Поштова адреса: 01135.  Київ-135, а/с 79. 
  Контактний телефон:  +38(044)227-93-55
  E-mail: info@agroprofi.com.ua 
             Передплатний індекс: 98990


Книги:

Топ переглядів за місяць:

ЗЕЛЕНА АЛЬТЕРНАТИВА АБО НЕ ВСІ В ЗАХВАТІ ВІД ПОЯВИ КОНКУРЕНТІВ НА ЕНЕРГЕТИЧНОМУ РИНКУ
Повний текст у друкованій версії Енергетика — як повітря: непомітна, але необхідна....
У КИЄВІ ПРЕЗЕНТУВАЛИ НОВИЙ СОРТ ТЮЛЬПАНІВ ДЖАМАЛА
Уперше в історії новий сорт тюльпанів голландської селекції виведено на честь жительки України —...
МОЛОКО ПО РІЗНІ БОКИ ВИМЕНІ
Нинішні закупівельні ціни не влаштовують і дивують українських виробників молока. За словами...
ВІТЧИЗНЯНИЙ УРОЖАЙ-2017: БИТВА НА ДВА ФРОНТИ. І НЕ ТІЛЬКИ
Повний текст у друкованій версії Станом на 5 квітня 2017 року Україна експортувала 34,13 млн...
СУДНОБУДІВНИКИ ПРОТИ АНТИУКРАЇНСЬКОГО ЗАКОНОПРОЕКТУ «ПРО ВНУТРІШНІЙ ВОДНИЙ ТРАНСПОРТ»
3 березня у стінах Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова відбулося...

Наші партнери:

ТРАВНЕВІ СВЯТА – ПРАЦЯ І ПОДВИГ В ІМ'Я ПЕРЕМОГИ!

Image«У тих людей лиця хороші, хто живе в ладах із сумлінням своїм», – писав колись у своєму «Мотрониному дворі» Олександр Солженіцин. І, вдивляючись у щирі риси обличчя однієї з наших сьогоднішніх героїнь, лагідні зморшки та, попри нелегку долю і поважний вік, життєлюбну іскорку в її очах, розумієш істинність спостереження письменника. Цього разу на сторінки газети ми запросили не зовсім звичайних представників нашої традиційної рубрики «Герой України» – не всі з них мають найвищу нагороду СРСР або України, але вони трудилися, рятували, захищали, навіть не усвідомлюючи, що вчиняють якийсь подвиг. Адже велич героїчного вчинку – не у його масштабі, а в тому, щоб не бережучи себе, заглушивши свій страх і біль, сміливо робити тяжку або небезпечну справу заради Батьківщини та простої людини, яка вищою волею опинилася поруч із тобою.
Раніше про трудові й бойові подвиги наших співгромадян згадували часто. Зараз, як дехто каже, життя змінилося, стало більш прагматичним і все далі витісняє благородні поривання, думки про ближніх, прагнення прислужитися суспільству. Та це не життя змінилося – міняємося ми самі, маючи на все лукаву відмовку: «нічого особистого – лише бізнес»… І в такі ось свята – відлуння батьківських радощів, їхніх цінностей та мрій – нам згадується щось важливіше й вартісніше за нескінченне заробляння грошей.
Травневі свята – День міжнародної солідарності трудящих та День Перемоги – добра нагода згадати про людей героїчної долі. Завдяки їхнім трудовим і бойовим подвигам ми маємо мирне сьогодення, яке, вочевидь, не можемо оцінити належним чином.
Проте наш обов'язок перед батьками і прадідами – зберегти пам'ять про їхнє звитяжне і таке багатостраждальне життя, донести дітям і внукам ту вдячність, яка до скону віку має переповнювати наші серця. За мирне небо, за рідну землю, за продовження роду...
У пошуках людей, які пройшли шляхами Великої вітчизняної війни і присвятили своє життя роботі в сільському господарстві, нам довелося добряче поїздити Україною. Але, на щастя, ми знайшли таких героїв – у добрій пам'яті, в гарному гуморі та щирим бажанням розповісти власну історію…

Ганна Степанівна Дорощак, Львівська область: «Я надоїла ешелони молока»

Image– Народилася я у Польщі у 1931 році на Маковея. Батько був добрим господарем, ми мали 7 гектарів землі, працювали багато і жили заможно. У жовтні 44-го, коли німці вже відступали, а радянські війська підходили, то згоріло нашого півсела. На тій пожежі загинуло двоє старших братів. Пам'ятаю, як батько робив труну, а мама не витримала і страшно захворіла… Тоді нас, погорільців, вагонами у січні 1945 радянська влада завезла в Миколаївську область, і там у 20-градусний мороз ми місяць жили під відкритим небом. Із скарбу з собою ми захопили дві корови, за якими з 13 років я сама і почала ходити. У лютому всіх переселенців пішки й обозами мали гнати до колонії, яку будували німці, за 100 кілометрів звідти. І мені, як старшій, бо було іще два молодші брати, батько довірив першій самій йти з цими коровами, а вся родина мала їхати пізніше. І я пішла… Та корови не витримали і скоро впали, бо поморозили ноги… Але ж є Бог на світі, бо впали вони коло єдиної хати серед поля, де жив дорожник. Його родина мене приютила. Корів ми виходили, й у тій хаті я дочекалася батька, і решту шляху пішки уже йшла з родиною.
У тій колонії вже був колгосп. І відтак ми почали з батьком важко працювати, бо думали, щось заробимо. За рік роботи нам дали по 30 кілограмів ячменю… То щоб не повмирати з голоду, зібралося нас 60 сімей і рушили назад до Польщі. Документів у нас ніяких не було, але ж ми не були засуджені, і міліція не змогла нас повернути. Тільки Бог знає, як ми пройшли пів-України. Якось зупинилися під Львовом, аж раптом їде голова Винниківського району, тоді був такий. Він теж виявився переселенцем, розказав, що від нашого села вже нічого не лишилося… Запросив поселятися тут, запропонував хату і роботу у новостворюваному колгоспі. Так наших п'ять сімей тут і залишилося.
Сім класів за німців я закінчила у Польщі, а потім у 49-му почала працювати у колгоспі вечірньо закінчила 10-й клас. У 18 років вийшла заміж і одразу пішла ланковою на рослинництво, й у мене було двадцятеро жінок – усі старші від мене. Двох доньок народила «на ходу» – одну дорогою до лікарні після того, як цілий день в'язала снопи, і другу так само швидко. Ми з чоловіком прожили 59 років і вже маємо троє внуків, бо один загинув, і вісім правнуків. Степанові вже 86, він майже усе життя пропрацював тваринником.
Колгосп наш на той час уже був великий, людей працювало багато, вирощували цукрові буряки і кукурудзу. Та у колгоспі треба було чорно працювати – за цілій рік роботи на трудодні давали 150 кілограмів пшениці. Хіба це ціна праці? Коли почали розвивати тваринництво, голова сказав: «Ганю, йди працювати на ферму, бо там ти більше заробиш». У 1968-му в господарстві було 200 корів, я отримала 18 і стала дояркою. Працювала я добряче, та мені завжди хотілося більшого. Корів я любила, бігла до кожної, як до власної дитини. Спочатку доїли вручну: руки розпухали і тріскалися, боліло геть усе тіло, після роботи падала майже мертва. На початку 70-х з'явилися доїльні відра. Потім наше господарство стало радгоспом, у якому було вже 800 дійних корів. Ми доїли по 4 тисячі кг молока на рік на корову, а рекордистки давали по 5-6 тисяч. Це була наша чорно-ряба порода, «голландців» потім придумали. Тоді я отримала вже 51 корову. У 1967 з трудоднів перейшли на оплату грошима, але дояркам багато не платили – на місяць виходило близько 60 рублів, максимум було 80-100 рублів.
– Але задля виробництва багато дівчат навіть заміж не виходили – усе доїли молоко і доїли. Потім хворіли сильно, постійно лежали по лікарнях…
Ми якось порахували, скільки ж молока я надоїла за своє життя. Вийшло: понад 5 ешелонів. (Щоб збагнути, скільки ж це, під час спілкування ми як газетярі почали рахувати майже на пальцях: ешелон – це близько 40 вагонів – 2 тис. тонн молока – прим. ред.)
Як перший раз у 1970-му році на нараді з кооперації в Києві збирали доярок-«п'ятитисячниць», то мені випало їхати. Зоотехнік пише своє, голова – своє, що я маю сказати… Розсадив нас 50 доярок за столиками міністр сільського господарства УРСР і запитує, хто буде говорити. А дівчата поприїжджали в хустках та капцях, бо бідні були й забиті. Я ж львів'янка, чого мені боятися. Заховала я заготовлені промови, виходжу на трибуну і кажу: «Шановні присутні, я б дуже хотіла, щоб ви, коли п'єте чашку молока, завжди згадували про доярку і про її нелегку працю». Тоді всі аплодували за те, що я сказала правду про село.
Серед відзнак: орден «Знак Пошани» (1971), орден Жовтневої Революції (1973), два ордени Леніна (1976 і 1981), і до 8 березня – звання Герой Соціалістичної Праці (1981). Взагалі в нашому радгоспі було 4 герої соцпраці – голова і три доярки. Я двічі була депутатом обласної ради, а районної – і не злічити. Працювала дояркою до 60 років, а потім пішла на пенсію.
За нагороди нам тоді нічого не платили. Як Лауреат Державної премії України я мала отримати 10 тисяч рублів. Приїхала до нас влада в район, вітають… Я, як людина вихована, подякувала, а моя колежанка з сусіднього району візьми та й спитай: «А гроші де?». А вони якось засмутилися та й кажуть, що кошти пішли на дитячі садочки… Я потім по пошті отримала 200 рублів. Ми тоді сміялися, мовляв, якщо основні гроші пішли на садочки, то ці треба використати на ляльок.
Тепер на базі того потужного нашого радгоспу створене сільгосппідприємство, яке має хороші врожаї у рослинництві, але тваринництва у ньому немає зовсім.
Я два тижні пробула на Майдані. І мрію по те, щоб Україна була єдиною, українською. Серце болить за народ – мудрий роботящий, але принижений донині. Дайте селянинові свободу і трохи грошей, – решту він сам візьме з землі і увесь світ нагодує.



Володимир Павлович ВОЛКОВ, Кіровоградська область: «Якщо поїсте хліб з кукурудзи, то й у вас стануть дрібнобуржуазні погляди на життя»

Image– Нас Із братом виховували мама з дідом. Я народився у сусідній Юр'ївці у 1925 році, а батько через три роки помер. В 11 років пішов пасти коней, бо я їх дуже любив. У нас в колгоспі була племінна ферма, і я з цим табуном у 45 коней пропадав ціле літо на пасовищах.
Пам'ятаю, як почалася війна… Тієї суботи я позачергово ранком заступив на зміну, та через те, що цілу ніч витанцьовували під балалайку, трохи задрімав. Аж раптом прокинувся, було годин 8-9, і чую гуркіт стелиться понад землею – кінь іде на весь опор. Прилетів ним мій друг і каже: «Жени коней до конюшні, бо війна почалася!». Я і зараз відчуваю, як тоді страшно зробилося… Коли поверталися в село, то ішли чоловіки-односельці та з хуторів колоною по 4-5 чоловік і співали стройову, поруч бігли діти і жінки, плакали – страшне… І з тих, що пішли, повернулися лише троє…
В нашому селі німці не жили аж до 1944 року, був їхній комендант і староста. Та для роботи в Німеччині вони робили облави з собаками, хапали усіх підряд трудоспроможних. Двічі ми з другом тікали з тих «загонів» ще на Кіровоградщині. Втретє – крізь прорубану дірку у вагоні аж під Краковом: обмоталися якнайміцніше якимось лахміттям і жбурнули на ходу під колесами поїзда. Додому поверталися майже півроку, орієнтувалися за сонцем. І треба ж таке, вже у березні 44-го знову так безглуздо попалися у сусідньому з нашим селі… Аж тут сталася якась заворуха: вскочили ми в якусь хату, де повно було дітей, і там нас сховали. Раптом у двері почали гримати. Господиня ледь жива від страху пішла відчиняти і як закричить. Ми подумали, що вже кінець. Аж її майже непритомну вносить в хату солдат і каже: «Не бійтеся, це ж свої!»
Через день я вже був піхотинцем у 297-й стрілковій слов'янсько-кіровоградській дивізії. Скоро був вперше поранений під Гайвороном у груди – куля перебила легені, та серце не зачепила. Матері ж прийшла «похоронка». Але я вижив – мене врятували коні, які нахилилися перед живим непритомним. Трохи одужавши, я написав матері записку, то вона у нічній сорочці бігла за кілька сіл до каліки-фронтовика по неї. Я повернувся в частину, яка пішки дошмаляла аж до Будапешта. Там я за те, що підбив протитанковими гранатами німецький бронетранспортер, отримав орден Слави. Потім знову був серйозно поранений у ногу.
Після шпиталю повернувся в село, у колгосп. По закінченні сільгосптехнікуму отримав фах агронома і за розподілом потрапив на Буковину. Та через хворобу легенів у 1955 році повернувся додому і решту життя пропрацював тут.
Господарства то укрупнювали, то знову роз'єднували. Тому був агрономом, головою колгоспу, керуючим, парторгом. Найбільший колгосп ім.Ульянова мав понад 8 тисяч га орної землі, я працював у ньому агрономом, парторгом. Заочно закінчив Білоцерківський агроуніверситет.
У господарствах вирощували в основному цукрові буряки і зернову групу. За високу урожайність у 1974 я отримав орден Трудового Червоного Прапора. Тоді пшениці ми отримували 35-40 ц/га, зернова група становила на круг 30-35 ц/га. За американською технологією у 1973 році отримали 80 ц/га – тоді ми придбали у них повністю технологію, насіння, ЗЗР тощо. Але повторити успіх не змогли – було дуже дорого і невиправдано, бо під це треба було докорінно міняти агровиробництво.
Одного року ми отримали озимої пшениці на певних полях рекордний урожай. Тоді я виграв пляшку у першого секретаря. Ми поїхали дивитись поля: я кажу, що тут буде понад 45 ц/га, а він каже – не буде. Тоді я розкрутив жакет, як мене вчив один старий агроном, і кинув у поле. Дивимось, лежить мій жакет – пшениці не нагинає. Під час жнив у нас постійно перебував головний агроном управління, щоб процес контролювати. Насправді тоді ми отримали 56 ц/га.
Хрущов кукурудзою так «закукурудзився», що ми її збирали аж до весни наступного року. Тоді була ще течія така: «усе традиційне – геть», сіємо кукурудзу і горох. Під час навчання в Білій Церкві я наразився на конфлікт з викладачем, який привселюдно звинуватив мене у дрібнобуржуазних поглядах на життя. А я тоді сказав: «Вибачайте, у нас в коморі залишилося трохи пшениці, яку ми змелемо і спечемо смачні паляниці. А як ви поїсте один-другий рік хліб з кукурудзи та гороху, то і у вас будуть дрібнобуржуазні погляди на життя». А він мстивий був, і на іспит я книжку про ґрунтознавство вивчив напам'ять. Та замість відповіді на питання в білетах, ми спілкувалися і одне перед одним вибачилися за те, що обоє погарячкували тоді.
На пенсію я вийшов близько 10 років тому. Останні 22 роки, від моменту організації, працюю головою ради ветеранів.
Нашому господарству, можна сказати, пощастило. Адже сьогодні воно перейшло до рук справжнього господаря – свого місцевого. За його рахунок ми стали першим і поки єдиним селом у районі, куди підведено газ. Дуже радію з цього: може дешевше за дрова не вийде, та хоч на старості аби зігрітися не доведеться бавитись із сокирою...



Микола Тимофійович ЮРЧЕНКО, Полтавська область: «Сам не вірю, що тягнув таке навантаження»

Image– Я народивсЯ і прожив усе життя у Гирявих Ісківцях. Народився на Миколая – 19 грудня 1924 року – і був останньою 13-ою дитиною у сім'ї. Батьківська хата і тепер стоїть поряд з моєю. Батько помер, коли мені було три роки, а я, як молодша дитина, мав лишатися поруч із мамою. Тому особливо з дому і не рвався.
Село наше було невеличким, у середині 30-х років тут не було навіть 300 дворів, хоча церква була. Школи не було, тому середню освіту здобував у с.Червонозаводське, яке тоді називалося Сталінська Цукроварня.
У 1930 році в селі з'явився перший колгосп «Перемога Комунізму», де я ще неповнолітнім почав працювати прицепщиком коло тракторів у 1939. Коли почалася війна, у селі лишилися самі діди та нас шість хлопців допризовного віку. Військові дії і зраду дорослих, які нас покинули самих, як побачили німців, ми узнали, коли пішки погнали 350 голів свиней на Харків – в евакуацію. Але дійшли лише до Гадяча. Та була якась відповідальність за цих тварин – ми їх не покидали, а всіх пригнали назад. За часів окупації ми працювали на колгоспних землях «громадськими дворами», які складалися з так званих «десятихаток». Так сталося, що здали і звільнили Гиряві Ісківці наші війська день у день – 12 вересня 1941 і 1943 року. Після звільнення я два місяці працював на відновлювальних роботах у райцентрі – Лохвиці. А згодом був призваний до лав Радянської армії у підрозділ винищувачів танків. Озброїли протитанкової рушницею, яка дуже влучно стріляє, але надто важка – понад 20 кілограмів. На початку 44-го у бою під Лугою за підбиту танкетку мене було представлено до Ордену Слави. Але отримав його я аж на початку 80-х, коли за порадою друга написав листа до уряду.
Поранення в голову я отримав під Псковом, коли ми були у засідці. До пункту першої медичної допомоги, щоб отримати довідку про поранення, що ми не самостріли-дезертири, я тяг на собі товариша. Осколок у шпиталі мені виймав хірург-німець, та його недбалість мені дорого коштувала. У іншому шпиталі мені зробили кілька операцій. Після тривалої реабілітації та навіть відпустки додому я був переведений до Старобільська у школу мінерів. Але я не витримав навантаження, через поранення почалися запаморочення, і мене комісували.
У рідному селі потихеньку все відроджувалося. Колгоспне правління направило мене до Гадяча до школи-однорічки, вчитися на полевода. Решту освіти здобував життям. Після закінчення школи проробив 2 роки в іншому селі за фахом. Потім тодішній голова нашого колгоспу запропонував мою кандидатуру в районі замість себе, бо він ішов на іншу посаду. Так 24 серпня 1952 року я став тринадцятим головою колгоспу «Перемога Комунізму». Пропрацював аж до жовтня 1991 року. Потім ще раз повертався – з 2001 по 2004-й.
Коли я приймав «Перемогу» – було лише 1378 гектарів землі, а коли уходив з головування – 11,3 тисячі гектарів та 10 тисяч голів худоби. Зараз, коли буває присяду відпочити, то сам собі вже не вірю, що міг тягти таке навантаження. Крім того, що я понад сорок років був головою колгоспу, я ще був депутатом трьох поспіль скликань Верховної Ради УРСР (з IX по XI – прим.ред.).
Але тоді люди дуже добре працювали, тому й збирали добрі врожаї кукурудзи, цукрових буряків, а їх ми щороку сіяли близько тисячі гектарів. Уся ж робота колгоспу оцінювалася по кінцевому результату! Заробітна плата також була висока, потихеньку вийшли на 2 кілограми зерна за трудодень, ще й трошки грошима платили.
Ми ретельно дотримувалися сівозміни – вона була спочатку дев'яти-, а потім і десятипільною. Можна сказати, що «у люди» нас вивели багаторічні трави – ми мали статус спецгосподарства, яке займалося люцерною і конюшиною. Тоді державою дуже цінилося насіння цих культур, і ми отримували великі премії за них. Так потихеньку ми стали першим в районі колгоспом-мільйонером. У 1965 році цукрові буряки дали понад 400 ц/га, за що мені присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці, вручили Золоту Зірку і орден Леніна.
Другий Орден Леніна я отримав у 1975-му. Це вже сталося за досягнення у тваринництві. На початку 1970-х ми вирішили зайнятися ВРХ, бо тодішній міністр сільського господарства України Петро Погребняк поставив задачу – вивести нову м'ясну породу. Задля цього ми збудували новий комплекс, куди завезли французьку, італійську і вітчизняну породи. Усе дійне стадо прибрали, щоб ми не відволікалися від покладеного на нас завдання. Тоді приріст на відгодівлі отримували по 1200 г/добу, і тримали бичків до ваги у 5-6 центнерів. Ну, а коли почали займатися ВРХ та почали вносити гній на поля – тоді пішли в колгосп справді великі гроші.
В рільництві з початку тих самих семидесятих років ми дотримувалися технологій мінімального обробітку ґрунту, що їх активно пропагував Федір Моргун. Завдяки їм ми отримували хороші врожаї, навіть цукрових буряків, хоча самі технології «на горі» не схвалювалися. Тоді було, звичайно, важче, бо не було такої техніки, яка за один прохід робить всі операції з обробітку ґрунту, та ще й засіває. Як би нам таку техніку!..
Я завжди хотів, щоб люди щасливо і заможно жили в селі, то переймався соціальною сферою. Але завжди був вимогливий. За мого головування побудували Будинок культури, школу, дитсадок, спортзал, басейн, теплиці, дорогу між усіма дванадцятьма населеними пунктами, які входили до господарства. Щороку ми зводили по 10 будинків для працівників і ще багато чого. Ми першими в районі провели у село газ. Зараз майже нічого не працює, багато об'єктів занепало. Та я почуваюся щасливою людиною, бо я багато чого встиг зробити за життя. У мене чудова родина: з дружиною Антоніною Іванівною ми разом з 1945 року, яка все життя працювала рядовою в колгоспі, маємо дітей, онуків і правнуків. Вони поруч, багато допомагають. На дворі весна, і в селі, як завжди, багато роботи.



Віталій Миколайович ЛУНЯКО, Херсонська область: «Хто пережив блокаду, той знає справжню ціну хліба»

Image– Батько мій родом з Миколаївщини, мати – з Естонії. Після його демобілізації вони побралися і залишилися в Ленінграді. Я народився у 1937 році і був молодшою п'ятою дитиною у сім'ї.
Я добре пам'ятаю, як почалася війна, хоча мені було чотири роки. Батьку на той час було вже 40 років, і він з першого дня пішов на фронт, а ми опинилися в середині блокади. Я пам'ятаю гуркіт літаків і вибухи бомб, запах бомбосховищ і жах в очах людей. Я добре засвоїв, що таке справжні голод і холод. У мене на очах помер старший брат, якого мама зашила у мішок і санчатами відвезла кудись.
Добре пам'ятаю, як нас евакуювали Дорогою життя у 1942 році: червоноармійці стоять вздовж дороги і червоними прапорцями вказують дорогу вантажівкам. Аж раптом починається обстріл, і снаряд влучає у попередню машину, яка разом з людьми іде під лід… Наш водій якимось дивом викрутився, і ми поїхали далі. Дісталися потягу й добу просиділи у телячих вагонах, бо сам локомотив розбомбило.
Ми їхали дорогою в Сибір, але зупинилися в Казахстані. Там жив мій дід, який ще за столипінських часів поїхав туди піднімати цілину. Від матерів дітей відокремили і годували також окремо. Пам'ятаю кашу пшоняну, таку добру. Каша була, а посуду не було. То нам десь роздобули новенькі дитячі нічні горщики, з яких ми ту кашу їли. Мені тоді було вже п'ять років, та через виснаження був дистрофіком і до восьми років не міг ходити. Мама дуже тяжко хворіла, думали, що не виживе. Але її врятувала одна місцева жителька – порадила чисте джерело. Наша мама була напрочуд сильною людиною і дуже розумною. Вона завжди казала, що жити треба кожним сьогоднішнім днем, а не чекати кращої долі завтра. І бути вдячним долі і Богу за те, що ти маєш сьогодні. Вона не просто вижила, а після того народила іще двох дітей і нас на ноги поставила.
Хто пережив блокаду, знає справжню ціну хліба. Для нас він був і залишається святинею, тому ні за яких часів в нас не пропадало ні крихточки хліба.
Батько приїхав до нас страшним калікою, усе життя прожив з осколком в нозі, але не дав ампутувати ногу.
У 1945-му ми повернулися в Березнегувате. Незважаючи на слабке здоров'я, вчився з наснагою, школу закінчив зі срібною медаллю. Потім закінчив Херсонський сільгоспінститут з червоним дипломом, за фахом – учений-агроном. На переддипломній практиці я півроку працював у передовому колгоспі «Грузія», куди мене запрошували потім на роботу. Але я вирішив піти у відстале господарство. Так я опинився в колгоспі ім.Леніна Каховського району.
Взагалі це господарство має цікаву історію. До революції на тих землях господарював поміщик Мордвінов, який мав непогані статки та після революції емігрував до Франції.
ВІн заклав тут дендропарк на 150 га, на кшталт біосферного заповідника «Асканія-Нова», з асфальтованими доріжками і фонтанами, який згодом став перлиною краю. Але під час вітчизняної війни більшість дерев було зрубано – вони використовувалися як будівельні матеріали. 1922 році на ці землі приїхали сибіряки і створили класичну комуну «Ехо». Незабаром до неї приєдналися американські комуністи: приїхали самі і привезли свою техніку та агрокультури, створили спільну комуну «Комінтерн». У ній усе було спільним, навіть харчування, вдома у членів комуни була лише вода.
В агровиробництві комунари мали хороші показники. Наприклад, Мордвінов ще тривалий час писав поетові Бурлюку, який мешкав у тій місцині і часто приймав Маяковського, і розпитував його про стан справ на полях: «Як там пшениця у травні, у червні? А яка у серпні?» А той відповідав: «У травні – сама трава! У червні – сама солома. А в серпні – саме золото!». У 1937 році практично всіх американців репресували, вижило буквально кілька чоловік.
Колгосп ім. Леніна був великим – 11 тис. га землі. Там я пропрацював 12 років головним агрономом. Там отримав орден «Знак Пошани» і орден Трудового Червоного Прапора. Мене висували головою колгоспу, та я не згодився, бо дуже любив свою роботу.
Мене завжди приваблювала наука, і я постійно намагався втілювати її розробки в життя. Тому ми застосовували передові технології, і господарство незабаром стало заможним. Воно було багатогалузевим, тому мало багато налагоджених зв'язків і з іншими господарствами, і підприємствами, і з владою. Ми побудували дороги, лікарню, будинок культури, школу.
Тоді ми отримували багато пшениці – 4 тис. тонн щороку ми здавали державі, багато вирощували соняшнику. Томати грузили на баржі і відправляли по Дніпру на Херсонський комбінат, який мав потужність переробки 4 тисячі тонн на добу.
Спочатку озима пшениця давала 17 ц/га. Після впровадження системи зрошення і нових технологій дійшла до 30 ц/га, соняшник – 16-17 ц/га. Потім почали вирощувати сою і отримували її близько 30 ц/га.
У нас був хороший колектив, ми ніколи не ділилися на західних і місцевих, мали багато орденоносців. Через родинні зв'язки я досі туди їжджу, і люди досі мене пам'ятають, хоч полишив я господарство 34 роки тому.
Я захоплювався громадською і партійною роботою, умів непогано писати. Після роботи в колгоспі працював рік завідувачем каховського міському партії, який керував сільським господарством району. Потім, у 1974 році, мене перевели інструктором до Херсонського обкому партії. Останні вісім років свого трудового життя я присвятив роботі завідувача сільгоспвідділом обкому.
Кажуть, що Херсонщина славиться п'ятьма морями – Чорним, Азовським, озером Сиваш, Каховським водосховищем і морем Пшениці. За Радянських часів хлібне море займало площу понад 900 тисяч га із загальних 2 млн га площ орних земель. Були роки, коли область отримувала до 3 млн тонн зерна, з них 1,5 млн віддавала державі. За це у лютому 1967 Херсонська область одержала орден Леніна.
Сільське господарство нашої області крім зернового напряму мало розвинене овочівництво, баштанництво, виноградарство, садівництво і тваринництво. У 1976, наприклад, було 146 рільничих колгоспів і 9 риболовецьких та 142 радгоспи. Ми мали високорозвинене тваринництво м'ясо-молочного напряму – понад 800 тисяч голів ВРХ, свинарство – також понад 800 тисяч, майже мільйон становило поголів'я овець, вирощували кокони шовкопряда. Та на весь Союз славилися херсонські кавуни. Був випадок, коли на кавуні дівчата вишкрябали адресу колгоспу, а військовий з Москви надіслав їм листа з подякою за смачний продукт.
Зараз усе змінилося. І якщо процес формування капіталізму є невідворотнім, то хотілося б, щоб він не був диким, і не був спрямований на винищення власного селянства. У нас хороші землі і роботящі люди, та їм не вистачає самовпевненості. Мені б дуже хотілося, щоб ми її здобули.



 

Стати Агропрофі просто! Лише за кілька кліків!

Події:

Ціни на зернові: