Поштова адреса: 01135.  Київ-135, а/с 79. 
  Контактний телефон:  +38(044)227-93-55
  E-mail: info@agroprofi.com.ua 
             Передплатний індекс: 98990


Книги:

Топ переглядів за місяць:

ЗЕЛЕНА АЛЬТЕРНАТИВА АБО НЕ ВСІ В ЗАХВАТІ ВІД ПОЯВИ КОНКУРЕНТІВ НА ЕНЕРГЕТИЧНОМУ РИНКУ
Повний текст у друкованій версії Енергетика — як повітря: непомітна, але необхідна....
У КИЄВІ ПРЕЗЕНТУВАЛИ НОВИЙ СОРТ ТЮЛЬПАНІВ ДЖАМАЛА
Уперше в історії новий сорт тюльпанів голландської селекції виведено на честь жительки України —...
МОЛОКО ПО РІЗНІ БОКИ ВИМЕНІ
Нинішні закупівельні ціни не влаштовують і дивують українських виробників молока. За словами...
ВІТЧИЗНЯНИЙ УРОЖАЙ-2017: БИТВА НА ДВА ФРОНТИ. І НЕ ТІЛЬКИ
Повний текст у друкованій версії Станом на 5 квітня 2017 року Україна експортувала 34,13 млн...
СУДНОБУДІВНИКИ ПРОТИ АНТИУКРАЇНСЬКОГО ЗАКОНОПРОЕКТУ «ПРО ВНУТРІШНІЙ ВОДНИЙ ТРАНСПОРТ»
3 березня у стінах Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова відбулося...

Наші партнери:

«НАШИХ ДІТЕЙ ВИХОВУЮТЬ НАШІ СПРАВИ»

Image
ВАСИЛЬЧЕНКО Микола Семенович.
Народився 1 січня 1946 у с.Франківка, Чорнобаївського району Черкаської області.
Освіта вища: закінчив Українську сільськогосподарську академію (1972), за фахом вчений ветлікар.
1965-1967 р. – ветфельдшер колгоспу «Маяк» Чорнобаївського району Черкаської області.
1972-1976 р. – головний ветлікар колгоспу ім. Суворова Устинівського району Кіровоградської області.
1976-1979 р. – головний ветлікар колгоспу «Маяк» с.Піщане Золотоніського району Черкаської області.
Із жовтня 1979 року – голова колгоспу «Маяк», який згодом перетворився на СТОВ «Агрофірма «Маяк».
Заслужений працівник сільського господарства України (1995). Повний кавалер ордена «За заслуги» (2001, 2002, 2009). Герой України (з врученням ордена Держави, 12.11.2003). Почесний академік Української академії аграрних наук (2003). Депутат Черкаської обласної ради.

Так вважає сьогоднішній гість нашої постійної рубрики «Герой України» Микола Васильченко – голова СТОВ «Агрофірма «Маяк», що на Черкащині.
Про інтерв'ю з Миколою Васильченком ми домовлялися давно, і зустрітися пощастило на виставці «ІнтерАгро-2010». Цей високий, вишукано одягнений, за власним висловом «старий новий українець», у свої 64 виглядає як типовий буржуа західного світу. Разом із сином Олексієм, який працює пліч-о-пліч із ним в агропідприємстві «Маяк» на Черкащині, вони уважно оглядали виставку. Було приємно, навіть гордо спостерігати, як керівники потужних іноземних компаній-учасників намагалися з якнайкращого боку розрекламувати власну техніку, а обидва Васильченки поводилися справжніми грошовитими господарями: вони збирали пропозиції, щоб потім зробити вибір.
Протягом усієї нашої розмови Микола Семенович постійно дивився у вічі, відповідав не одразу і спочатку стисло, намагаючись оцінити, чи розуміємо ми його думку.

Миколо Семеновичу, Ви маєте безліч звань і високих державних нагород за досягнення і здобутки. Яке з них Ви вважаєте найціннішим?
– Я не знаю, як буде далі, і за це точно державних нагород не дають, але найбільше досягнення – це моє оточення, мої найближчі. Це моя родина і люди, з якими я працюю. Ми разом намагаємося йти одним шляхом. У нас багатогалузеве господарство, одне з кращих в області, яке розвивається без кредитів, без спонсорів. Ми створили нормальні робочі місця і намагаємося довести, що сільська робота є привабливою, особливо для молоді.
Я хоч і «новий», але старий українець. І мені небайдуже, як живуть наші люди, і що буде в подальшому. Щоб підтверджувати звання українця, треба підтримувати націю, при цьому не хизуватися вишиванками і не показувати, як косити косою і молотити ціпом, а робити все в державі, щоб мати свою техніку і не бути заручниками в капіталістів. Наші діти народять собі дітей, якщо буде за що їх годувати і навчати. Я гордий з того, що мої діти успішні і працюють зі мною.

То це був їхній вибір, чи їх хтось на це наставляв?
– Ні їх, ні мене ніхто не наставляв. Але вибір завжди має бути.
Я народився в селі. Там само, у Франківці (Чорнобаївський р-н, Черкаська обл. – прим.ред.) народилися мої батьки. Мій батько Семен Семенович пройшов війну, повернувся в рідний колгосп «Правда» і з початку п'ятидесятих протягом 15 років був його головою. Мама, Ганна Панасівна, працювала ланковою. Техніки і машин в господарстві не вистачало, і мама часто просила допомогти. Тому я змалечку знав, як запрягти конячку, як полагодити воза, як серед дня або ночі вантажити цукрові буряки.
Щодо вибору, то моя молодша донька Оксана – приватний підприємець, вони з чоловіком Едуардом живуть в Києві. Дружина Люба, з якою ми вже майже сорок років разом, працює в господарстві бухгалтером. Старша донька Тетяна – заступник головного бухгалтера. На зятя Ігоря покладено усю відповідальність за напрям свинарства. Син Олексій нещодавно закінчив ту саму «бурсу», що і я – Національний аграрний університет, за фахом економіст. У свої 24 роки він не просто керує фермою ВРХ, він нею живе. Олексій любить свою роботу, постійно намагається щось вдосконалювати, експериментувати. Мені дуже подобається, що він здатен відстоювати свої ідеї, не боїться брати на себе відповідальність.
Я переконаний, що головними факторами успіху, незалежно від сфери діяльності людини, – є аналітичний мозок, відповідальність і працьовитість. А ще – треба дуже любити ту справу, якою займаєшся, і цінувати людей, які в неї так само закохані. Дуже важливо мати в житті мудрих і достойних вчителів, таких як для мене були і залишаються двічі Герої соціалістичної праці СРСР Дмитро Костянтинович Моторний, який також Герой України, з Херсонщини та покійний Володимир Антонович Плютинський з Рівненщини. І не забувати про виховання нащадків, спадкоємців. Менше говорити, а більше працювати, бо зрештою наших дітей виховують наші справи.

Які три першочергові питання потрібно вирішити, щоб підняти аграрний сектор з колін?
– Не три, а одне. Треба припинити балачки і почати працювати.
Наприклад, припинити стикати лобами виробників сировини і переробників. Навпаки – об'єднати їхні зусилля виробляти, переробляти і продавати якісну продукцію, причому щоб вона і для них була прибутковою, і щоб не обтяжувала гаманця споживачів. Для цього потрібно позбутися сезонних цінових коливань на молокопродукцію. Тоді виробникові якісного молока не треба буде рахувати втрачену вигоду від продажу сировини влітку порівняно з зимовими цінами, а переробникові – вираховувати, до якої межі знижувати ціни влітку. Вони повинні підтримувати одне одного, впроваджувати нові технології, займатися оптимізацією виробництва. Ціну диктуватиме ринок, а тримати її в рамках повинна держава, що й обіцяє зробити новий Президент.

Що робити малим підприємствам і приватникам?
– Право на співіснування ніхто ні в кого не забирає, кожен має віднайти свою нішу. Як держава з потужними аграрними можливостями, в першу чергу, ми маємо забезпечити внутрішній ринок якісною сільгосппродукцією, нагодувати наших людей нашою продукцією, а не думати щомісячно мені, куди реалізувати своїх свиней та бичків. Бо практично всі м'ясокомбінати на сьогоднішній день працюють на тому непотребі, який завозиться із-за «бугра». Тому для малих підприємств і приватників існує овочівництво, садівництво, сфера послуг і ще багато можливостей. Але за умов СОТ нашій державі ставку слід робити на великотоварне виробництво, яке забезпечить і робочі місця з хорошою зарплатою, і дасть можливість виробляти конкурентоспроможну продукцію, яку залюбки купуватимуть за кордоном, бо вона натуральна і якісна.

Сьогодні, на Вашу думку, можливо досягти успіху в аграрному бізнесі з нуля?
– Зараз без хороших ідей і великих інвестицій важко виходити на ринок. Наша держава, як неприборканий кінь, – постійно стає диба. Ми тричі виголошували рік села, але під виглядом реформ насправді нічого конкретного не відбувається. Приймаються начебто непогані закони і постанови, але вони не виконуються. Через відсутність справді державної політики в галузі АПК немає правил гри на цьому стратегічному ринку. Так, звечора плануєш одне, начебто ретельно обраховуєш, а на ранок прокидаєшся: наче в іншій країні – зовсім інша реальність, інші умови роботи. І чомусь завжди знаходяться бажаючі тебе обдурити, щось відібрати. Тому складно давати якісь поради. Розбудовувати бізнес з нуля за таких непередбачуваних умов дуже важко. Але не буває правил без винятків.

Що скажете з приводу земельного питання?
– Земля повинна належати державі. Крапка!
Вона ніким не виробляється і сама не відтворюється. Згідно до Конституції – це всенародне багатство, тому його не можна розбазарювати. Держава має надавати її в оренду тим, хто зможе її ефективно використовувати, ставитися до неї по-господарськи і при цьому не забувати про соціальну сферу села.
Дай Боже нам, українцям, розуму, щоб утриматися на рідній землі і не дати можливість запустити її у продаж. Бо, як каже мій Олексій, важливо правильно поставити завдання: ми повинні не виживати, а добре жити.

Коли Ви отримали Зірку Героя і за що, на Вашу думку?
– Звання Героя України мені присвоїли у 2003 році до Дня працівника сільського господарства, а отримав нагороду я 5 лютого 2004 року в Черкасах. З нагоди 50-річчя утворення області були урочистості, на яких прем'єр-міністр України Віктор Янукович нагороджував кращих представників Черкащини.
А присвоїли, мабуть, за те, що ми в господарстві постійно працюємо, вдосконалюємося й іноді діємо всупереч не завжди продуманим реформам.
Усвідомити таку необхідність постійно працювати керівник може лише у тому випадку, коли кошти справді заробляються власною справою. «Вхоплені» десь гроші так само легко викидаються на вітер, розкрадаються іншими. З ними ніколи не буде толку.
Тож за 30 років, що я керую господарством, ми засвоїли одну річ: сподіватися треба лише на себе і самим заробляти гроші.
Демократія, до якої ми так прагнемо і якою так пишаємося, має бути керованою. Бо інакше вона перетворюється на анархію, за якої всі негативні процеси, які ми сьогодні маємо в сільському господарстві, тільки посилюватимуться. Тому ми повинні не руйнувати те, що маємо, а примножувати.

Видається, що Ви – жорсткий керівник?
– Без жорсткості і вимогливості жодна справа робитися не буде. Все залежить від того, як на цю жорсткість і вимогливість дивитись. Одне діло пропагувати і розказувати з трибуни, із зіркою чи без зірки, куди чіпляти плуг, і зовсім інше – виорати поле як слід. А для цього треба побути на тому полі. Якщо ти там не будеш, то і агронома там не буде. А тракторист Ванько буде робити те, що йому краще: з краю зажене плуга в землю на 30 сантиметрів, а далі – лише пошкребе її зверху. Бо його зарплата залежить від кількості виораних гектарів.

Що стало поштовхом для створення господарства, як кажуть, нового типу?
– Я завжди пишався нашим господарством. Їздив по агропідприємствах СНД по науку, переймав досвід і думав, що в нас усе чудово. Аж поки вперше у житті не побував за кордоном. Це було вже за часів Горбачівської перебудови: у 1988 році ми з'їздили в Америку, відвідали штати Айова, Міннесота, Іллінойс і Індіана. Ми понабирали з собою їжі – хліба, ковбаси, сала… Усе це так і зіпсувалося, бо годували нас пречудово. Від побаченого ми були приголомшені, адже були виховані в Хрущівському дусі: «наздоженемо і переженемо Америку, кузькіну мать!». Тоді мені спало на думку, що наздоганяти справді треба, та невідомо чи нам це вдасться. Там я вперше відчув, що таке ринкові відносини.
Повернувшись, твердо вирішив розбудовувати наш «Маяк» за американськими принципами, бо навіть назва зобов'язує. І тепер, за понад 20 років копіткої наполегливої роботи можу сказати, що в сільському господарстві ми можемо отримувати результати не гірші за американські.
Тепер по науку їздять і до нас. До речі, Володимир Антонович Плютинський, царство йому небесне, в останні роки вже сам разом з фахівцями приїздив до нас у «Маяк» переймати досвід.

Назва справді зобов'язує. То як виглядає «Маяк» сьогодні?
– Торік наприкінці осені ми відсвяткували 80-річчя створення колгоспу в селі Піщане та 30-річчя мого керівництва господарством. Ми пройшли типовий для усієї України шлях розвитку: становлення, голодомору, окупації, розбудови, укрупнення…
В нас прийнято порівнювати усі цифри з 1913 роком: то був останній рік економічного підйому великої країни перед першою світовою війною і подальшими незкінченними війнами і протистояннями.
Я звик відповідати за свої слова, тому наведу кілька цифр тридцятирічної давнини і теперішні. Кількість орної землі в господарстві не змінилася – 7,5 тис. га. Зерна тоді ми виробляли на рівні 8 тис.тонн, торік отримали вже понад 21 тисячу. Урожайність була 2,5 т/га, нині – 7,25 т/га. Поголів'я ВРХ було 3186, з них корів 1317; зараз – 3000 і, відповідно, 1000 корів. Середньодобовий приріст на відгодівлі зріс удвічі – до 850 г. Господарство має статус племзаводу: порода українська червоно-ряба і чорно-ряба. У 2006 році ми збудували американський доїльний зал фірми BouMatic (БоуМатік) та реконструювали існуючі корівники для впровадження безприв'язного утримання ВРХ. Раніше удій на фуражну корову був 2940 кг на рік, а за підсумками 2009-го – 7020 кг. Поголів'я свиней трохи зменшилося: з 14 тисяч до 12. Однак за рахунок реконструкції і запровадження нових технологій утримання плануємо у найближчі два-три роки збільшити чисельність до 20 тисяч. Удвічі зменшилася кількість сільгосптехніки, але у рази збільшилася її продуктивність. Маємо комбікормовий завод, зерносушильний комплекс, ковбасний цех.
Суттєво скоротилася кількість працюючих: з 1373 осіб у 1979 році до нинішніх 398.

За теперішніх реалій це добре чи погано?
– Це об'єктивно. Хорошому фахівцю треба добре платити, створити йому умови для роботи. Тоді з нього можна спитати.
Майбутнє за конкурентоспроможним великотоварним виробництвом. Воно має бути максимально оптимізованим, автоматизованим. Водночас не слід забувати про людський фактор і про соціальний рівень села.
Керівник має створити умови, щоб людина розкрила свої потенційні можливості. Ви знаєте, що в Україні ми використовуємо цей потенціал лише відсотків на 20. Фахівця потрібно зацікавити, заплатити гроші, щоб він працював із задоволенням, а не був рабом, виснаженим на тій землі, щоб не було необхідності тримати вдома у жахливих умовах худобу. Літних людей вже не переконаєш, що працювати треба на виробництві, а вдома відпочивати. Але треба, щоб в село йшла молодь.

Навіщо вам багатогалузевість, особливо за умов кризи?
– Ми зберегли її з колгоспних часів. Не розпорошили фахівців і засоби виробництва і для тваринництва, і для рільництва, вдосконалюємо переробку. Саме через нестабільність ринку і постійні стрибки цін на сільгосппродукцію ми перестраховуємося різними напрямами свого бізнесу, і саме в умовах кризи намагаємось вести його максимально ефективно. Так, за останніми даними по господарству рівень рентабельності рослинництва становив 100%, виробництва молока – 62%, свинини – близько 60%.

Ким зручніше бути: керівником радянського колгоспу чи власником, як тепер?
– Зараз система дозволяє, і це правильно, розкритися всьому потенціалу людини. Ми позбавилися тієї вуздечки, за яку постійно смикали селянина згори: тоді сій, тоді збирай, тоді з тим-то чай пий. І біда більшості керівників тих часів у тому, що вони не змогли пристосуватися до тих реалій, які надали ринкові умови, які, по суті, залишились заручниками тієї системи. Я себе до тієї когорти ніколи не відносив.
Ви запитували, за що зірка? За те, що постійно як виробник відстоював перед високим начальством можливість самостійно приймати рішення: не так, як їм з кабінету видніше, а як того вимагає поле.

Яке у Вас хобі? Про що Ви мрієте?
– Я захоплююся роботою. Люблю рибалити. Багато читаю. Залюбки їжджу до інших по науку. Місяць тому були в Липецькій області Росії, і в одному з господарств зовсім несподівано нам подякували за набутий у нашому «Маяку» досвід. Виявилося, що перед тим, як будувати свої комплекси, російські експерти були в нас.
Мрію зробити так, щоб і моїй родині, і нашим односельцям, й усім, хто живе і працює на рідній землі було спокійно за сьогоднішній і завтрашній день. Щоб бізнес розвивався не всупереч, а завдяки державній політиці. Щоб люди створювали щасливі сім'ї і народжували здорових і щасливих дітей. І хай нас тоді буде понад 50 мільйонів. Тоді ми зможемо говорити про українців як про щасливий народ, який сам здатен дати собі раду.

Стати Агропрофі просто! Лише за кілька кліків!

Події:

Ціни на зернові: