ГЕННАДІЙ БОБОВ: «ІСНУЮТЬ ДВІ КАТЕГОРІЇ ЛЮДЕЙ: РОЗБУДОВНИКИ І РУЙНІВНИКИ. Я – РОЗБУДОВНИК!»

Зірки треба давати молодим, кажуть літні Герої України-аграрії. Тоді нагорода стає не лише визнанням попередньої праці, але, що більш важливо, – авансом для майбутніх трудових звершень.
Коли торік на урочистостях з нагоди Дня працівників сільського господарства першим в списку нагороджених виголосили прізвище Геннадія Бобова, залом Жовтневого палацу прокотився шумок. Мовляв, хто це, та ще й такий молодий. Із розумінням справи посміхалися представники Черкащини і відверто раділи представники цукрової галузі – адже їхнього полку серед вшанованих державою агровиробників прибуло.
Робочий день, якщо не сказати – доба, Геннадія Бобова розписаний по хвилинах. Він або сам на виїзді, або, як кажуть, в нього двері на петлях не стоять. Перемовини з будь-якого питання тривають недовго. Очікуючи в приймальні, ми навіть дещо занепокоїлись, чи встигнемо поспілкуватись так швидко, адже розпитати хотілось багато. Однак наше чекання було щедро компенсовано щирим та змістовним інтерв'ю, яке ми пропонуємо вашій увазі.

Бобов Геннадій Борисович. Народився 15 листопада 1965 року в м.Васильків Київської області. 1983-1986 – строкова військова служба. 1987-1989 – помічник бурильника Південнотаркосалінської нафтогазо-розвідувальної експедиції (РФ, Ямало-Ненецький автономний округ, м.Тарко-Сале). 1989-1990 – машиніст холодильних установок оптово-торгівельної бази Васильківської райспоживспілки. 1990-1995 – виробничий кооператив «Все для Вас». 1995-1997 – менеджер кооперативу «Будівельник». 1997-2003 – директор товариства з обмеженою відповідальністю «Квадр». 2003-2004 – заступник директора товариства з обмеженою відповідальністю «Еколайф». З травня 2004 – генеральний директор ТОВ «Панда» (Селищанський цукровий завод), с.Селище Корсунь-Шевченківського району Черкаської області. Заслужений працівник промисловості України (20.08.2007 р.). Присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави (23.11.2009 р.).

– Маємо констатувати, що на початок 2010 року українська економіка перебуває в жахливому стані, – розпочав нашу розмову Геннадій Борисович. – Таке враження, що сільське господарство взагалі намагалися загнати в глухий кут: не профінансовано жодної цільової програми. У попереднього уряду просто не вистачило сміливості відверто заявити: «Панове, – криза, грошей немає. Виживайте, як хочете». І запровадити при цьому максимально сприятливий стабільний клімат для бізнесу.
Аграрії виживуть. У останні роки ми довели, що здатні реально вирощувати не менше 45-50 млн. тонн збіжжя, більше половини з яких можна експортувати і отримувати валютні надходження. Ми маємо бути експортно-орієнтованою державою. Натомість переважає імпорт: ми завозимо м'ясо (якщо його можна так назвати), яблука, і вже зовсім ганьба – цукор, картоплю і моркву.
Як цукровиробникові мені особливо прикро за нашу галузь. Торік ми виробили 1280 тис. тонн цукру при річному споживанні 2 млн. тонн. Переробка 260 тис. тонн цукру-сирцю нас не врятує, ми все одно в поточному році матимемо дефіцит цукру. Якщо не посіяти навесні належні гектари цукровими буряками для цих двох мільйонів, то ціни на споживчому ринку будуть захмарними, і в країну хлине експорт, хлине контрабанда, цукрозамінники. Вони – взагалі окрема тема, бо наслідки їх вживання невідомо як позначаться на здоров'ї нації, наших дітей…
Якщо Україна закуповуватиме цукор – це буде просто катастрофа. Реально ж виробляти ми можемо не менше 3 млн тонн, при цьому 1,75 млн залишати в себе, додатково 263 тис. тонн завозити за вимогами СОТ, і решту – 1,0-1,3 млн тонн – експортувати.
Виходячи з цього, потрібно негайно, нехай це і не всім сподобається, але застосовувати жорсткі заходи для відродження країни, відродження АПК.

