Поштова адреса: 01135.  Київ-135, а/с 79. 
  Контактний телефон:  +38(044)227-93-55
  E-mail: info@agroprofi.com.ua 
             Передплатний індекс: 98990


Книги:

Топ переглядів за місяць:

ДЕНЬ ВИРОБНИКІВ БОБОВИХ, АБО СВЯТО ЕКОЛОГІЧНОГО ЗЕМЛЕРОБСТВА У ТЕПЛИКУ
Цьогоріч уже традиційний День поля у фермерському господарстві Олексія Дона в Теплику на...
«НІБУЛОН» ДОЛУЧИВСЯ ДО ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ МЕРЕЖІ ДОБРОЧЕСНОСТІ
Відповідна Декларація про створення Всеукраїнської мережі доброчесності була підписана...
СПЕКА НАС НЕ СПИНИТЬ, АБО ЯК ТЕБЕ НЕ ЛЮБИТИ, КЛІМАТЕ МІЙ
Дивне цього року літо: то холод, то спека. Та і вчені вперто твердять — клімат планети невпинно...
ШВЕЙЦАРСЬКЕ СЕРЦЕ В ДАРУНОК УКРАЇНІ
Герой України Олексій Вадатурський визнаний достойним послідовником легендарного швейцарця ...
СМУГАСТИЙ РЕЙС
Перше за багато років вантажене сучасне несамохідне судно з кавунами дісталося до столичної...

Наші партнери:

МАРШАЛ-СЕРЖАНТ ІЗ БЕРЕЗОВОЇ РУДКИ

ImageМи завжди із вдячністю і шаною пишемо про Героїв України від аграрного комплексу, про трудовий подвиг на важкій селянській ниві. Проте багато цікавих тем «проходять» осторонь нас, оскільки не наш фах, не аграрне. Зараз, на 65 річницю Перемоги, є привід трошки відійти від вузьких рамок. Трошки, бо наш герой – Олександр Федорович Зубенко – як і усі ми – родом із села.
Наша зустріч була дещо несподіваною. Після низки святкових урочистостей 9 Травня в Пирятинському районі на Полтавщині, тут треба віддати належне місцевій владі і активістам за продуману її організацію, ми приїхали до Березової Рудки. Біля будинку Олександра Федоровича знову рясно розквітла власноруч посаджена яблуня. В її холодку гомонять птиці й комахи, вітер лагідно колише гілля, і час від часу легким дзвоном озиваються нагороди на старенькому кітелі… За словами самого Зубенка, він усе своє «свідоме» життя залучав дітей до мудрості – викладав історію і філософію спочатку в сільській школі, і згодом аж до пенсії – у тутешньому аграрному технікумі. Тож нічого дивного, що через півгодини розмови ми відчули, як учитель розкриває перед нами свою історію життя, змусивши нашу уяву мимоволі зануритися у ті давні часи…

