Статті

СОЛДАТИ ВІТЧИЗНИ

На долю їхнього покоління випали найважчі випробування нашої історії. Народжені у 1924-1926-му роках сповна випили гірку чашу голоду 1933-го, фашистської окупації. І саме вони 17-ти літніми юнаками влилися у лави Червоної армії, щоб бити ненависного ворога. 
Ми відзначили вже 67-му річницю Великої Перемоги, щиро вітали ветеранів, зичили їм здоров'я та довгих літ життя. Небагато їх залишилося нині. У Переяслав-Хмельницькому районі, що на Київщині, в «строю» 67 ветеранів війни, солдат, котрі здобували таку потрібну нам і донині Перемогу. Кожен з них прожив велике і складне життя, кожен – ціла книга досвіду і спогадів. Напередодні свята ми зустрілися з трьома учасниками бойових дій.
 

ImageImageСтепан Федорович Погорілий народився у селі Циблі, на Переяславщині у 1924 році. Крім нього у сім'ї зростало ще двоє братів і сестра. Найсильніше в дитячу пам'ять вкарбувалися не свята і радощі, а страшний голод 1933-го. Він чудово пам'ятає, як дерли кору з верби: її сушили і перемелену додавали до гречаної полови – цією сумішшю намагалися втамувати безкінечний голод. Наймолодшому братику Андрійку така їжа не подобалася, він усе плакав і просив хліба. Потім уже не було сил і плакати, і він помер. Решті дітей пощастило – батько зумів вивезти сім'ю до Білорусії, де працював на військовій будові столяром. Там теж було не солодко, на працюючого давали 800 грамів хліба, а на дітей – 250, проте вижили всі. Додому повернулися лише 1937-го. 
Вже у 14 років Степан працював у колгоспі – волочив кіньми. Незабаром настав 1941-й, і у село прийшли німці. Через це він так і не зміг закінчити школу – так і пішов у світи з 5-ма класами. Та справжні уроки давало життя. Степан Федорович часто відзначає дивні примхи долі: коли село окупували, він потрапив на лісозаготівлю до сусіднього Білозерського лісництва, і це вберегло його від гіркої долі гастрарбайтера, котра спіткала його сестру. Це також вберегло його від мобілізації до німецької армії – а таких, як він, і трохи старших німці забирали до Києва, одягали у свою форму і навчали убивати співвітчизників.
Так йому живим і неушкодженим вдалося дочекатися вересня 1943-го, коли нарешті прийшли визволителі. Як відомо, у радянської влади до тих, хто перебував у зоні окупації, була недовіра, тому велику кількість юнаків мобілізували доводити ділом відданість Батьківщині. Пекло почалося ще до того, як Степан одягнув військову форму. 
У домашньому одязі його, і тисячі таких, як він, послали наводити переправу у селі Зарубинці на славнозвісному Букринському плацдармі. Що й казати – людей там ніхто не жалів. «Запам'яталися перші бомби, коли ми привезли з лісу пиляні бруси для будівлі мосту, аж раптом налетіли літаки з чорними хрестами і почався страшний суд – згадує Степан Федорович. Дія відбувалася на відкритому лузі біля села Козинці, сховатися було ніде, а людей зігнали на будову тисячі. Багато з них там і полягли. – Ми підносили ті бруси до самого мосту, а вода довкола була червоною від крові». Молоді, необстріляні хлопці потрапили у саме пекло війни: згори падають і вибухають бомби, поряд веде вогонь наша зенітна артилерія. Пізніше тих, хто вцілів, повели пішки до Києва і лише там обмундирували і почали навчати солдатському ремеслу. 
Степан Погорілий став спецназівцем – автоматником спеціальної роти прикриття 3-ої гвардійської танкової армії генерала Рибалко. «Мене часто питають, чи страшно було на війні? Страшно, і навіть дуже страшно, особливо у перші дні. Потім страх притупився і настав фаталізм – яка різниця, уб'ють тебе сьогодні, чи завтра, адже війни без смертей не буває. Тільки шкода було, коли поряд гинув вірний товариш. Ось, здається, лише прикурили цигарку від цигарки, вибух – і він уже не живий», – розказує Степан Федорович. Перша куля наздогнала гвардії рядового під Проскуровом, проте поранення було легким, і він лікувався у медсанбаті. Невловимими манівцями йде солдатська доля! Вже на території Німеччини, під час підготовки наступу на Берлін йшло велике перегрупування військ. Степан Погорілий разом з 24-ма товаришами на Студебекері наздоганяли свою частину. Машина увесь час барахлила і часто зупинялася, тому ніч застала їх у дорозі. Раптом автомобіль затрясся і зупинився. Солдати миттю зіскочили з кузова, щоб дізнатися у чому справа. Виявилося, що водій від утоми заснув за кермом і машина почала збивати стовпчики на обочині. Через хвильку повернулася частина бійців, що розвідували околицю, і розказали, що попереду на дорозі підірваний міст через річку і 12-ти метрове провалля. «Якби водій не заснув, ми б усі були у тому проваллі. Ото була б судьба – пропав безвісти», – каже ветеран. Довелося чекати ранку, щоб розвідати безпечну дорогу.
І от настала кульмінація війни для усього народу і кожного солдата – битва за Берлін. Позиції військ змінювалися дуже стрімко і були випадки, що вранці, коли наша авіація бомбила вчорашні позиції ворога, там уже були наші солдати. Під час вуличних боїв за Берлін Степан Погорілий отримав важке поранення. Разом з товаришами він, пригнувшись, прокрадався під стінами будинку, коли нагорі вибухнув снаряд. Цегла і черепиця полетіли додолу і накрили бійців. Товариш Степана загинув, а йому пошкодило голову і хребет, так що до тями повернувся уже в шпиталі. Там лікарі ніби «підремонтували» спину, та ще далася взнаки витривалість молодого організму, тому здавалося, що травма минулася без наслідків. На цьому війна закінчилася, і не лише для Степана, бо нарешті була виборена довгождана Перемога, яку він теж завоював. 
Після закінчення війни його, як і тисячі молодих хлопців 1923-25-го років народження, залишили дослужувати. Степана направили до школи танкістів аж на Урал. Навчання запам'яталося в основному холодом і голодом – жили у пристосованих приміщеннях, навчання проводилося у напівземлянках. Годували самою лише капустою та шматком хліба. За щастя солдати-фронтовики, що з боями пройшли усю Європу, вважали підібрати біля їдальні дрібний бурячок, спекти його у буржуйці, щоб хоч якось утамувати голод. Ледве він дочекався демобілізації і у березні 1947 року поїхав додому. На дорогу видали 2 кілограми хліба, яких молодому хлопцеві вистачило на день. Ще двічі поїв по талонах на залізничних станціях – останній раз у Харкові, а далі їхав голодний. Поїзд довіз лише до станції Переяславська, а далі – пішки. До Переяслава – 28 кілометрів, та ще до Цибель – 12. От вам і новий Марафон, який пішки долав солдат-переможець Степан Погорілий. Голодний і холодний якось дійшов до міста. Краще було б заночувати, але призахідне сонце так манило додому, що він не витримав і вирішив іти далі. По дорозі застала ніч. Дороги, як такої, власне, не було – підталий сніг з навколишніх пагорбів залив її по коліно водою. На узбіччі по ті ж коліна ще лежав сніг. Ні вогника, ні душі навколо. На щастя, вздовж дороги була прокладена телеграфна лінія. От він і пішов від стовпа до стовпа. «Коли сили вже зовсім полишали, я притулявся до стовпа і чув, як гудуть дроти. Мені здавалося, що то люди мені кажуть: ти не один. Це додавало сили і я глупої ночі мокрий і ледве живий від утоми, нарешті дійшов до рідного села», – згадує Степан Федорович. Сили йти до рідної домівки вже не було, заночував у тітки, хата якої була на околиці.
Вже вранці солдат потрапив додому, у обійми матері, сестри Каті, що повернулася з німецької неволі, та молодшого брата Михайла. Та невесело зустріла солдата рідна земля – голодом 1947-го. У нашій історіографії про цю подію якщо і згадують, то якось побіжно, але у післявоєнному розореному селі було так само голодно, як і у 1933-му. Цього разу вижити допомогли брати-українці з щойно долучених Західних земель. Степан Погорілий зібрав сякий-такий скарб і поїхав на даху вагона на Захід. Там останню одежину обміняв на зерно. Це дозволило вижити і йому і сім'ї. Поки сини і чоловіки були на фронті, держава людям на звільнених землях нічим не допомагала, навпаки селян обкладала непомірними податками. Матері якимось чудом вдалося зберегти корову, та за несплату податків мало не відібрали теля.
Коли трохи потепліло і розпочалися польові роботи, до них долучився і Степан: на маминій корові – коней не було – заволочував посіяний ячмінь. Потім став працювати у будівельній бригаді, бо в колгоспі не вцілів жоден сарай. У тому ж 1947 році одружився з односельчанкою Катериною. Коли навели лад у колгоспному господарстві, директор школи попрохав збудувати будинок для школи – попередній згорів під час визволення. Саме на будівництві школи і трапилося лихо – підіймаючи важку колоду Степан Погорілий пошкодив підліковану в медсанбаті спину. Після обстеження у Київській обласній лікарні діагноз був невтішним – травма хребта і опущення нирок. Довелося робити операцію, проте молодий чоловік став інвалідом. На той час у нього з дружиною Катериною Йосипівною, було вже троє дітей. «Яке то життя, коли навіть відра води принести не можеш. У селі потрібно увесь час фізично працювати, і вся робота лягла на жінчині плечі. Бувало настане косовиця, то ми йдемо вдвох, я налаштую косу, нагострю, а вона косить… Як мені важко було дивитись на все це, коли я мужик і не в силах робити чоловічу роботу» – згадує Степан Федорович.
Через якийсь рік родич подарував йому вулика, і він почав опановувати пасічницьке діло, щоб хоч якось допомогти родині. Справа пішла добре і голова колгоспу запропонував йому взяти під свою опіку колгоспну пасіку. З того часу з бджолами Степан Федорович вже не розлучався. Винайшов свої способи роботи з вуликами, щоб не навантажувати хвору спину. Як не дивно, робота з розумними комахами позитивно позначилася і на стані здоров'я – нирка більше так не дошкуляла. Згодом колгоспна пасіка з 30-ти вуликів зросла до 70-ти. Старший син відслужив армію і почав допомагати батьку – разом вони їздили з вуликами по району – то до квітучої акації за Дніпро, то на гречані поля. 
У 1972-му році через створення Канівського водосховища сім'я переїхала до новозбудованого селища. Вже на новому місці у 1980 році колгоспна пасіка дала рекордний «урожай» меду. З 70-ти вуликів накачали 2392 кг – 46 бідонів! Керівництво обласної бджолярської контори відзначило працю пасічника грамотою, а колгосп ім. Шевченка заплатив за кожен кілограм зданого меду… аж по 30 копійок. Пізніше вже Степан Федорович допомагав синові Михайлу, котрий став колгоспним пасічником. Незважаючи на інвалідність, Степан Федорович 46 років пропрацював у колгоспі. Шкода, що у часи реформування колгоспна пасіка стала нікому не потрібна. Втім, розлучатися з розумними комахами сім'я Погорілих не стала – вони і зараз тримають 24 вулики. 
Попри свій поважний вік – 15 травня йому виповнюється 88 – Степан Федорович виглядає молодо і бадьоро. Як він сам зазначає, своїм здоров'ям завдячує бджолам – бо щодня вживав мед. Діти подарували йому чотирьох онучок, а ті – чотирьох правнучок. Катерина Йосипівна померла у 2004-му, і Степан Федорович живе з сім'єю сина. Він досі працює руками – на власних верстатах пиляє і стругає, виготовляє різне обладнання для вуликів. «Найбільше в житті люблю трудитися – усе життя щось роблю», – каже Степан Федорович. Далася взнаки батькова столярна наука – і у власному домі усе дерев'яне зроблене його руками.
 
* * *
ImageImageМикола Антонович Красовський народився у 1923-му у мальовничому селі Козинці, що ховалося серед лісів і озер у місці, де у Дніпро впадав Трубіж. Крім нього у сім'ї зростали ще двоє братів і сестра. Десятилітнім пережив голод 1933-го, як і більшість однолітків, устиг закінчити 4-ри класи козинської школи, ще два роки ходив по освіту у сусідні В'юнища – на тому навчання і закінчилося. Працював пастухом у колгоспі. Потім – окупація.
Восени 1943-го, коли село звільнили радянські війська, разом з іншими юнаками потрапив у самий вир велетенської військової операції – форсування Дніпра на Букринському плацдармі. Спершу пиляли дерево для переправи, а потім їх привели до присяги і кинули в бій. Зброя, сказали, для вас – у німців, на тому боці Дніпра, а форму візьмете з убитих червоноармійців. Спитали, чи не жив, бува, хтось біля річки. Микола на свою голову зізнався і як отой Харон тричі під шаленим вогнем ворога переправлявся на той бік, поки не перевіз увесь підрозділ. Після закріплення на правому березі тих з новобранців, хто залишився живий, ще раз привели до присяги.
Після навчання військовій справі став солдатом-піхотинцем, котрий своїми ногами вимірює кілометри воєнних доріг. Був кулеметником, разом зі своїм 12-ти кілограмовим товаришем – кулеметом Дегтярьова – визволяв Білорусію. На початку 1944 року у ході Калинковичсько-Мозирської операції отримав поранення. У тій атаці з 60-ти солдатів у роті залишилось лише четверо. Після лікування у госпіталі був переведений у нестройові. Працював на кузні, ремонтував вози, робив форми для випічки хліба, а вже на території Німеччини працював на пошті. Закінчив війну у Франкфурті на Одері, не дійшовши до Берліна 77 кілометрів. Здібному і метикуватому юнакові пропонували закінчити школу молодших командирів і залишатися в армії, проте він відмовився – душа прагла додому.
Після перемоги повернувся у рідні Козинці. Усі везли з Німеччини трофеї – хто одяг, хто який інший крам, а Микола Красовський привіз велосипед і купу всіляких механізмів та інструментів. Він ніколи не міг сидіти без роботи, дарма, що війна не дала можливості вивчитися, потяг до знань і техніки був величезним. Зруйнована Батьківщина спрагло потребувала роботящих рук і Микола Антонович вже через три дні після повернення додому із усією заповзятістю молодості працював у кузні місцевого колгоспу ім. Шевченка.
«Голод 1947-го ми майже не помітили, – говорить Микола Антонович, – адже довкола був ліс з грибами та ягодами, річки і озера з рибою».
Спочатку 10 років був ковалем, таким, як має бути коваль – від природи розумний і талановитий, він любив техніку і міг зробити будь-що. Якось, з'їздивши за Дніпро до сусідів і розвідавши що і як, сконструював у колгоспі млин, який обслуговував не лише Козинці, а й навколишні села. Млин працював аж до 70-х, коли село затопила вода Канівського водосховища. Микола Антонович був мірошником, за що колгосп нараховував аж 15 трудоднів. Далі довелося стати ще й електриком, за що додатково нараховували 35 трудоднів. У ті часи 45 трудоднів отримував бригадир.
У 1950-му році одружився з односельчанкою Параскою, у 1951-му у них народилася донька Віра, у 1955-му – Люба. Нині у Миколи Антоновича четверо онуків і троє правнуків. Параска Данилівна померла у 1999-му, і він живе з сім'єю старшої доньки, разом з онучкою і правнучкою.
У 1970 році через затоплення Козинців сім'я перебралася до новозбудованих Цибель. Перевезли сюди й млин – він меле зерно й досі, але на новому місці Микола Антонович працював вже переважно електриком. І хоча на пенсію мав вийти ще у 1983-му, продовжував працювати в колгоспі аж до 1991 – непосидюча вдача та роботящі руки не давали спокою.
А своє захоплення технікою не полишав ніколи: побачивши, що орючи присадибну ділянку трактор робить більше шкоди ніж користі, та ще й потім доводиться докопувати лопатою, він сам сконструював мотоплуг. Потім конструкція не раз удосконалювалася, були «агрегати» і на бензинових, і на електричних двигунах. Багато з них і досі працюють не лише у селі чи районі, але й по всій Україні і навіть у Росії, куди докотилася слава про Циблівського умільця.


Як дивовижно складається доля людська. Степан Погорілий та Микола Красовський народилися у сусідніх селах. Сімнадцятилітніми юнаками вони пройшли вогняне пекло Букрина, починали війну на одному плацдармі і хоч доля вела їх різними шляхами, обидва дійшли аж до ворожого лігва – Берліну. Нині, оточені шаною односельців і піклуванням дітей, вони живуть поряд на одній вулиці.
 
* * *
ImageImageІван Петрович Литвин народився у 1926 році на хуторі Решітки під Каневом. У сім'ї крім Івана було ще троє дітей – двоє молодших братів і старша сестра. Змалечку довелося зазнати різного лиха – і голод 1933-го і тяжка праця в колгоспі. Потім – темні сутінки фашистської окупації. Хлопцеві пощастило – вдалося уникнути відправки до німецької неволі і у жовтні 1943 року, коли Лівобережжя звільнили наші війська, 17-ти літнім юнаком він був призваний до Червоної армії, проте на відміну від наших попередніх героїв, його не було кинуто у горнило бойових дій, а разом з іншими земляками направлено в глибокий тил. 
Величезний ешелон з тисячами українських юнаків прямував на Схід, коли раптом налетів німецький штурмовик. У відкритому полі ешелон був абсолютно беззахисним перед фашистським літаком. Паровоз почав гальмувати, і юнаки, котрі під час звільнення від фашистів добре навчилися ховатися від бомбардувань, горохом розсипалися полем. Проте літак устиг зробити три заходи вздовж вагонів, розстрілюючи їх з кулемета, а наостанок скинув бомби. Так, ще не одягши військової форми і далеко від фронту, майбутні солдати зазнали перших втрат. 
На щастя, Іван Литвин під час нальоту не постраждав і далі попрямував углиб Росії. Лише на Північному Кавказі – у Моздоку, хлопців висадили з вагонів і, розділивши на частини, направили в учбові підрозділи. Там вони вперше одягли військову форму. Жили в польових умовах у напівземлянках, самі варили собі їсти. Через місяць – знову по вагонах – і попрямували далі у Закавказзя, аж до станції Боржомі. Навчання солдатському ремеслу Іван Литвин проходив у військових таборах на кордоні з Туреччиною. Побутові умови були важкими, годівля – недостатня і неякісна, юні солдати хворіли, декого навіть довелося комісувати через отримані хвороби.
Після початкової підготовки новобранців поділили за військовими спеціальностями і направляли в різні місця для підготовки. Навесні 1944-го Іван Литвин потрапив до Баку, у школу снайперської підготовки, де почав опановувати мистецтво снайпера. Навчання він закінчив на «відмінно» і отримав звання єфрейтора. Івану ще не виповнилося 18-ти, коли його разом з товаришами знову повезли ешелоном, але тепер вже на Захід. У Дніпропетровську, в спеціалізованій снайперській частині, їм нарешті видали персональні, щойно із заводу, снайперські гвинтівки і вони були готові бити ворога точно в «яблучко». 
Та не так сталося, як гадалося – примхлива солдатська доля розпорядилася інакше. Хоча Івана разом з товаришами і направили на службу у 8-й запасний стрілецький полк, що базувався у тилу наступаючих на Польщу військ, піхотинцем він так і не став. Служба у запасному полку була обтяжливою для молодих хлопців, їм хотілося на фронт, до справжнього діла. І от однієї ночі їх повантажили на автомобілі і повезли на передову. Іван Литвин потрапив у артилерійську частину, яка зазнала значних втрат у боях, і потребувала термінового поповнення. 
Він мав стати снайпером, а став заряджаючим гармати 248 гвардійського протитанкового винищувального артилерійського полку, який входив до складу 11-ої протитанкової винищувальної бригади 52 Армії, тієї самої, що у 1943-му визволяла його рідний хутір. У складі військ Першого Українського фронту гвардії молодший сержант Литвин брав участь у Вісло-Одерській наступальній операції, визволяв Польщу, потім громив ворога у Нижній Сілезії. Його гвардійський артполк брав безпосередню участь у Берлінській операції – з боями форсував Одер, штурмував столицю ворога. Звістку про капітуляцію гвардійці-артилеристи зустріли гучним салютом зі своїх гармат. 
Втім закінчення війни не означало повернення додому. Юнаків 1924-26-го років народження залишили дослужувати в армії. Служив у Німеччині та Австрії. На Івана Литвина готували документи для вступу до школи молодших командирів і він мав стати кадровим військовим. Та знову втрутилася доля і справа застопорилася – чи то перебування на окупованих територіях тому виною, чи щось інше – невідомо. 
У 1950-му році Іван Литвин демобілізувався і повернувся додому, до рідного хутора Решітки. Почав працювати лісником у Золотоніському лісництві. На посадці молодого лісу він зустрів і свою долю – Катерину Іванівну. Побралися вони у 1954-му і з того часу вже не розлучалися – вдвох розбудовували радгосп «15-річчя Жовтня», який згодом перетворився на село Світанок. Іван Петрович працював у будівельній бригаді, займався рослинництвом, доглядав телят. Останні 14 років, аж до пенсії, працював на радгоспній заправці. Разом з дружиною виростили чотирьох дітей, мають чотирьох онуків і трьох правнуків. Правда бачать їх рідко – доля рознесла дітей просторами колишнього Радянського Союзу: донька живе у Латвії, сини – у Росії. Нині подружжя Литвинів проживає у своєму тихому обійсті у селі, яке має промовисту назву Світанок. І хоч вік і здоров'я даються взнаки, вони все такі ж молоді душею, щирі і привітні.
* * *
Усі ветерани, з якими довелося зустрічатися, з теплотою відгукуються про Український державний медико-соціальний центр ветеранів війни, який вони за старою звичкою називають просто «госпіталь», та його керівника Юрія Гріненка. Саме піклування і турбота лікарів та медсестер цього закладу продовжують роки життя нашим ветеранам. Кожен з них побував там не раз, а Іван Петрович Литвин повернувся з лікування щойно перед нашими відвідинами.
Як не прикро, але роки і хвороби беруть своє – все менше серед нас ветеранів, тих – хто у вогні Великої війни виборював для нас мир і спокій, хто поклав край пануванню у Європі «коричневої чуми» фашизму. І нехай нині політики по різному оцінюють ту війну, ми будемо навіки вдячні людям, які жертвували найдорожчим заради нашого життя. 


Фото автора та світлини із родинних архівів
 
© 2018 ТОВ "Агромедіа-Про"