У цьому розрізі давайте поговоримо про «Панду».
– Розпочиналося все з одного цукрового заводу. Ми постачали агропідприємствам паливно-мастильні матеріали, мінеральні добрива тощо. Селищанський цукровий завод не зміг з нами розрахуватися, перебував під процедурою банкрутства. І у 2000 році нам дістався «цілісний майновий комплекс» у вигляді купи металобрухту з боргами у понад 25 млн грн. Фактично, ми не дали порізати завод. Проектні потужності цього «гужового» підприємства становили 1,2 тис.тонн буряків на добу, залізниця відсутня. Протягом 9 років за рахунок власних обігових коштів і банківських кредитів ми вклали у докорінну його реконструкцію близько $30 млн. Наразі маємо потужності – 2,7 тис. тонн на добу, і поточного року плануємо вийти на 3 тисячі. Думаю, що сьогодні наше підприємство входить до п'ятірки кращих українських виробників: наші показники максимально наближені до європейських, ми маємо сертифікат якості ISO 9001. Як приклад, щойно перед вами були представники міжнародної торговельної мережі «Ашан» (а французи дуже вимогливі щодо якості продуктів харчування), які запропонували продовжити укладений рік тому контракт на реалізацію нашого цукру. Водночас, це не єдина торговельна мережа, з якою ми співпрацюємо. До того ж ми торгуємо цукром протягом усього року за довготерміновими договорами з іншими підприємствами, які застосовують цукор у своєму виробництві. Ми не намагаємося заробити на коливаннях ціни, для нас важливі партнерські стосунки.
Повірте, що коли ціна на цукор стрімко злітає, агровиробники з цього не радіють. Заробляють реалізатори, а шукати винних у змові Антимонопольний комітет кидався серед цукрових заводів і накладав на них штрафи. Цукор входить до першочергових продуктів споживчого кошику, і коли ціна його перевищує 11-12 грн за кілограм, люди просто припиняють його купувати. Але ж це протиприродна ситуація.
На нашу думку, ціна на цукор має бути в межах $800-900 за тонну, як в Росії, у решті країн Євросоюзу.

На той час у вас була рілля? Чи там була достатня сировинна зона? Що вам як новим власникам завадило порізати завод і повернути створені ним борги?
– Землі тоді не було. Як, власне, і сировинної бази. Деякі тамтешні сільгосппідприємства ще вирощували цукрові буряки, але їх для нормальної роботи заводу не вистачало. Щоб було зрозуміло, Корсунь-Шевченківський район на той час посідав одне з останніх місць в області, тут не працювало жодного підприємства.
Тому ми були змушені, я підкреслюю, змушені піти в село – взяти землю і почати вирощувати на ній сировину. Це було у 2002 році. На перших 2 тис. га з дотриманням сівозміни за класичними технологіями ми почали вирощувати цукрові буряки і отримувати хороші показники по урожайності. Так поступово ми «приростали» землею, і на сьогодні банк ріллі становить 52 тисячі гектарів у Черкаській області.

А що то за скандал в пресі, пов'язаний з газифікацією Селищанського заводу. Кажуть, ви використали бюджетні кошти для газифікації власного підприємства?
– З приводу газопроводу скажу так. Були тут колгоспи-мільйонери, які мріяли по 20 років провести з того боку газовидобувної Росії сюди паливо, але в них нічого не виходило.
Газифікація населених пунктів – це загальнодержавна справа. Коли ми ініціювали проект газифікації району, підкреслюю, в якому знаходиться Селищанський цукрозавод, нам пояснили, що термін виконання становитиме від двох з половиною до трьох років. Вартість робіт «намалювали» у 12,5 млн грн. Швидше і дешевше, казали, ніяк не вийде. Ми ж розробили і затвердили документацію протягом двох місяців. Провели газ за півроку і вклалися у 9,5 млн грн. При цьому з бюджету було виділено 7 млн, а 2,5 млн становили кошти «Панди».
Коли запалили в Селищі газ, літні люди буквально ридали. От саме тоді ми відчули, що таке справжній вир пристрастей, коли одночасно змішалися і гордість від зробленого, і біль від сліз цих старих людей. Для того, щоб зрозуміти, добре ми зробили чи погано, варто проїхати крізь ті села і поспілкуватися з людьми… Мене можуть зрозуміти лише ті, хто сам через таке пройшов. Ми з ними щасливі люди!
Щодо скандалу, то тут нічого дивного немає. У нас завжди так: хто працює – того б'ють; якщо ти зробив щось добре – обов'язково треба облити брудом. Я вже навчися на це навіть не звертати уваги. Ми зробили швидше і дешевше – і все одно хтось незадоволений.
Державна приймальна комісія пройшла кожен метр цього газопроводу і не знайшла жодного порушення. Потому понад два десятки перевіряючих пристрасно шукали порушення і теж нічого не знайшли.
Брудом обливають ті, хто за своє життя не зміг нічого побудувати, навіть собачої будки скалатати. Вони навіть не уявляють, що таке виробляти, створювати. Просто існують дві категорії людей: руйнівники і розбудовники. Для руйнівників, коли усе знищується, летить шкереберть – це добре; але коли хтось щось будує, відновлює – їм погано. Добре, що не всі такі. Я – розбудовник! Коли говорять і добре, і погане, це цілком природно, це означає, що людина справді працює. Коли припиняють говорити, це означає, що людина померла…

Нещодавно ви придбали іще два цукрові заводи…
– Цукровий завод – це надто цікава і водночас дуже дорога іграшка. Він має сезонність, і тому чим більше підприємство працює, тим воно більш рентабельне. Стовідсоткова завантаженість цукрового заводу – це 100 днів роботи. Наш Селищанський завод працював на повну потужність 129 днів! У січні робітники після такого важкого сезону мали змогу перепочити два тижні, і потім знову стали до роботи, щоб готувати завод до нового сезону. І хоч зараз продуктивність праці досить низька порівняно з сезоном цукроваріння, люди усе одно отримують заробітну плату.
До речі, я взагалі не розумію роботодавців, які не платять заробітну плату. Це ж справа честі: взяв людину на роботу, яку пообіцяв оплатити, значить – плати. І не насінням, ковбасою чи оселедцями, а грошима.
Цибулівський завод не працював останні два роки. Ми придбали його минулого року. Наразі потужності заводу становлять 2,6 тис. тонн цукрових буряків на добу, протягом наступних трьох років ми плануємо довести їх до 4,5-5 тисяч.
Тальнівський цукровий завод, розрахований на 2,8 тис. тонн буряків на добу, ми практично викупили у металобрухтарів тиждень тому. Його ліквідація означала б напівголодне існування для мешканців Тального. Справа в тім, що в цьому місті сьогодні не працює жодне підприємство. Ми ж зберегли робочі місця. Люди настільки потребують роботи, що йдуть записуватися на завод цілими сім'ями. За п'ять днів ми уклали трудові угоди зі 150 робітниками і продовжуватимемо це робити, бо нам потрібні фахівці. Але прийшло вже 850 чоловік, і цей потік не припиняється. Відучора ми практично вивели людей на роботу для підготовки підприємства до переробного сезону поточного року. Зробити доведеться дуже багато, але ми плануємо восени запустити усі три заводи.

Де братимете сировину?
– Поточного року плануємо посіяти власних 14,5 тис. га цукрових буряків. А також добрати близько 100 тисяч тонн сировини ззовні. Тому ми кредитуватимемо агропідприємства-партнери, щоб вони могли забезпечити належне виробництво. Хоча якщо подивитись глобально, то ми кредитуємо самі себе.

За обласною звітністю, ваша компанія входить до трійки основних вітчизняних інвесторів в сільське господарство регіону.
– Так. І ми цим пишаємося. Упродовж десяти років ми постійно розвиваємося, нарощуємо виробництво, вкладаємо кошти в соціальний розвиток тих територій, де працюють наші підприємства.
Сьогодні до групи компаній «Панда» входить ТОВ «Панда», яка є власником трьох цукрових заводів – Селищанського і новопридбаних Цибулівського і Тальнівського, ВАТ «Корсунь-Шевченківське ХПП», агрофірма «Корсунь», із якої усе починалося і яка на сьогодні має 20 тис. га землі в обробітку, агрофірма «Злагода» – 25 тис.га, а також ще три агропідприємства, які обробляють решту землі.
Три роки тому ми придбали у належному стані хлібоприймальне підприємство в Корсунь-Шевченківському – типовий 30-тисячник радянських часів з облаштованою логістичною складовою. У минулому році збудували три додаткові силоси, збільшивши ємності для одночасного зберігання на 15 тисяч тонн, і поточного року додамо ще 5 ємностей. Загалом задача компанії полягає у доведенні загального об'єму зберігання зерна до 150-200 тисяч тонн.
Щодо землі, то для нормального функціонування ми плануємо збільшити площу ріллі до 150-200 тис. га. Наростити тваринництво, яке також маємо в структурі агроформувань. За рахунок сучасних агротехнологій забезпечити переробні підприємства власною сировиною.


Вочевидь, для реалізації таких амбітних планів Ви плануєте працювати в інших областях…
– Ні. Я патріот Черкаської області. За її межі ми не виходимо, адже в кожній області мають бути свої господарі, які відповідають за те місце, де вони живуть і працюють. Я глибоко переконаний, що кожен має займатися своє справою; у разі, коли всі відповідатимуть за все – порядку не буде. Потрібна жорстка вертикаль: агровиробник має відповідати за своє господарство, голова району – за район, губернатор – за область, Президент – за країну. Тоді буде порядок.

Чому патріот Черкащини, а як же Київщина?
– Усе через цукровий Селищанський завод. Коли ми прокладали газопровід, я запропонував корсунчанам: давайте відкинемо політичні уподобання і приймемо одне віросповідання. І назвемо його «Корсунь-Шевченківський район». Давайте зробимо усе, щоб люди в цьому районі жили краще.

Наскільки Вам це вдалося?
– На всі 100%. Сьогодні район перший в області за всіма показниками.
Поточного року на Черкащині працювало лише два цукрові заводи, наш і Жашківський. Але його запуск – то було не економічне, а політичне рішення. В районі ще є великий потенціал. Наприклад, поки не працює сирзавод «Клубу сиру», але, думаю, що ситуація незабаром виправиться.

Яка Ви людина за натурою? Наскільки швидко приймаєте рішення?
– Думаю, за натурою – боєць. Швидко ставлю задачу і миттєво приймаю рішення. Відверто радію, коли накреслене втілюється в життя. Коли не виходить, звичайно, злюся.
Я можу нагримати на людину, але лише у питаннях стосовно роботи, виконання нею безпосередніх своїх обов'язків. Намагаюся ніколи не зачіпати людської гідності, людини як особистості. Бо існують приватні взаємовідносини і робочі, і їх не можна переплітати. Ніяких привілеїв для своїх немає, навпаки, до них більш жорсткі вимоги.
Завжди можу вибачитись у разі, якщо я неправий.

Ви з дитинства такий жорсткий?
– Усе, що я на сьогодні маю, я створив власними руками. Народився я у Василькові на Київщині. Я єдина дитина в сім'ї. Виховувала мене мама, Ніна Олександрівна, бо батько Борис Маркович трагічно загинув, коли мені було лише 5 років. Більше чоловіків вдома я не бачив. Мама досі жива, дякувати Богу. Я їй дуже вдячний за все, бо вона виховувала мене правильно: не обмежувала і надто не опікала. Тому дитинство моє було хлопчачо-середньостатистичним…

Чи легко Вам давалася наука?
– Вчився я завжди легко. Особливо подобалася математика, мова цифр. По закінченні десятирічки хотів поступати до Київського торговельно-економічного інституту. Але мама вважала усіх, хто пов'язаний з торгівлею, спекулянтами, і що чесні гроші можна заробляти виключно власним титанічним фізичним трудом. Довелося скоритися. Тому пішов в армію. Пішов свідомо і гордо, бо тоді це був почесний обов'язок кожного громадянина, і не служили лише або хворі, або дурні. Я служив у Ворошиловграді (Луганську) в авіації, і повернувся звідти двадцятирічним чоловіком. Це зараз занапастили ставлення молоді до армії, позбавили підлітків можливості набувати відповідальність. Зверніть увагу, сьогодні хлопці у 20 років – це просто молоді люди, як про чоловіків про них ми не говоримо. А тоді до армії йшли вісімнадцятирічні хлопці, а після армії поверталися вже «мужики».

Які відчуття Вам притаманні? Від чого Ви отримуєте задоволення?
– Постійно рухатися вперед. Простіше кажучи – драйв, це коли цей рух зумовлений внутрішньою потребою. Від роботи я отримую справжнє задоволення – довкола мене усе повинно вирувати, працювати, вироблятися. Мені для відновлення сил вистачає чотирьох годин сну, а 20 годин на добу я працюю.

Яким першим було рішення або вчинок, яким Ви особливо пишаєтеся?
– Коли повернувся з армії – часи були складні, потрібні були гроші. Тому я поступив до Білоцерківського технікуму на заочне навчання за фахом машиніст холодильного устаткування і відправився на Північ до Тюменської області на бурову заробляти на життя. Там за три роки я заробив свої перші важкі справжні гроші. Я завжди прагнув достойно жити, заробляти власними силами. Повернувшись в Україну я розумів, що гроші повинні працювати. Мені притаманний дух підприємництва. На той час я одружився, треба було також допомагати мамі, утримувати сім'ю, тому й розпочав власну справу.

Якими були Ваші перші кроки в бізнесі?
– Це була фірма «Квадр», де я був генеральним директором, яка займалася експортом м'яса до Російської Федерації. Це були посередницькі послуги: ми закуповували худобу, організовували на м'ясокомбінатах її переробку на напівтуші глибокої заморозки, які з успіхом реалізовували. Компанія була однією з самих потужних на той час. Потім був 1998 рік, славнозвісний дефолт, через який ми втратили дуже багато. Довелося засукати рукава і йти далі, розпочинаючи майже все спочатку. Почавши з постачання сільгосппідприємствам паливно-мастильних матеріалів, хімії, комплектуючих, у 2000-му році ми занурилися у виробництво. Нагадаю, що саме тоді ми придбали Селищанський цукровий завод, і реально не усвідомлювали, у що ми «встряли». Перший рік був особливо важким і водночас особливо цікавим. Ми ще з кількома друзями-партнерами буквально жили на цьому підприємстві.

Для того, щоб люди повірили керівникові, якими якостями той повинен володіти?
– У першу чергу, і в другу, і в третю це – порядність. Якщо він прийшов керувати, і натомість думає не про розвиток, а про те, як увірвати побільше і віднести якнайдалі, то це біда. Справжній керівник має бути працездатним. Уміти вимогливо і критично ставитися до себе і вимагати, але без самодурства, відповідальності від інших. Усьому в житті можна навчитися, головне мати бажання. Навіть ведмедів навчають на велосипеді кататися.
Моя команда разом зі мною вже протягом п'ятнадцяти років. Її складають дуже порядні люди, Люди з великої літери, справжні фахівці. Ніхто не пішов, навпаки ми постійно, як кажуть, приростаємо.

Ви – публічна людина?
– Ні. Мені не подобаються публічні заходи, різні «тусовки». Однак завдяки званню Героя України я змушений ставати більш публічною людиною.

Що для Вас означає бути Героєм України?
– На звання Героя мою кандидатуру подавали три роки. Але щоразу щось заважало, були недостатніми виробничі показники…У 2009 році ми отримали урожайність 50,5 т/га цукрових буряків і виробили майже 40 тис. тонн цукру, пшениці зібрали 8 т/га, 5,7 т/га – ячменю, 11 т/га – кукурудзи. Тож на День працівника сільського господарства мені присвоїли це почесне звання.
У Жовтневому палаці в Києві я хвилювався так, як хлопчисько перед екзаменом. Поруч зі мною в першому ряду сидів старий аксакал цукрової справи Григорій Дмитрович Загородній (голова ради НАЦУ «Укрцукор» – прим.ред.), який незважаючи на велику різницю у віці вважає мене своїм другом. Він так само сильно хвилювався, але мене дуже щиро підтримував, мовляв, ну, не варто так переживати…
Вже коли мене вітали в області, один з гостей висловив таку думку, і з нею не можна не погодитися: усе, що було до Зірки, можна вважати випробуванням, певним дивацтвом Геннадія, а відсьогодні, як Герой України, Геннадій Борисович не має права на помилку.

Розкажіть трохи про родину Бобових?
– У мене чудова родина. Ми з дружиною разом вже 22 роки і у нас троє дітей: старшому сину вже 20 років, середньому – 19 і дочці – 10. На жаль, я дуже мало приймав участь у вихованні дітей. Тут треба віддати належне дружині за те, що вона їх виховала, я вважаю, правильно. Хлопці навчаються в Університеті імені Шевченка в Києві, один – на факультеті міжнародної економіки, другий опановує економіку підприємства. Це був їхній свідомий вибір. Я пропонував їм навчання за кордоном, однак вони вирішили отримати базові вітчизняні знання, бо житимуть і працюватимуть в Україні. А далі – життя покаже. Хоча старшого як кращого студента в рамках міжуніверситетської програми відправляють на навчання до Німеччини на півроку.

Яким Ви бачите майбутнє України?
– Жити в країні і не любити свою Батьківщину просто неможливо. А щоб жити, потрібно працювати, якомога більше вкладати в її розвиток. І навчати на власному прикладі цієї любові і відданості своїх дітей.
Україна – аграрна країна. Наявні важка промисловість, металургія – важливі галузі, але реально підняти економіку можна завдяки агропромисловому комплексу. У нас для цього є усі умови. Україна завжди славилася своєю хлібосольністю, годувала чи не півсвіту смачним салом, хлібом, картоплею, яблуками. Тепер дохазяйнувалися до того, що завозимо сало і яблука з Польщі, цукор, картоплю і часник невідомо звідки. Піднімаємо в умовах кризи економіку інших держав, знищуючи при цьому власного сільгоспвиробника. Просто не вистачає слів…
Думаю, що нова влада повернеться обличчям до села, визначиться з пріоритетними напрямками. Керманичі країни на всіх рівнях мають взяти на себе відповідальність за свої дії, знову повернути довіру людей. І тоді за два роки роботи, а це будуть важкі часи, ми зможемо виправити ситуацію на краще.