Статті

ОЛЕКСІЙ ПРИЛІПКА. «СІЙ ЗА СОБОЮ ДОБРЕ ЗЕРНО, І ВОНО ДОБРИМ ЗІЙДЕ»

Image– Я звик відповідати за свої справи й за свої слова. І не люблю давати інтерв'ю. Але сьогодні справді є що сказати, – так красномовно розпочав нашу розмову генеральний директор державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця», Герой України Олексій Приліпка. – Сьогодні наше українське село розорене, а хороші господарі, яких залишилися одиниці, – викорчовуються. Причини різні – і політичні вітри, і економічна нестабільність, і недолуга аграрна реформа. Складається враження, що ми свідомо знищуємо в масштабах країни соціальний статус людей села.
Мені соромно приїздити до рідної Богодухівки на Черкащині, де я народився, і дивитися, як вона занепадає – люди позбавлені роботи, вони стали непотрібні державі. А за радянських часів тут був колгосп-мільйонер – багатогалузеве підприємство, де селяни працювали і були соціально захищені.
Сьогодні ж ми маємо або розвалені вщент господарства і неорані роками поля, або великі господарства по 50-100 тисяч гектарів землі з інтенсивними технологіями. Вони взяли землю в оренду, інтенсивно посіяли, інтенсивно зібрали і розрахувалися з селянами хто грошима, хто мішком зерна. Але ж роботи у селян немає. Проте справжніх господарів, які не дали розтягнути господарства, пройшли Крим і Рим і сьогодні працюють на землі, забезпечують людей роботою і опікуються соціальною сферою – цілеспрямовано знищують.
Повинен бути державний регулятор, тобто існувати державне замовлення на виробництво сільськогосподарської продукції. І платити селянину за його продукцію потрібно гідні гроші. Тоді ми утримаємо АПК: вирощуватимемо і овочі, і цукрові буряки, відтак не занепадатимуть цукрові заводи, і матимемо зерно, і розвиватимемо тваринництво. Однак сьогодні цього немає.
Кому ми цим завдячуємо? Недолугій аграрній реформі і її горе-реформаторам. Ми впровадили її одразу по всій країні. Проте села в нас різні. Різний менталітет у селянина Львівської області і Луганської на кордоні з Росією. То як можна було однаково розпайовувати землю в Західній Україні у гірській місцевості, де її обмаль, і у степовій зоні, де на душу припадає по декілька гектарів землі? Державі треба було зробити концептуальну оцінку, визначити перехідний період і запроваджувати земельну реформу поетапно. Тоді відповідальність за неї лягла б і на центральну, і на місцеву владу. А сильних своїм розумом керівників господарств у нас вдосталь, і є кому гідно працювати на землі, застосовувати кращі світові технології.

Олексію Васильовичу, Ви багато років очолюєте велике державне сільськогосподарське підприємство, яке, по-суті, є винятковим…

ПРИЛІПКА Олексій Васильович.
Народився 9 березня 1944 року в с.Богодухівка Чорнобаївського р-ну Черкаської обл. Освіта: закінчив Українську сільськогосподарську академію (1971 р.) за фахом вчений-агроном, Вищу партійну школу при ЦК КПУ – політолог.
Генеральний директор державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця», Герой України (2002 р.), заслужений працівник сільського господарства України (1997 р.), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2005 р.), доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри закритого ґрунту Національного університету біоресурсів і природокористування (НАУ), автор 28 наукових праць, у т.ч. 7 посібників для вузів, та 7 сортів овочевих культур.
Член політради Народної партії України. Депутат Київської обласної ради.
 
– Агрокомбінат «Пуща-Водиця» – це унікальне багатогалузеве господарство, великий товаровиробник. Протягом усього свого існування, а наприкінці червня нам виповнилося 65 років, на підприємстві застосовувалися лише кращі передові технології АПК. Ми такі єдині в Україні: науково-дослідне виробниче підприємство Міністерства аграрної політики, яке має у підпорядкуванні близько 3,5 тис. га землі та понад 2,5 тисячі працюючих. Значна кількість наших виробничих і наукових об'єктів розташовано безпосередньо в столиці. Тому нас дуже важко порівнювати з рештою агропідприємств, так само як і рівень проблем, з якими доводиться стикатися.
Я вже 15 років директорую, і за цей час ми витримали різні кризи, щороку працювали прибутково. Ми пройшли усі етапи реформування, приєднали два розорені радгоспи... Але теперішня фінансово-економічна криза нас сильно зачепила. Щоб це зрозуміти, потрібно усвідомити, що ми насправді виняткове господарство.

То в чому ж ваша винятковість?
– У тому, що ми – державні і багатогалузеві, де прикладна наука тісно пов'язана з навчанням і виробництвом.
Ми проводимо науково-дослідну та навчальну роботу в галузі біовегетації рослин, селекції, насінництві, грибівництві закритого ґрунту та продукції переробки. Хочу сказати, що виробництво сільгосппродукції закритого ґрунту – це взагалі окрема, дуже цікава і перспективна тема. Ми маємо у своєму підпорядкуванні Науково-дослідний і навчальний центр закритого ґрунту «Пуща-Водиця», який очолює членкор УААН – академік Владислав Кравченко. Тому у нас є свої власні сорти рослин і відповідні патенти. Насіння використовуємо власне.
Разом з моїм другом Дмитром Мельничуком, Героєм України, ректором НАУ (тепер Національний університет біоресурсів і природокористування – прим.ред.) в університеті створено чи не єдину в Україні кафедру закритого ґрунту, яку я очолюю.

А власні потужності на закритому ґрунті які? І не лише ж на закритому ґрунті працюєте?
– Тепличне господарство «Пуща-Водиця» сьогодні одне з найбільших – 38 гектарів – і найстарших в Україні. Ми вирощуємо різноманітні овочі відкритого і закритого ґрунту, це близько 15 тисяч тонн на рік. Гордість агрокомбінату – це унікальний сучасний шампіньйонний комплекс потужністю 800 тонн грибів на рік. Ми також вирощуємо фуражні зернові і кормові культури на площі понад 3,5 тисячі га. У тваринництві стараємося застосовувати інтенсивні технології і тому виробляємо у значній кількості високоякісне молоко, близько семи тисяч тонн на рік від тисячного поголів'я корів, і м'ясо. Під садами маємо понад 360 га, виготовляємо соки і плодоовочеві консерви, продукцію м'ясопереробки (ковбаси, копченості) і хлібобулочні вироби.
Крім того, навчаємо молодь в однорічній сільськогосподарській школі. Надаємо побутові, оздоровчі, транспортні послуги, маємо власну торгівлю. Цей перелік можна продовжувати. Але ми зараз намагаємося порівняти те, що в принципі не можна порівнювати…

Чому? Хоча сільське господарство посеред міста справді виглядає трохи дивакувато…
– На час створення агрокомбінат розташовувався у приміській зоні. Відтоді Київ розрісся, і землі господарства – сади, теплиці, наукові установи і соцпобут – опинилися на території столиці та в прилеглих районах, які є дуже дорогими і ласими шматками для різного роду «підприємців». І хоча за законом агрокомбінат «Пуща-Водиця» не підлягає приватизації і розпаюванню, бажаючих це зробити у будь-який спосіб вистачає. Дуже важко протистояти цим намаганням. Якщо по голові постійно бити, то, якою б розумною та не була, – вона дурною стане. Це життя. І землю не обдуриш – на ній пахати треба.
Друга проблема – порівняйте предмет праці наших робітників і решти городян. У нас понад 2,5 тисячі працюючих в сільському господарстві, але проживають-то вони у Києві, тобто є міські жителі. Відповідно, рівень їх заробітної плати та платоспроможність порівняно з рештою киян суттєво нижчі.

В Україні дуже багато імпортованої плодоовочевої продукції. Чому так стається? Адже наші землі не гірше пристосовані для овочівництва.
– Людина має споживати овочеву продукцію щодня. Тому пів-Європи від Голландії до Італії – в теплицях, де мені довелося побувати. Тепличне господарство, як я вже казав, цілий окремий комплекс агровиробництва, який потребує відповідного рівня підготовки фахівців – агрономів, агрохіміків, інженерів, енергетиків, теплотехніків. Наша кафедра закритого грунту підготувала достатню кількість таких фахівців. Якщо років десять-п'ятнадцять тому тепличники з 1 кв. м отримували 6-10 кг овочів, то сьогодні близько 35-50 кг за рахунок вдосконалення виробництва. Ми вирощуємо помідори і огірки, перець, баклажани, дині і кавуни – по 25 кілограмів. І за тепличними господарствами майбутнє.
В Україні натомість розвивати цей напрямок, підтримувати його з боку держави, маємо подорожчання газу й електроенергії у рази. Тепличники або мають шукати альтернативні види палива, або скорочувати виробництво. У нашому випадку, швидше за все, буде другий варіант.

Завдяки чому ви тримаєтеся у кризові часи?
– Наше агровиробництво прибуткове. На сьогодні ми не зменшили виробництво, не скоротили робочі місця. Криза змусила нас використати закумульовані, як кажуть, кошти «на чорний день» на утримання соціальної сфери – це близько 7,4 млн грн. Я не кажу про утримання дитячого садка або медичної установи. Йдеться про утримання житлових будинків цілого житлового масиву, які згідно до нормативних документів місто мало давно отримати на баланс. Я днями попросив вибачення в Президента Віктора Ющенка за відвертість, але сказав йому: чому за рахунок доярки та скотарки і механізатора, які важко заробляють свій хліб, наше господарство має утримувати помешкання киян? Де справедливість?

А як загалом Ви бачите український агросектор у нинішній ситуації?
– Диспаритет цін на сільськогосподарську продукцію унеможливлює нормальну роботу АПК, особливо такого багатогалузевого підприємства, як наше. До того ж, протягом усього свого існування «Пуща-Водиця» виробляла і виробляє натуральну екологічно чисту продукцію. А це – великі затрати. Завдяки високій якості продукції і її смаковим властивостям наш агрокомбінат зазвичай виходить переможцем вітчизняних і міжнародних конкурсів та рейтингів. У 2004 році ми отримали одразу три міжнародні золоті медалі: за високу якість продукції (Мальта); за високу якість в діловій практиці (Женева) та міжнародну золоту медаль «SPI» і диплом за динаміку розвитку і якість продукції (Франція), у 2006 році нагороду «Європейська якість» – за випуск конкурентноспроможної продукції високої якості (Оксфорд).

Що для Вас означає Зірка Героя України? Як Ви її отримали?
– Мою кандидатуру тричі висували на звання Героя України, і щоразу «щось» заважало. Про те, що мені слід бути у Маріїнському палаці за годину для нагородження Зіркою я дізнався по телефону, коли приїхав в офіс після традиційного ранкового об'їзду господарства. Швидко переодягнувся, у мене тут у шафі є одяг на будь-які випадки життя, і спантеличений прибув на місце події.
Коли Президент Леонід Кучма вручав мені Зірку, то запитав: «Ну що, Олексій Васильович, справедливість восторжествувала?»
Для мене Зірка – це подяка матері і батьку, які мене родили і дали путівку в життя. Замість святкування з приводу отримання нагороди я подякував тодішньому губернаторові Київщини Анатолію Засусі і поїхав до батьків на могилу вклонитися. Вони все життя пропрацювали на землі і нас змалечку так виховували. Мама, Галина Андріївна, була ланковою, а батько, Василь Данилович, – водієм МТС. Порівняно з іншими селянами наша родина була більш заможною, бо батько за свою роботу отримував не трудодні, як мама, а натуральну копійку. Ми тримали корову, поросят, курей, тому байдикуватого дитинства в нас не було. Я на все життя запам'ятав мамину настанову, коли вона проводжала мене на службу до Радянської Армії: «Сій за собою добре зерно, і воно добрим зійде». Я хотів і став агрономом – після армії закінчив Українську сільськогосподарську академію. Моя старша сестра – сільська вчителька, брат – інженер у колгоспі.

Від чого Ви радієте, отримуєте задоволення?
– Від того, що господарство працює як добре налагоджений механізм, де кожен сумлінно виконує свою роботу. А насправді воно є живим організмом, де на першому місці люди, які з тобою вітаються, спілкуються. Що за п'ятнадцять років ми жодного разу не затримали і не зменшили людям заробітну плату.
Від того, що маю міцну родину: двох синів, які віднайшли своє гідне місце в житті, трьох онуків – старшому вже 16 років, а молодшому Матвійку – п'ять місяців.
Я задумав написати книжку, не мемуари, під назвою «Шлях до горизонту». Але хіба ж можна до нього дістатися? І от я дійшов у ній до такого періоду, де треба написати правду. Та вперся, і не можу поки цього подолати. Але я напишу. Мені довелося співпрацювати з дуже цікавими людьми – Іваном Плющем, Олександром Морозом, Олександром Ткаченком, працював під керівництвом Володимира Михайловича Цибулька…
Я маю багаторічний досвід роботи у партійно-радянських органах і виконавчій владі – секретаря райкому партії, голови райвиконкому на Київщині, потім заступника голови Державного комітету по соціальному розвитку села, представника Президента у Києво-Святошинському районі і голови РДА. Коли Віктор Андрійович, будучи прем'єром, хотів призначити мене на високу посаду, я попросив не робити цього. Працюючи в господарстві, бачиш результати своєї справи, і їх у тебе ніхто не забере.
Під час кризи 1994 року я почав піднімати «економічно послаблене» господарство «Пуща-Водиця». І за досить нетривалий час ми вивели його в лідери агровиробництва, бо впровадили високу культуру організації виробництва. Ми звернулися до науки, застосовували новітні технології, почали розвивати нові галузі і науку.

А що викликає найбільший сум?
– За радянських часів будь-який фільм починався зі скульптури «Робітник та колгоспниця із молотом і серпом», а будь-яке українське кіно – з квітучих садів або безкраїх полів пшениці. І я гордість мав, що живу у такій могутній країні, що особисто причетний до цих людських скарбів! Тепер треба вирубати ці сади і побудувати на їхньому місці соціальне житло. А Приліпка, бач, – проти. То він проти будівництва соціального житла?!
В нас не має бути ні соціального протистояння, ні політичного. Літні мудрі люди знають, що немає нічого більш страшного, ніж голод та війна. Моя мама казала, що якось воно, та буде, головне, щоб не було війни. Я вірю, що в українців вистачить на це розуму і діла.

То в чому ж для людини щастя ?
– Щастя – у самому житті!


© 2018 ТОВ "Агромедіа-Про"