Статті

ВІЗ ПОПЕРЕД КОНЯ – НОВА УКРАЇНСЬКА ТРАДИЦІЯ

ImageПід що створюється закон про ринок земель? Під залучення інвестиції в АПК для переоснащення сільського господарства, під підвищення добробуту сільського населення і захисту прав власників землі? Однак у законопроекті ніяких механізмів для цього не передбачено. У ньому все з точністю до навпаки. Тоді давайте визначимося з метою, пропонують керівники вітчизняних сільгосппідприємств, думки яких пропонуємо вашій увазі в рамках обговорення законопроекту № 9001-д «Про ринок земель».

Зазвичай, закони створюються під якусь певну стратегію. З нею нарешті слід визначитись, сформулювавши правильне питання – що ми в результаті хочемо мати в аграрному секторі держави. Нам потрібна Концепція АПК – бо це стратегія, а закон – це лише тактика. Поганий стратег може виграти битву, але програти війну.
Ще 1993 року Прем'єр-міністр Леонід Кучма допитувався у депутатів: «Скажіть, що ми будуємо?» Бо як виробничник він розумів, що без плану будувати не можна. З того часу нічого не змінилося. Кожен наступний уряд вирішує свої проблеми, а ми тим часом продовжуємо методично програвати країну. Якщо держава Україна впродовж 20 років незалежності так і не спромоглася розробити стратегію розвитку аграрного сектору, то під що ми маємо вибудовувати тактику? Невже ставити воза попереду коня стає новою українською традицією?
Тому сам зміст закону – це не принципово. Причина його появи в тому, що приватизовувати вже нічого – у державній власності залишилася лише земля. З огляду на це, справжня мета закону – це не дати можливість власникам паїв розпорядитися своєю землею, а віднайти лазівку і роздерибанити 15 млн га земель сільгосппризначення державної власності, що допоки належать науково-дослідним установам Національної академії наук України і Національній академії аграрних наук в межах міст і передмістях та виробничим агропідприємствам Мінагрополітики, землі виноробних господарств в Криму і Карпатах. А ще є виробничі землі учгоспів в навчальних закладах Мінагрополітики… Про збільшення доходів до Держбюджету від такої оборудки точно не йдеться – коли хочуть, щоб країна отримала гроші від продажу своїх активів, то запрошують іноземців, а от коли мова йде про дерибан між своїми, то раптом усі стають патріотами і роздувають істерію: «Ні клаптика землі іноземцям, ні грудочки – юридичним особам»! Про абсурдність цієї істерії свідчить досвід сусідів: землі російської Кубані, Краснодарського краю, нітрохи не гірші від наших, і їх може купити будь-який іноземець, проте щось ажіотажу там ніхто не спостерігає.
Тому перш ніж гратися з формами власності на землю, потрібно визначитися з головним – яким ми хочемо бачити село через 5, 10, 20 років: дрібнотоварним, колгоспним чи великотоварним? За рахунок чого мають там жити люди – за рахунок того, що працюють в сільському господарстві, чи за рахунок оплати зданих ними в оренду земельних паїв? Зрозуміло, що проданий пай, можливо, дозволить літній людині гідно, за сільськими мірками, дожити кінця віку і бути похованою. Бо вартість паїв різна. І хоча нормативна оцінка сягає сьогодні в середньому 20 тис. грн за гектар, її не слід плутати з реальною вартістю – у нас дуже багато землі, яку і за 2-3 тисячі ніхто не хоче купляти. Ми ж говоримо про ринок землі. Тож і ціна має бути ринковою. Нормативна оцінка – це фіскальна оцінка для сплати податків, і підходить вона для земель державної власності. В формулу розрахунку нормативної вартості вкладається вартість врожаю. Та як її обрахувати, якщо правила гри на ринку і ціна на сільгосппродукцію змінюються через ручне управління згори по кілька разів на рік? Ситуація може скластися так, що відрахування до бюджету при продажу паю можуть перевищувати вартість землі. Хто її зможе у такому випадку продати і хто зможе купити? За здоровим глуздом, податки сплачуються з фактичних доходів, а не з віртуальних.
Наприклад, в Росії, де землі сільгосппризначення перебувають в умовах вільного ринку, вартість гектара на тій же Кубані коливається у межах $500-600 (див., наприклад, www.kubanmakler.ru/land/ – прим. авт.). Її можна придбати, як будь-яку власність, абсолютно легально у визначений законодавством спосіб. Пропонується будь-що: сільгоспземлі і сільгоспділянки, земельні паї і масиви, фермерські господарства, агрофірми, агрокомплекси. Причому пропозиції абсолютно конкретні, залежно від напрямку виробництва – для вирощування пшениці, соняшнику, кукурудзи, сої, буряків, рису, для рослинництва і овочівництва; під розвиток або створення тваринницьких ферм. Для ведення товарного виробництва сільгоспугіддя ще так-сяк продаються, а щодо окремих паїв, то бажаючих їх придбати практично немає. Виникає питання, який інвестор погодиться купувати землю в Україні за нормативною оцінкою 20 тис. грн, яка реально не коштує таких грошей, якщо він може придбати її дешевше в рази і скільки завгодно на Кубані?!
Парадокс нашого законодавства полягає ще й у тому, що ми без стратегії під виглядом реформування приймаємо якісь незрозумілі закони, штучно довкола них нагнітаємо ажіотаж, а коли настає час їм вступати в дію, Президент їх призупиняє. Бо стає зрозумілим, що виписані в них норми – непродумані. Це стосувалося законів щодо БТІ, сівозмін. Слід також згадати славнозвісну колотнечу довкола переходу на зимовий час: і, здавалося б, восени вже прийняли остаточне рішення залишитися в притаманному Україні часовому поясі, аж раптом на останньому Кабміні (25 січня ц.р. – прим. авт.) знову з'явилися охочі подискутувати з цього питання. Вочевидь, країна в нас така, де є багато бажаючих замість здійснення реальних виважених реформ лише переводити стрілки…
Тепер те саме стосується ринку землі. У нас немає чіткої визначеності розмежування понять земель державної і комунальної власності, не визначено питання землеустрою місцевих громад.
На сьогодні агровиробник потребує конкретної відповіді: у який спосіб на законних підставах він може отримати землю для здійснення своєї основної діяльності – ведення промислового агровиробництва.
Якщо набувати землі сільгосппризначення у власність мають право фізичні особи, то засновникам товариств і фермерських господарств треба дати право як фізичним особам купувати цю землю. Однак чи існує механізм визначення першочергового права – хто саме є цією фізичною особою: людина, яка працює на землі, чи будь-хто, що прийшов…
Здоровий глузд підказує, що земля має належати тим, хто на най працює. Тут знову маємо колізію: левова частка приватної землі сільгосппризначення належить тим, хто на ній не працює і ніколи вже не працюватиме – померли, переїхали з села або взагалі працювати не хочуть, бо легше отримувати дотації чи просто пиячити.
На жаль, за 20 років безглуздого реформування АПК зникло ціле покоління тих, хто вмів і хотів працювати на землі, бо держава не спромоглася їх підтримати. Працездатній теперішній молоді, яка б могла, як кажуть, продовжити справу батьків, землі не дісталося. Натомість боляче дивитись на власників-ледацюг, які живуть за рахунок сплати сільгоспвиробниками оренди їхніх земельних паїв. І, щоб начебто зменшити рівень соціальної напруги на селі, влада пропонує ще підвищити рівень орендної плати. Це, своєю чергою, лягає на плечі справжніх трударів – тих фахівців, які разом з керівниками залишилися працювати в господарствах і не дали вмерти своєму селу і сільському господарству. Замало того, саме ці керівники малих і середніх сільгосппідприємств залишаються винними в усіх негараздах села – не те посіяв, не забезпечив робочі місця і гідну зарплату тощо. Таким чином, соціальна напруга на селі ще більше зростає. І породжує не лише протистояння між сусідами, а й у родинах, провокує це горезвісне споконвічне лихо – вбивство за землю.
Тому спочатку треба тверезо і зважено оцінити ситуацію, а вже потім приймати рішення. За популізм уряду, не обрахований стратегічно і не підкріплений економічно, та дешеві обіцянки можновладців на парламентських виборах голосуватиме значний прошарок ледарів, а не прихильників працювати… І невдовзі стане зрозуміло, що виробляти національний продукт і забезпечувати продовольчу безпеку країни вже нікому!

© 2018 ТОВ "Агромедіа-Про"