенню весняно-польових робіт було «рекомендовано» всім колгоспам – заборонувати озимину.
Я досвідчених колгоспних хліборобів тоді зібрав – і запитав, що треба робити на цій землі – ходиш по ній і провалюєшься? Вони одразу відповіли – трактором боронувати не можна, слід лише коткувати, причому лише легенькими дерев'яними котками і лише кіньми. А в мене ж «рекомендація» боронувати – то що робити? І трактора вже з МТС прислали. Діди-хлібороби й кажуть, нехай один раз він полем проїде – ти подивишся, що з цим полем буде, і підписуй наряд та відпускай тракториста. А тут, як на біду, з перевіркою й Перший секретар нашого райкому разом  з Першим секретарем обкому – інспектувати, як виконуються рекомендації. Перший обкому питає: «Чому не бороновано?» Кажу: «Не можна тут боронувати – от стоять досвідчені хлібороби, які теж кажуть, що не можна». Все це скінчилося тим, що мене викликали на бюро райкому. Голова сусіднього колгоспу радив не їхати, бо там відберуть партквиток за невиконання. Але я поїхав. Справді мали на меті партквиток відібрати, та я сказав, що поїхав відразу з поля і документ вдома залишився. А секретар нашого райкому на другий день об'їздив нас усіх – а я не один був, хто тоді не боронував і отримав за те виключення з партії – і сказав: «Ви поки що нікому не кажіть, що вас виключили, доживемо до збирання врожаю: як вродить хліб, я вам особисто партбілети поверну». Йому слід віддати належне, врожай ми отримали, і він свого слова дотримав. «А ти, до речі, – запитав він, – що, дійсно, не брав квитка?» «Та ні, – кажу, – брав. Проте мені його вручав на підводному човні заступник начальника політуправління, капітан першого рангу Денісов. І коли вручав, сказав: «Запам'ятайте, хлопці, всяке може бути. Я вам зараз вручаю партквитки на глибині 18 метрів. Тож коли щось станеться, то так і кажіть, що віддасте його лише на глибині 18 метрів!»

Аграрну освіту Ви отримували вже після того, як проголовували в колгоспі і пропрацювали керівником МТС?
– Я тоді вже працював керівником Красновершської МТС, яка обслуговувала 26 господарств. Люди не хотіли мене відпускати з колгоспу. Проте з ними наш секретар райкому Гордієнко домовився так: три дні я працюватиму в колгоспі, три дні на МТС. Однак так на двох посадах я працював три місяці.
А на навчання я потрапив так. На місце секретаря Кіровоградського обкому обрали нову людину – Леоніда Івановича Найдика. І такий він був хазяйновитий – їздив по колгоспах без нікого, розпитував, роздивлявся, хотів сам все побачити. Водія відпускав, а сам пішки гуляв. Коли називав себе, а коли і ні… І так він до нас приїхав на МТС. Представився, наче із сусідньої МТС, для переконання назвав мені ім'я тамошнього замполіта. Я і повірив. Розговорилися. Все він розпитував, як ми тут працюємо, як живемо. Ну, я йому, як сусіду, розповів: і як по-братськи в танковій частині списані рації на 2 тони металобрухту зміняв – щоб зв'язок постійний з тракторними бригадами мати, а не їздити туди щоразу і палити горючку та витрачати час; і як з лісниками на будматеріали міняємося… Аж потім він питає: «А з освітою в тебе що?»  «Та, – кажу, – так і так: зі школи на фронт, потім до вечірки треба було ходити за тридцять кілометрів, але ж часу на роботу не вистачало, то півроку походив і кинув». «А до Вищої партійної школи, – запитує мій співрозмовник, – до Києва хочеш?» А я питаюся: «А що, у вас на МТС ліміти є?» Він каже: «Загалом-то немає, але знайдемо». Приїхали ми до нашої контори, а він знімає слухавку і телефоністці каже: «З'єднайте мене з першим секретарем райкому Сергієм Пилиповичем Березняком, це Найдик говорить». От тут мені ледь дурно не стало. Так я й потрапив на навчання до ВПШ.

Вища партійна школа – це звучить… Але як вона стосується сільського господарства?
– Тут ось треба з чого почати. До навчального плану Вищої партійної школи було введено всі дисципліни Сільгоспакадемії. То ми, тодішні учні – і секретарі  райкомів, і голови райвиконкомів, і директори МТС, усі хто закінчив до війни 8-10 класів – мали за плечима певний практичний досвід агровиробництва. Нам читали курси викладачі найвищого ґатунку – як викладачі Академії, так і запрошувані з інших провідних поважних наукових закладів. Серед викладачів Сільгоспакадемії 64 видатні фахівціі – це ректор Андрій Терентійович Чеканюк, професори О.І.Петров, Ф.Я.Москаленко, В.І.Пшеничний, К.П.Ткач, В.М.Орлов, К.В.Гєрбов, О.І.Федоров, А.Ю.Шевченко, В.І.Загородній та інші.
Тодішні випускники ВПШ та Сільгоспакадемії навіть дипломи мали однакові по наповненню.

З висоти Вашого досвіду, яка проблема в нашому АПК найболючіша?
– Сьогодні основна проблема в тому, що багато людей прийшло, які не мають освіти, а лише представляють бізнес. Тому сьогодні сівозміни в нас немає – подекуди доходить до 50% соняшнику у структурі посівів замість 10-12%. То так ми знищуємо землю. За останні 10 років ми вносили 0,6 тонни на гектар органічних добрив, а до цього – по 8-10 тонн! Порушення основи культури землеробства – сівозміни – призводить до знищення родючості ґрунтів та зменшення врожайності сільгоспкультур. І земля страждає в окремих випадках гірше, ніж після війни.

***

Час бере своє. На жаль, меншає щороку ветеранів, меншає «зубрів» сільського господарства. Після зустрічі з Василем Семеновичем схочеться побажати міцного здоров'я та багатьох років життя і щастя не тільки самому ветерану, а й усім, без перебільшення, цим променистим людям. Хочеться побажати такого ж ясного розуму і життєвої сили усім нам, нині живущим.

Фото з особистого архіву Василя Клюя

 

Стати Агропрофі просто! Лише за кілька кліків!

Події:

Ціни на зернові: