- Тетяна Шелкопляс
- Перегляди: 3843
МЕНІ ВСЕ ЖИТТЯ ПОДОБАЄТЬСЯ ПРАЦЮВАТИ З ЛЮДЬМИ. ТОМУ, ЩО Я ЇХ ЗАВЖДИ ЧУЮ І ВОНИ МЕНЕ РОЗУМІЮТЬ
Переглядаючи послужний список Юрія Карасика починаєш розуміти, що таких посад і професій, через які б він не пройшов, практично не існує. Це – у дитячі роки і підприємець-початківець з розведення кролів та кіномеханік у школі, далі – і ветеринарний лікар за фахом, і викладач ветеринарії та фармакології у технікумах, партійний керівник і політичний діяч, губернатор і двічі аграрний міністр, народний депутат, керівник профільних громадських об'єднань, голова відродженої нині Аграрної партії України. І зрештою, – фермер, як сам себе позиціонує наш співрозмовник.
У свої сімдесят один він сповнений енергії й сміливих задумів. У приймальні «Укрплемоб'єднання», як кажуть, двері на петлях не стоять – стільки бажаючих поспілкуватися з Юрієм Михайловичем, при тому кожна зустріч триває не більше п'ятнадцяти хвилин. Більшість часу він проводить в роз'їздах і відрядженнях. За його оцінкою, він належить до категорії людей, які ніколи не бувають задоволені собою.
Коли відпочиває наш Герой – взагалі невідомо. Однак достеменно відомо, що він люблячий син, чоловік, батько і дідусь, досвідчений фахівець, відданий своїй справі, і просто закохана в життя людина.
Юрію Михайловичу, якою з посад Ви найбільше пишаєтеся?
– У 2006 році на святкуванні 40-річчя закінчення Білоцерківського сільгоспінституту, мене теперішні студенти запитали, чи я не жалкую, що став ветеринарним лікарем. Я відверто їм відповів, що жодної хвилини в житті не жалкував, а навпаки завжди пишався, тим що став ветеринарним лікарем. Бо ця спеціальність дала мені можливість розкритися в житті. Не будь у мене мами-вчительки, батька – голови колгоспу, які направили мене на цей шлях, не було б з мене ані міністра, ані народного депутата, ані керівника області, так само як і решти гучних посад.
Наступного року виповниться 50 років, як я в селі Сираї Козелецького району на Чернігівщині розпочав працювати ветеринарним лікарем. Якщо Бог дасть, хочу зібрати усю сільську громаду, усіх, з ким працювали, щоб поспілкуватися і пояснити, що коріння моє – від землі. Я дуже зобов'язаний Йосипу Міненку, який закінчив шестимісячні курси і був у селі ветфельдшером. По суті саме він і зробив мене справжнім ветеринарним лікарем, бо мав неперевершений досвід.
Яким був Ваш перший «життєвий досвід»?
| ОСОБОВА СПРАВА КАРАСИК Юрій Михайлович. Народився 27 липня 1939 р. у м.Козелець Чернігівської області. Освіта вища. Закінчив Білоцерківський сільськогосподарський інститут (1961 р.), за фахом ветеринарний лікар. 1961-1963 р. – ветеринарний лікар Козелецької райветлікарні Чернігівської обл. 1963-1964 р. – ветлікар-епізоотолог Козелецької міжрайветбаклабораторії. 1964-1967 р. – викладач Конь-Колодязького сільгосптехнікуму, Росія. 1967-1970 р. – викладач радгоспу-технікуму «Перемога» Запорізької обл. 1970-1975 р. – завідуючий оргвідділом, другий секретар Василівського райкому КПУ Запорізької обл. 1975-1978 р. – керуючий обласним об'єднанням міжколгоспних інкубаторно-птахівничих станцій і спецколгоспів по виробництву тваринницької продукції на промисловій основі Запорізької обл. 1978-1981 р. – перший заступник начальника Запорізького облуправління сільського господарства. 1981-1983 р. – заступник начальника ГУ птахівничої промисловості Міністерства радгоспів УРСР. 1983-1983 р. – начальник ГУ тваринництва і ветеринарії Мінрадгоспів УРСР. 1983-1989 р. – начальник РВО по племінній справі у тваринництві «Укрплемоб'єднання» Міністерства сільського господарства УРСР. 1989-1991 р. – начальник ГУ науково-технічного прогресу в тваринництві Держагропрому УРСР. 1991-1992 р. – заступник, перший заступник міністра сільського господарства України. 1992-1995 р. – міністр сільського господарства і продовольства України. 1995-1996 р. – радник Президента України з питань агропромислової політики. 1996-1997 р. – голова Херсонської ОДА. 1997-1998 р. – міністр АПК України. 1998-2001 р. – радник прем'єр-міністра України. 2001-2009 р. – голова наглядової ради, генеральний директор ЗАТ «Племзавод «Агро-регіон», Київська обл. Радник Президента України (поза штатом). З 2009 р. – голова Всеукраїнського союзу сільськогосподарських підприємств, перейменованого в Аграрний союз України. Голова Аграрної партії України. Почесний член УААН (відділення зоотехнії). Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1993 р., 2004 р.). Заслужений працівник сільського господарства України (2003 р.). Нагороджений орденами «Знак Пошани» (1970 р.), Трудового Червоного Прапора (1975 р.) Присвоєно звання Герой України з врученням ордену Держави (2009 р.). |
Ваші батьки теж родом з Чернігівщини?
– Мій батько Михайло Йосипович рано залишився круглим сиротою, мандрував по усіх-усюдах, годуючись заробітчанством, умів читати і був письменний. Тому, коли у свої 25 років закохався у 17-річну Ольгу з Козельця, заприсягся, що його сім'я ніколи не терпітиме злиднів. Материна родина, відверто кажучи, була не в захваті від такого шлюбу, але мої батьки дуже любили одне одного. Спочатку микалися по хатах, отримували освіту. Мама закінчила Новгород-Сіверське педучилище і працювала вчителькою початкової школи. Ми вчотирьох – Владлен 1936-го року народження, я – 39-го, Лілія (41-го) і Сашко (47-го) – «пішли», як кажуть, одразу. От молодшу Олю мама народила аж у 54-му і виявилася права, бо тепер вони живуть разом. Наприкінці липня мамі виповнюється 91 рік. Вона й досі залишається нашим родинним оберегом при здоровому розумі і твердій пам'яті, й щовечора я й досі мушу прозвітувати їй, де я і що робив.
У вас велика родина. Як ладили з братами, з батьками?
– Владлена вважали талановитою дитиною і вдома, і у школі, але навчання виходило в нього дещо напружено. Задля того, щоб він гарно вчився, його звільнили від хатньої роботи. Завдяки батькам у подальшому ми всі п'ятеро отримали вищу освіту, кожен досяг власних висот у житті. Але тоді я, відверто кажучи, по-дитячому страждав від такої несправедливості. На мені лежала відповідальність за свійських тварин: це були дві корови, свині, чимало птиці, кролі.
Виховували нас жорстко. Батько власним прикладом, але бачили ми його нечасто через роботу. Він пройшов війну, працював завідувачем земвідділом райвиконкому і буквально своїми ногами виміряв усі землі району і знав по селах людей, наче з ними й виріс. Потім тривалий час очолював найбільший козелецький колгосп ім.Карла Маркса.
Мати привила любов до праці, чесність, охайність. В хаті й у господарстві завжди був порядок, системність. Ми завжди були помиті і доглянуті, після школи мусили обов'язково переодягатися. З одного боку, ми були сільською інтелігенцією, з іншого – звичайні сільські трударі.
Владлен отримав золоту медаль за школу. Батько жартував: «Ти, Юрко, заробив не меншу нагороду – у домашньому господарстві. Але медалей чи орденів для таких, як ти, ще не придумали…»
Тепер придумали! Шкода, що батько не дожив. Михайла Йосиповича, на жаль, обійшли усі нагороди, хоча за своє життя він здійснив у сільському господарстві багато такого, що за всіма мірками можна вважати трудовими подвигами.
Тому присвоєне мені звання Герой України я вважаю нашим спільним: із батьком і мамою, із моїми дружиною і дітьми, із усіма моїми вчителями і співробітниками.
Що вплинуло на Ваш життєвий шлях? Коли відчули потяг до публічної діяльності?
– Навчання давалося мені легко, однак я був «хорошистом», любив математику, хімію, біологію. Любив читати і не любив писати. Я почав цінити тих, хто пише, коли став завідуючим оргвідділу Василівського райкому партії і почав писати для першого секретаря промови. А він навіть не міг акценти зробити, на яких я наголошував, читав монотонно. Я завжди думав, ну що це за підходи до слухачів? Я навпаки страшенно не люблю зачитувати промови. До виступів треба готуватися, але треба дивитися людям у вічі, налагодити контакт з аудиторією, тоді можна зрозуміти, чи дійшла до людей твоя інформація.
Мені усе життя подобається працювати з аудиторією, з людьми. Тому, що я їх завжди чую і вони мене розуміють. Досвіду у цій справі я набув, коли викладав у Конь-Колодязькому сільськогосподарському технікумі. (Там проводилися досліди з найкращим у Воронезькій області племінним поголів'ям ВРХ, участю в яких мене привабив директор і мій дядько Юлій Йосипович). Потім відшліфовував його у радгоспі-технікумі «Перемога» на Запоріжжі. Мушу зізнатися, що саме на викладацькій роботі позбавляєшся помилок і сумнівів у визначенні самооцінки.
Які роки Ви вважаєте найвдалішими у своєму житті?
– Найкраща ефективна й інтенсивна робота була на посаді губернатора Херсонської області.
Продовження на стор.10 о
– У ЧервнІ 1996-го , коли після посад міністра сільського господарства і радника Президента з АПК я приймав регіон, область була у жахливому стані: люди перекривали дороги, влаштовували страйки через невиплату зарплати, а на полях скрізь зустрічала сарана. В той рік ми отримали лише 760 тисяч тонн зерна. Працювати довелося страшенно. Наступного року, коли я знову повертався міністром АПК, область отримала тримільйонний урожай зернових. Це був найрезультативніший період.
Найскладнішими і найвідповідальнішими були 1992-1994 роки, коли Леонід Кучма був прем'єром, а я – міністром сільського господарства. В країні панувала жахлива інфляція, валилися потужні колгоспи, замість грошей – купони і абсолютна невизначеність щодо того, яку державу ми будуємо.
Найбільш навантаженими були 1994-98 роки, коли паралельно з посадою міністра я був народним депутатом 2-го скликання. Ефективність роботи міністра-депутата значно більша. Я балотувався по багатомандатному округу Черкаської області і ніс відповідальність перед людьми, що мене обрали. Це по-перше. По-друге, міністр зацікавлений, щоб закони були максимально сприятливими для галузі, адже йому потім за цими законами працювати. Звідси – разом з міністром працює увесь міністерський апарат – тобто фахівці. І головне, як тільки в депутатів виникають питання – ти в їхній сім'ї, разом з ними працюєш, можеш їх переконати, і це дає можливість усій Верховній Раді працювати на ту аграрну політику, яку відпрацьовує профільне міністерство.
Які закони Ви тоді приймали і наскільки вони відповідають сьогоденню?
– З найголовніших я б виокремив закон про соціальний розвиток села – це газифікація, будівництво дитячих садків, шкіл, доріг. Відтоді нічого кращого запропоновано не було. Найважчим було те, що як міністр о сьомій ранку я приходив на роботу, а приймальна була забита сільгоспвиробниками. І по кожному питанню треба було негайно вирішувати, а це не завжди вдавалося. Треба віддати належне Леоніду Даниловичу – прем'єру, який справді опікувався аграрним сектором, їздив по господарствах і знав проблеми зсередини, тому з будь-якої ситуації знаходив вихід. Особливо під час реформування села.
Заради чого взагалі було потрібно таке радикальне реформування АПК? Наскільки сьогоднішні його результати відрізняються від запланованих тоді?
– Реформувати треба було обов'язково, тому що альтернативи приватній власності, альтернативи ринку і конкуренції – немає. Тому колгоспи як колективна власність зіграла свою позитивну роль в історії. Однак до світових стандартів розвитку вони виявилися неготовими.
Першим етапом реформування було створення КСП – колективних сільськогосподарських підприємств. До речі, це від мене пішов термін «сільгосптоваровиробник», до того були лише колгоспники, радгоспники і селяни. Не треба було поспішати руйнувати інфраструктуру колективних підприємств, виділяти паї в натурі, дрібнити землю на шматки і кожному позначати її кілочками. Відпочатку ми домовлялися, що кожен пайовик отримає сертифікат на право (!) власності на землю з виділеною часткою, але без ідентифікації її в межах поля. Тоді ми б зберегли масиви і не допустили чорного ринку землі. А для бажаючих господарювати самостійно мав би бути створений спеціальний окремий «плацдарм», з якого б і виділялася їм земля.
Помилки, звичайно, були допущені – як у самій стратегії реформи, так і в обслуговуванні реформи, в реалізації і фінансової, і ринкової, і структурної, і цінової політики тощо. Але то вже минуле…
Сьогодні треба знімати мораторій на землю і вводити законодавчі форми її продажу. Майбутнє за аграрними комплексами, хоча й решта форм господарювання – приватники, фермери – повинні розвиватися. Землі для справжніх господарів в Україні вистачить усім.
Сьогодні необхідно робити ставку на господаря. Не на власника чи інвестора, а саме на господаря, який відчуває власну відповідальність за землю, на якій він живе. Господар може бути і власником, і інвестором, і керівником, і виконавцем.
Які основні заходи потрібні сьогодні в АПК?
– По-перше, повністю вирішити питання землі.
По-друге, дати можливість працювати ринковій інфраструктурі. У нас наразі виходить вхідний ринок – світовий, а вихідний – регульований. Тобто сільгосптоваровиробник усе купляє за світовими цінами, а продати – у залежності від того, кому що забажається: одному треба зрегулювати зерно, іншому – соняшник, кукурудзу, м'ясо тощо. Нехай на ринку працюють державні оператори, проводять інтервенції, займаються експортом. Але роблять це в однакових для всіх ринкових умовах. Тоді, до речі, держава «власною шкірою» відчуватиме прогалини у правилах гри, які необхідно виправляти.
По-третє, змусити працювати на селянина фінансовий блок економіки – тобто відновити компенсації відсоткових ставок по кредитах і знизити податкове навантаження. Давайте повернемося до єдиного податку для агровиробників. Він заохотить прозорі фінансові розрахунки, вчасну і цивілізовану сплату податків, а відтак – заплановані надходження грошей до бюджетів усіх рівнів, зменшить кількість фіскальних органів і самих перевіряючих.
По-четверте, вирішити соціальні питання на селі і проблему зайнятості сільського населення. Треба зацікавити громаду ефективно розпоряджатися належною їй землею і майном, шукати потенційних інвесторів, які б не просто обробляли поля за три-чотири дні та йшли геть аж до жнив, а які б вкладали кошти в розвиток регіонів, не лише морально, а й матеріально стимулювати інвесторів до цього.
Також слід на державному рівні підтримувати експорт. Ми повинні бути експортно орієнтованою державою і продавати якісну продукцію на опанованих ринках, завойовувати нові.
Як Ви приймаєте рішення, якими з них особливо пишаєтеся?
– Почнемо з того, що я відразу ніколи не відмовляюся від будь-яких пропозицій, які до мене надходять. Їх я завжди ретельно обмірковую. Стосовно кадрових призначень, то ніколи ні з ким не радився, бо, зрештою, мені ж працювати з цією людиною.
Особливо пишаюся двома рішеннями. Перше – погодитися на посаду голови Херсонської області, яка на той час знаходилася в жахливому, якщо не сказати гірше, стані. Друге – після того, як я побував «в усіх шкурах», стати фермером. Те моє рішення діти сприйняли «у штики». Але я виходив з того, що сільськогосподарське виробництво це єдине, що я досконало знаю і вмію. Для мене найстрашнішим було навіть уявити, як я буду принижуватися і когось просити стати моїм посередником, позикодавцем.
Але ж після таких гучних посад, хіба не були Ви небідною людиною? Могли б дозволити собі вже більше не працювати…
– Навпаки. Небідною людиною я став після того, як попрацював сім років сільгосптоваровиробником. А з міністра я пішов у 58 років, як кажуть, «голий і босий».
Ми з синами Михайлом і Сергієм вклали усі наявні в них кошти і взяли кредит в «Укрсиббанку», на які й започаткували сімейну фірму «Регіон-Агро» у 2001 році. Починали з 200 гектарів землі і молокозаводу в Гнідині, де виробляли сухе молоко і сир та експортували цю продукцію до Росії.
Але мені увесь час хотілося довести, так би мовити, наочні переваги великотоварного виробництва на колективних засадах, які я відстоював будучи міністром. І ще я мріяв займатися племінною справою. Тому ми продали молокозавод, натомість організували нову фірму ЗАТ «Племзавод «Агро-Регіон» у Малій Олександрівці під Києвом.
Формували племзавод та інші ферми німецькими сименталами і голштинами, а також кращими породами ВРХ і свиней вітчизняної селекції. З боку науки нам багато допомагав Михайло Зубець – президент УААН, тонкий знавець племінної справи, та Юрій Мельник – і як фахівець, і як високопосадовець.
Коли площа орних земель зросла до 14 тис. га, поголів'я корів – до півтори тисячі та до 20 тисяч збільшилася кількість свиней, треба було розвиватися далі, а власних коштів не вистачало. Із багатьох пропозицій про партнерство ми обрали найбільш вигідну – від шведської компанії «Іст-Кепітел», при допомозі якої «Агро-Регіон» – виріс до 54 тис. га орендованих орних земель у Київській, Житомирській та Хмельницькій областях.
Чи відчуваєте Ви надійний тил, адже безперервно завантажені роботою?
– З майбутньою дружиною Галиною Сергіївною ми познайомилися і побралися, коли працювали у Конь-Колодезькому технікумі. Вона викладала там математику, і справила враження на мене з першого погляду. Ми вже 48 років разом.
Галина Сергіївна постійно працювала викладачем і завжди була нашим ангелом-охоронцем. Вона ніколи не вимагала для себе якихось преференцій, бо вихована в інтелігентній родині, завжди в усьому підтримувала і мене, і дітей. Безумовно, для всіх нас вона була і залишається найчарівнішою Жінкою на землі.
Ви колись відпочиваєте? Чи є у Вас хобі?
– Раз на тиждень намагаюся вирватися на риболовлю, дуже люблю на ставку посидіти з вудкою. Люблю читати і обов'язково переглядаю свіжу пресу. Відпочиваємо зазвичай не закордоном, а у Криму, бо Галині Сергіївні там подобається більше за все, та й мені зручно – я у будь-яку хвилину можу повернутися до роботи. Бо, насправді, так багато ще хочеться зробити!
P.S. 27 липня Юрій Михайлович Карасик святкує свій 71-й день народження. Колектив редакції наперед вітає його зі святом та бажає міцного здоров’я, родинного щастя та всіляких гараздів! Хай здійсниться все, що задумано!
