ОЛЕКСІЙ ПОРОШЕНКО. «МИ ПРАЦЮЄМО НЕ ЗА СТРАХ, А НА СОВІСТЬ!»

Олексію Івановичу, як це бути Героєм України в аграрному секторі?

– Почесно. І справедливо. Однак я проти того, щоб нівелювати звання Герой України серед сільгоспвиробників. В аграрнім секторі ми всі працюємо не за страх, а на совість. Бо ні Землю, ні Бога не обдуриш. Це звання треба спочатку у них заслужити, а потім тобі і серед людей воздасться.
А от як працювати в українському аграрному секторі – це вже інше питання.
Не так давно Юлія Володимирівна закликала бізнесменів розвивати свинарство, щоб кожна область мала десь 100 тисяч поголів'я. Я сприйняв це близько до серця, як заклик до дії. До реалізації цього проекту ми почали ретельно готуватися: побували у провідних країнах, де свинарство добре розвинуто, вивчали їхні технології утримання, породи, економіку, підтримку з боку держави, вибирали найкраще і намагалися підлаштувати це все під наші можливості. Так, у Франції ми були на новоутвореному порівняно невеликому свинокомплексі для відгодівлі 35 тисяч свиней на рік, у молодого 33 річного фермера. З моменту прийняття і обґрунтування ним рішення про те, що він хоче розпочати цей бізнес і до запуску свинокомплекса пройшло трохи більше місяця, до цього процесу підключилися усі державні і комерційні структури. І він почав працювати.
Ми приїхали на цей свинокомплекс, де працює великий кормоцех – усе шумить, повний набір продуктів – і мука, і різні добавки, всі двері одкриті й нікого немає. Хіба він не боїться, що це все хтось поцупить? А він відповів, що, по-перше, він недалеко живе, і десь годину на день тут буває. Зазвичай ранком він включає вдома ноутбук, і програма видає йому усю інформацію про те, що відбувається на фермі. І у залежності від обставин він діє. Загалом доглядають за тваринами, крім господаря, ще три жінки, які роблять чотирьохпородне схрещування, щеплення, обрізають хвости, прибирають гній. Здають поросят каліброваних, вагою 115 кілограмів згідно до графіка і вчасно отримують розрахунок. Щодо проблем?.. Так, є проблема – якщо порося трохи перетримав, і воно важить більше 115 кг, тобі за це ніхто не доплатить. 
Отже я хутко взявся до роботи. Вклали 20 млн грн в ремонт приміщень, де мало б утримуватися 25 тисяч свиней на рік. Запланували поставити іще один комплекс на 35 тисяч. Вирішили, що для старту 60 тисяч вистачить. А потому хотіли побудувати м'ясокомбінат, щоб випускати хорошої якості продукти…
Аж раптом, «відкрилися» кордони, і через усі дірки хлинула контрабанда, яка захлеснула наш ринок. Бо порядку в нас немає. Це ж не на велосипеді лісосмугою непомітно провезли кілька кілограмів м'яса. Це судна з тисячами тонн непотребу, які завантажуються і розвантажуються в портах. Ви знаєте, скільки треба отримати дозволів на це, і скільком службам треба у нас дати хабара, щоб контрабанду завезти? Мінімум шість організації треба купити: одну не купиш – вона всіх продасть. Треба купити прикордонників, щоб вони «переконалися», що ти завозиш не маріхуану, а «м'ясо»; митницю, яка закриє очі на невідповідність паперів і вантажу; податківців, щоб не платити належне ввізне мито 600 євро за тонну м'яса; ветеринарну службу, яка протистоїть завезенню всякої холери, а цей вантаж можна і не перевіряти; адміністрацію порту, бо тебе навіть голого звідти ніхто не випустить... І вони купили!
Тоді вітчизняному агровиробникові заводи почали платити за свинину замість ринкових 17-18 грн за кілограм живої ваги, на які ми розраховували, по 5-6 гривень. І коли в нас підійшло до реалізації 1200 голів свиней, ми вимушені були продати їх по цій ціні, яка навіть нижча собівартості. Отримавши такі гроші, ми не змогли відгодувати наступну партію свиней. І нам перехотілося далі розвивати цю галузь.
Потім мене «підловили» на бичках – ми поставили кормостоли, почали отримувати до 1440 грамів середньодобові прирости. Аж і яловичина виявилася нікому непотрібною. 
Торік ми надоїли в середньому по господарствах на фуражну корову 7025 кг молока, рекордистки дали і по 40 кг на добу. В поточному році ми маємо усі шанси вийти на понад 8 тисяч. Молочнотоварних ферм в нас немає, усього маємо 1760 корів, але молоко отримуємо вищого ґатунку, яке йде на виготовлення дитячого харчування. Але дотацій по цій програмі ми не отримуємо. Мали на меті добавити поголів'я. Та на сьогодні заборгованість молокозаводів перед нами за останні 35 днів перевищила 3,8 млн грн. З одного боку, в державі існує дефіцит якісного молока, з іншого – наше молоко нікому не потрібне. Молочники кажуть, що ми можемо до них молоко і не везти, бо все одно попиту на молочну продукцію немає. 
Тоді я на сесії Вінницької обласної ради відверто сказав, що якщо найближчим часом держава не віднайде спосіб підтримати товаровиробника, який би відгукнувся на її заклик нагодувати країну якісним м'ясом, то я просто постріляю тих свиней і бичків і назавжди забуду про те, чим я хотів займатися!
Я не дуже вдалий оратор, але згодний з тим, що в майбутньому війни будуть розв'язуватися не за території, не за енергоносії, а за продукти харчування. Тому що голодна людина перегризе горлянку будь-кому. 

Які, на Вашу думку, найбільш притаманні для України галузі агровиробництва?
– Мені більше до душі цукровиробництво. 
Багато запозичень ми привезли з Франції, де отримують урожай 770-800 центнерів з гектара. Такі показники вражають, так само як і потужності заводів, які здатні різати 21 тисячу тонн буряків на добу. І після вступу до СОТ французи половину підприємств знищили, але ЄС виплачувало компенсацію за це. 
У Франції земля гірша, ніж у нас, але усі дощі над Атлантикою проходять через Францію, Німеччину, Італію. Тому тамтешні селяни не знають, що таке відсутність вологи. І що 7 листопада сніг випаде. Тобто до цього часу буряки мають бути викопані з ґрунту. Високих врожаїв вони досягають за рахунок сівозміни і дотримання технологій. 

То Ви почали розвивати аграрний сектор в компанії з обробітку землі чи з виробництва цукру?
– Спочатку ми купили Крижопільський цукровий завод на Вінниччині. Вклали в нього багато грошей, і тепер він працює як годинник. Вирощування цукрових буряків ми розпочали у 2001 році, коли взяли перші 10 тисяч гектарів землі і розпочали з сівозміни. Потім збільшували кількість землі, сьогодні ми вже обробляємо 100 тисяч га, і купили Гайсинський цукровий завод. Ми провели повну модернізацію підприємств, за рахунок неї на 30% скоротили використання газу. Збільшили потужності: на Крижопільському заводі з 6 тис. тонн на добу до 8, а на Гайсинському – з 2,5 до 5,5 тисяч тонн цукрових буряків. 
Для вирощування сільгоспкультур ми придбали повний комплекс потужної сільгосптехніки від комбайнів до периферії, максимально оптимізували виробництво, комп'ютеризували усі супроводжуючі процеси. І у нас від посівної до виходу готового цукру ручної праці ніде немає. От тільки один приклад. Наша сировина поступає з поля на завод сухою і максимально очищеною. Якщо брати нормативні допустимі показники засміченості на рівні 10-12% від об'єму, то у нашому випадку з отриманих у минулому році 1 млн 100 тис. тонн цукрових буряків ми не завезли на заводи 110 тисяч тонн сміття. 
Або стосовно придбання насіння. Ми проводимо серед продавців такий тендер: висіваємо на одному полі запропоновані 32 гібриди, торік їх представляла 21 компанія, з яких обираємо кращі 4-5. Власного насіння ми не виробляємо. Так само як для переробки не закуповуємо жодного бурячка.
Торік ми зібрали 537 ц/га, це на 200 центнерів більше, ніж в цілому по Україні. З 22 тисяч гектарів, і цукристість мали 17%. Якщо перекласти це на вихід цукру з гектара, то вийде близько 8 тонн продукту.
Але в минулому році нас вибила з сідла ціна на цукор. І не тільки нас. Якщо ці 8 тонн продавати по 2,5 грн/кг, то… як би це пом'якше висловитися, щоб охарактеризувати «прибутковість» такого бізнесу…
Через таку ціну у поточному році Україна посіяла лише 330 тис. га цукрових буряків. То буде в кращому випадку лише 1,5 млн тонн цукру. А споживають українці щороку десь 2,2 млн тонн. І найстрашніше те, що замість того, щоб підтримувати вітчизняну галузь, і раніше, і тепер завозилися і завозитиметься тростина або цукор. Так держава і не може визначитися, чи потрібна їй цукрова галузь…

А які культури, крім цукрових буряків, вирощуєте?
– Ріпаки на 6 тисячах гектарів – до 40 центнерів з кожного. Пшеницю на 32 тис. га, її середня урожайність була 67 ц/га, а на окремих полях давала по 74 ц/га. Кукурудзи сіємо небагато, бо немає площ, але отримуємо і до 12 тонн зерна з гектара. Гірчицю за пожнивних посівів застосовуємо як сидерати. 

Який аграрний досвід для вас виявився найціннішим?
– Мабуть, юнацький. Я двічі був на цілині в Казахстані. У 57-му нас, студентів-інженерів-механізаторів послали до Джамбульської області під Алма-Атою. Тоді я взяв ковдру, теплий одяг. А там спека неймовірна, і працювати довелося добряче. Серед ста трьох студентів на тракторі з причепним комбайном «С-6» я виборов перше місце за кількістю зібраних гектарів.
Наступного року теж їдемо. Ну, думаю, навіщо мені теплий одяг. Але нас завезли аж в Павлодарську область поблизу річки Іртиш, на саму північ Казахстану. А там сніг із дощем. І довжина гону неймовірна – п'ять кілометрів. Відтак зранку одне коло зробиш. Пообідаєш. Потім друге, і робочий день закінчувався. Наприкінці вересня настала зима. Директор радгоспу пожалів нас дев'ятнадцятирічних, напівголих і виснажених, і відпустив додому.

Розкажіть, будь ласка, трошки про себе. 
– Усе життя я пропрацював у системі сільгосптехніки. Закінчив Львівський сільгоспінститут у 1959 році. Колись це була Польська рільнича академія, яку закінчив Степан Бандера. І я навіть жив на квартирі, яку він свого часу винаймав.
Народився я в боярській Бессарабії в українському селі Саф'яни Ізмаїльського району тепер Одеської області. Це тут 1790-му році зупинялися війська легендарного полководця Олександра Суворова перед штурмом Ізмаїлу, у якому також проявився талант іншого воєначальника – Михайла Кутузова. Пам'ятаєте з історії, що відповів турецький паша на пропозицію Суворова здати фортецю? Що швидше небо впаде на землю, а Дунай потече в зворотному боці, ніж той здасть укріплення. А коли за три дні атаки фортеця була взята, Суворов надіслав знаменитого листа імператриці Катерині Другій: «Не було фортеці міцніше, а оборони відчайдушніше. Але Ізмаїл взятий. Суворов».
Закінчив «семирічку» і «десятирічку» рідною мовою. А вже як став до роботи, то вимушений був освоїти міжнаціональну російську мову: у Болграді жили переважно болгари, гагаузи, були албанці. Потім тривалий час працював у Молдові директором Бендерського дослідного експериментально-ремонтного заводу.
У 1992-му повернувся до Києва після націоналістичної революції, коли вони сказали росіянам, українцям, болгарам: «Валіза! Вокзал! Москва!». Усіх абсолютно звільнили з роботи під прикриттям псевдокампанії з поліпшення підбору кадрів. І таким чином люди талановиті, із чудовими організаторськими здібностями виявилися безробітними. Бо не були молдаванами.

Мабуть тоді була криза політична?
– Тоді політична. Тепер економічна… Але б'є то вона, в першу чергу, по звичайних людях. От, наприклад, в умовах останньої кризи деякі наші економісти-розумники у корпорації запропонували скоротити селянам зарплату. Я одного такого викликав і запитав, скільки разів він був на ранковому доїнні. Виявилося, що ні разу. Тоді я сказав, якщо ти під'їдеш на ферму на своєму джипі і у лакових чоботях зайдеш в зал, а потім не під'єднавши доїльного апарату так само поїдеш до своєї облаштованої квартири, я тебе звільню. Ти постав у пів на шосту ранку машину біля крайньої хати, де доярка або скотар живе, потім пройди пішки звідти на ферму, поспілкуйся з коровами та вмов їх, щоб вони добре подоїлися, помий кожній вим'я, а тоді надої добре молока, потому усе геть поприбирай і пішки повернися назад. А потім уяви, що це треба робити щодня і згадай, за які гроші. 
Після того, як він це зробив, а я перепитав у людей, що таки зробив, зарплату скотарям і дояркам вже ніхто не мав намірів скорочувати.

Який Ви керівник: жорсткий чи демократичний?
– Жорсткий. Усі знають, що якщо я беруся до якоїсь справи, то маю спочатку вивчити її досконало. І тому мені немає сенсу вішати, як кажуть, «локшину на вуха». Я дуже зайнята людина. Однак я радий, що мені Бог дав можливість нагодувати багато людей.
Водночас я людина приземлена і не літаю в хмарах. І дуже вимоглива.
Якось приходить до мене один молодий керівник і каже: «Олексій Іванович, немає у мене землі, щоб посіяти 100 га буряків. Не буду я їх сіяти в непідготовлений ґрунт, ну, не буду». Тоді я йому відповів, що як не зможеш посіяти в землю, будеш сіяти на асфальті! Він зрозумів, все підготував та посіяв. А потім мені люди переповідали, що наступного року віднайшовся іще один такий «невстигший», який збирався до мене…Тоді той, перший, йому і каже: «Ти хочеш сіяти буряки на асфальті? Я – ні».

З чого розпочався ваш бізнес в Україні? 
– Я повернувся з Молдови до Києва, де жили мої сини Петро та Михайло, який згодом загинув. Петро закінчував Інститут міжнародних відносин з червоним дипломом. А коли закінчив аспірантуру, почав читати лекції в університеті. На той час країною вже котилася хвиля комерції. Але замість бізнесу «купи-продай» ми пішли у виробництво. Перші інвестиції вклали у Вінницьку кондитерську фабрику, яка ледь працювала і мала боргів понад 10 млрд тодішніх купонокарбованців. Після реконструкції вона запрацювала сім днів на тиждень у чотири зміни. Потім була аналогічна справа з Кременчуцькою фабрикою, Маріупольською, Київською.
В Києві на суднобудівному заводі «Ленінська кузня» за наші кошти було відновлене виробництво. Далі був приватизований Верхньодніпровський крохмале-патоковий комбінат на Дніпропетровщині. І ще один подібний завод ми купили у турків, щоб вони не створювали нам конкуренцію. З дуже великими інвестиціями прийшли на Дніпропетровський завод з виробництва акумуляторів. Потім ми відновили виробництво автомобілів в Луцьку. Також ми запустили тракторний завод «Укравтозапчастина», продукція якого на 50 відсотків складається з вітчизняних комплектуючих.

У чому найбільша проблема в АПК?
– Найбільша проблема, що ми не хочемо розуміти вітчизняного виробника. І це не тільки в АПК. Кожен потрібен на своєму місці. Але хліб потрібно їсти всім. Я мрію виробляти 300 тисяч тонн зерна щороку. Жоден фермер цього не зробить. Майбутнє за крупними товаровиробниками. Вони розбудовують бізнес і передають його своїм нащадкам. Вони дбають про свою репутацію.
У мене є онуки малі. Вони мені пишуть список, чого б вони хотіли, і я щосуботи йду на базар і в магазин це купляти. Я беру дитячі сосиски, самі дорогі, і думаю, що там м'ясо. А там оцей закордонний непотріб. Беру молоко, а там – 1 відсоток жирності. Хіба це молоко? А я ж виробляю якісне м'ясо і якісне молоко! Де це все?! Якби виробники з повагою ставилися до споживача і дорожили своєю справою і своїм іміджем, якби ставили під продукцією своє прізвище і передавали усе це нащадкам, от тоді б у нас було багато якісної продукції. Ви знаєте, чому всі беруть «Рошен» і у Франції, і в Німеччині, і навіть на Брайтон-Біч? Бо це якісно і смачно. 

Звідки така назва – «Рошен»?
– Це Петро придумав. Відкинув від прізвища літери на початку і в кінці, от і вийшло наче на французький манер. Насправді, це наше – українське, і вся наша родина цим пишається. 

А чим пишаєтеся особисто Ви?
– Я пишаюся своєю родиною, дітьми і онуками. Безумовно, мозком нашого концерну є мій син Петро. У нього є і бізнесова хватка, і знання крупного економіста, і дар передбачення. Великі надії ми покладаємо на старшого онука Олексія Порошенка, який у свої 23 роки вже є особистістю. Онучки-близнючки Євгенія і Олександра – мої найдорожчі жінки у світі. Молодший онук Михайло дуже нагадує мене самого.