– Я народився 1925 року у селі Нова Оржиця Яготинського району у сім'ї селянина-середняка. Можна сказати, що уже в 6 років я якби був причетний до класової боротьби. Мій батько був один з організаторів колгоспу. В хату вночі увірвались бандити і на очах у мене і молодшого брата застрелили батька, а мати навмисне поранили в ноги, щоб мучилася. Після цього моє життя сирітське було дуже нелегким – мати вдова, заробітки малі в колгоспі були. Причому багато керівних посад зайняли ненависники колгоспів і радянської влади, тому всіляко нас утискали, на найбрудніші роботи посилали із мізерними заробітками.
33-й рік настав. Дуже ми голодували. Звичайно, дуже велика провина була тут і партії, і уряду. І вони б могли цьому запобігти. Бо чому ж тоді, коли горе трапилося, у 34-му році, повністю ліквідували наслідки – і крупи давали, і цукор, і посівматеріал – усі поля засіяні були? Значить, не навмисний голодомор, а просто якесь упущення, або неправильна інформація з низів – що забрали хліба більше у людей, чим потрібно було. 
До речі, в 34-му році, коли у нас директором школи був колишній фронтовик громадянської війни Бортовий, він взяв у колгоспі два гектари землі, а учні посадили бурячок, посадили сад, посіяли просо, щоб пшоно було на суп... І так легше стало жити.  
Навчався я в школі непогано. І коли закінчив 7-й клас на «відмінно», серед п'ятнадцяти школярів Полтавщини був направлений до Москви на виставку народного господарства, щоб побачити, як воно там в столиці і потім розповісти іншим дітям. Там же був свідком і очевидцем того, як у Москві перебувала німецька делегація на чолі з бароном фон Ріббентропом – зблизька бачив, високий він такий проти інших. До речі, пізніше в своєму житті, вже після війни бачив в Криму і фельдмаршала Паулюса.  
Життя налагодилося. Перед самою війною колгоспи, у більшості, давали непогані заробітки, жити можна було б!..
У 41-му році, я, як і всі наші односельці, бачив, як німці входили у село. Спочатку мотоциклісти, а після них три танки. Нас побачили в кущах, наставляли кулемети і автомати, але не стріляли. Сміялись, «огокали», а тоді сказали, щоб сідали на танки і показували дорогу на сусідні села. Ну, один наш погодився. Не тому що до німців прихильний, а може, думав, що нічого нічого такого в цьому немає, не все зрозумів, а може злякався. Ми розбіглися. 
Тоді ніби чорна пітьма насунула на наше село і на нашу сім'ю. Чого на сім'ю, бо батько стояв при витоках колгоспу, а різні люди були. Виказували комуністів, комсомольців... А батько мій ще з двома чоловіками вбили двох кайзерівських німців у 18-му році. І оце негідники у 41-му році донесли німцям... Німців два було: фашист якийсь миршавий, поганенький і перекладач здоровий з Західної України. Мати, як передова доярка, отримала теличку, Білочка ми назвали – забрали. Мало того, бичка забрали, і було двоє поросят, забрали і їх. 
За душу бере, як би воно непогано було жити, а тут воно все...  
За збігом обставин, саме на 9 травня, але 43 року почався новий етап життя Олександра Федоровича. 
– Уночі грюкають сильно у вікно. Два німці і три поліцаї наші, сільські. Збирайся, кажуть, нашвидкуруч, поїдеш до Німеччини, щасливе життя там тебе жде. 
А тоді у Києві вигнали нас з вагонів і погнали у лазню. І тоді я побачив, яке руйнування завдали фашисти Києву. Весь Хрещатик був зруйнований, завалений битою цеглою, битим склом, виламані двері, вікна, якісь вози, машини побиті…
А тоді повезли нас у «фатерлянд», казали, будете там щасливі, побачите європейську культуру, будуть вас харчувать, ковбасу будете, хліб получать…
Нас привезли до Польщі на розподільчий пункт, де сортували невільників з України. Декого, переважно євреїв і комуністів, відправляли до Освенціму, який був в 40 кілометрах. Тих, що залишились, ділили за станом здоров'я – половину на шахти, а я потрапив до філіалу Освенціма. Невеликий, тисячі три людей. 20 годин на добу працювали. Весь режим, охорона, місце проживання – все як у концтаборі. Єдине, що у нас не було крематорію. У нас, хто дуже тяжко захворіє, то вночі приїжджала машина вкрита брезентом, їх забирали до Освенціму – недалеко – дорога і тоді там хороша була, вкрита асфальтом. 19 місяців я там відбув. Настільки ослаб, що вже відчував, що недовго протягну. Але скоріше зі строю виходили ті, хто дома в достатку жив.
Працював я на прокатному стані. І вже знав, полонені розповідали, що чим більше працюєш, тим скоріше помреш, адже калорій не вистачало. Тож ми нишком робили шкоду – ламали станки.  
І знову дати відіграли якусь містичну роль у житті людини. 
– Так було до 21 січня 1945 року. В мене в житті ця дата – щасливий день. Я народився 21 січня, проте дата припадала на смерть Леніна і батько записав мене 22 числом. І вночі до нас підійшла Третя гвардійська танкова армія Рибалка. 
Прямо звідти через польовий воєнкомат забрали в армію. Була така фільтраційна комісія. Хто казав «хочу додому» – а така можливість надавалася, то тих відвезли на металургійні заводи Уралу, шахти Донбасу – це додому поїхали називається. Хто непевний був – відправили в тил. А я сказав, що хочу на фронт. Правда, офіцер з комісії засміявся: «а ти хоч гранату кинеш?» – я і так худенький був, а після табору, то й зовсім. Направили нас в запасний полк, і лікарі перше, що зробили, суворо заборонили нам їсти багато. 
За п'ять днів вже мав зовсім інший вигляд. Міг гранати кидати, стріляти. Пам'ятаю на все життя автомат, який мені дали – 3916 – у мене потім багато зброї було, але цей пам'ятаю…
Потрапив воювати у 21(!) армію, 229 дивізію, 811 стрілецький полк, другий батальйон. Це була дивізія прориву. Коли це звучить, думають, що це щось хороше. Туди потрапляли ті, кого визволили з табору, полонені, але перевірені, дехто з ув'язнених, у кого строк вже закінчувався, або з невеликими строками покарання. Це була дивізія, яку не дуже треба було й щадити – кидали на прорив лінії фронту.
Перший раз зустрівся з німцем на полі бою віч-на-віч у маленькому польському містечку. Він з автоматом і я з автоматом. Вискочили один на одного із-за рогу, мало не зіткнулися. І я оторопів, і він. Стоїмо. Чую, ззаду автоматна черга, думав, в мене стріляють, аж тут німець упав. Обертаюся – наш комсорг. 
Було ще багато боїв, бій за Берлін, визволення Праги. Переповідає це Олександр Федорович спокійно, але з подробицями, наче бачить ту картину перед очима. Так, що відчуваєш усі тодішні емоції співрозмовника. 
– Нам треба було по асфальту, бо машина не піде там, де танк. Тож танки перші увірвалися до Праги. Ми вночі їхали через гори. Холодно – нульова температура! Але повітря свіже, хвойні дерева, гори – красота велика! 
10 травня вранці в'їхали в Прагу. Як нас зустрічали! Зварили вареники з вишнями – кажуть, ми чули, що на Україні це улюблена страва. 
Хоча Прага була звільнена 9 травня, бої навколо неї тривали ще до 13 травня.  
Потім довелося повоювати ще й на Західній Україні. За віком у 45-му році Олександр Федорович ще не підлягав демобілізації, тож потрапив до 17-ї повітряної армії на строкову службу. Демобілізувався у квітні 50 року.

Image– Демобілізувався сержантом. Це тут я скоро маршалом стану, як до 100 років доживу – на кожний ювілей зірочку дають. 
Мати, виявляється, два рази повідомлення про мою смерть отримувала. Перший раз передали з концтабору, що потрапив під бомбардування. Другий раз прийшла вже офіційна похоронка – північніше Вроцлава я був контужений і мене ледь не поховали. 
Після війни закінчив 10 класів і поступив до Київського педагогічного інституту – бо там на рік менше треба було вчитися, а вдома допомагати треба було. Втім, не судилося, історичний факультет ліквідували, а студентів перевели до Київського державного університету на історико-філософський факультет. Закінчив його з відзнакою. Мав право перший заходити на розподіл. Ну, я фронтовик, активний комсомолець, подумав, хай дівчата перші йдуть. Пішов останній. Потрапив учителем історії у відсталу школу, слабеньке село у Богуславському районі Київської області. Працювалось непогано, тим більше, що директорам був бувший командир роти нашого ж полку, тільки не нашого батальйону. Потім, у 60-му році, не дивлячись на умовляння залишитися, перейшов викладачем історії і філософії у ВНЗ у Березову Рудку, поближче до матері, брата… 

* * * 
Чи можливо розповісти за годину з лишком все життя, не як з трибуни, когось агітуючи, а просто, мимохідь, з посмішкою згадуючи і веселе, і страшне? Можна. Мабуть, для цього треба дуже хорошим вчителем історії, щоб розповісти все як одночасно цікаву, жахливу, веселу і сумну оповідь. От тільки написати не можна – чи то потрібен талановитий письменник. Шкода, що не можна до кожної газети прикласти звуковий супровід, щоб читач зміг відчути емоції і мудрість нашого співрозмовника. Проте технології не стоять на місці. Пропонуємо читачам  прослухати запис цієї розповіді.
Послухайте – коли ще доведеться. Втім, можете завітати і безпосередньо до Олександра Федоровича до Березової Рудки – у вас є час, адже, сподіваємося, ветеран ще отримає звання маршала.
{moseasymedia media=http://www.agroprofi.com.ua/downloads/zubenko.mp3 autostart=false width=368}

Стати Агропрофі просто! Лише за кілька кліків!

Події:

Ціни на зернові: