Статті

ІВАН ЧАЙКІВСЬКИЙ: РОБІТЬ СЬОГОДНІ ТЕ, ЩО ІНШІ НЕ ХОЧУТЬ, І ЗАВТРА ЖИТИМЕТЕ ТАК, ЯК ІНШІ НЕ ЗМОЖУТЬ

Чайківський Іван Адамович: засновник компанії «Агропродсервіс» на Тернопільщині.

Земельний банк: 45 тис. га.

Напрямки діяльності: рослинництво, насінництво, тваринництво, птахівництво; м'ясокомбінат, соєвий завод, елеваторні комплекси.

Коли досвідчений аграрій стає політиком — у громадян є шанс зменшити споживання валер'янки, без якої неможливо пильнувати за державотворенням у країні. Запит суспільства на нові обличчя, на оновлення системи є таким потужним та пристрасним, що у романтичному пориві втрачається здоровий глузд, усвідомлення наслідків та інстинкт самозбереження. Некомпетентність окремих керівників, брак управлінського досвіду та недоформованість власної позиції політиків можуть призвести до чергового витка розчарування суспільства.

Людина, яка 20 років керує агропідприємством, створивши зі збиткового сучасне і потужне, де працює 2,5 тис. людей, системно розвиває та розширює бізнес на тлі повної сплати податків (лише торік — це майже 200 млн грн) — може керувати трьома Українами і на додачу ще однією Одеською областю.

Ефективний бізнес — оаза в пустелі

Всі успішні аграрії мають невиліковний господарський підхід, таку собі профдеформацію. Стратегічне мислення, практичне знання економічних законів та спрямованість на результат гартуються у процесі роботи, хочеш ти цього чи ні. Аграрії не беруться за сумнівні, безперспективні проекти, а якщо беруться — можна вмощуватися зручніше та спостерігати за тим, як підприємницька винахідливість вкотре рятує світ.

— Іване Адамовичу, що такого трапилося, що змусило вас зайнятися громадсько-політичною діяльністю?

— Чесно? (усміхається) Дістало! Я вирішив іти в велику політику у серпні минулого року. Підготувався та передав бізнес партнеру, звільнивши простір для іншого напрямку роботи. На двох стільцях не всидіти — займатися і виробництвом, і політикою неможливо. Якби я не був управлінцем і не бачив тих помилок, яких припускаються посадовці, якби я не бачив можливостей для економічного зростання, які ми втрачаємо — мені би простіше жилося!

Якби я на власному досвіді не переконався і не доводив щодня, що можна платити податки, можна платити «білу» зарплатню, можна планувати та розвивати бізнес — я б мовчав, але мати вищий рівень життя дійсно можна.

— Іване Адамовичу, Ви вважаєте свій досвід унікальним?

— Аж ніяк! Аграрії будують свої «оази» в пустелі по всій Україні, часто зводять їх на порожньому місці, керуючись лише своїми знаннями та інтуїцією.

Багато хто з тих людей, які дійсно є хорошими управлінцями, не хочуть займатися політикою, бо вони собі організували виробництво і не мислять масштабніше. Але я таку позицію вважаю недалекоглядною.

Ми розуміємо, що зараз в Україні є дуже багато таких «оаз», які є успішними, ефективними та соціально відповідальними перед своєю громадою. Але є щось важливіше і цінніше, ніж власна громада та благоустрій у ній. Ми не можемо побудувати в пустелі оазу і бути ізольованими, бо це шлях в нікуди.

Мені, наприклад, теж багато років не хотілося ніякої політики, я постійно самоусувався. Але зараз, десь глибоко в душі, я картаю себе за те, що не долучався до політики тривалий час. Якби я пішов у політику років п'ять тому (я не кажу, що від мене багато залежало б), але доклав би всіх зусиль для того, щоб ситуація, яку ми маємо на сьогодні, була кращою.

— На чому ґрунтується Ваша впевненість?

— Колектив, який я маю сьогодні — це велика родина у 2,5 тисячі людей. «Агропродсервіс» ми створювали навіть не з нуля, а з глибокого мінусу. Зараз у мене всі працівники отримують легальну і достойну зарплату, середній розмір якої близько 12 тис. грн. Лише торік ми сплатили майже 200 млн гривень податків.

Я розумію, що нам є до чого прагнути, що це не європейські і не польські зарплати, але я поставив собі за мету кардинально змінити становище протягом 10 років. Нам потрібно формувати середній клас, формувати клас людей, які можуть думати про щось іще, крім того, як прогодувати сім'ю. Щаслива людина — це людина, яка має достаток і впевненість, що в її країні економіка зростатиме, безпека буде надійною, реальним є соціальний захист.

Ми готові жити за правилами

— Знаєте чому програмістам живеться простіше за інших? Бо коли вони пишуть коди (правила), складаючи комп'ютерні програми, і ті коди не виконуються, — програма не працює. А от з державою так не виходить. Державні інститути підлаштовуються під системні помилки окремих людей.

— Іване Адамовичу, у чому Ви вбачаєте основну причину неефективності політичної системи?

— Нам конче потрібні дієві правила, які мають виконувати всі. Прості, звичайні, доступні правила. Зараз закони пишуться так, щоби ті, хто їх пише, відразу могли їх порушувати. Досягати результатів, керувати державою за таких умов та з такими «дірявими» законами неможливо. Виходить, що безкарність злочинів закладається від самого початку. Так справи не робляться: чорне має бути чорним, біле — білим.

— Яким чином, на Вашу думку, можна цього досягнути?

— Якою би діяльністю ми не займалися — все впирається у Закон. Для кожного вектору, для кожного напрямку економіки повинна бути прописана дорожня карта — детальний план економічної підтримки. У нас є команда грамотних, незаангажованих молодих юристів, моїх надійних помічників, однодумців, які допоможуть мені у написанні законів та у контролі за законотворчістю інших політичних сил.

— Як Вам здається, чи готове суспільство жити так, як декларує: за правилами, без корупції?

— Я чітко бачу цей запит від суспільства. Люди хочуть жити добре сьогодні. Нам багато десятиліть наголошували, що найкраще слід робити для дітей. А чому лише для дітей? А як же решта людей? Я теж хотів би жити в країні, яку ми теоретично, колись повинні збудувати для дітей. Мої батьки теж хотіли би так жити. Тож давайте жити сьогодні!

Для того, щоби ви краще розуміли, я розповім вам про мій перший рік на посаді голови колгоспу. Я обійняв цю посаду зненацька. Мені було тоді 26 років, і я їхав на збори, сподіваючись бути помічником чи максимум — заступником голови. Але кандидату на голову колгоспу люди сказали — ні. Він тримав у селі магазин, проте в борг ніколи людям не давав, мав автобус, але ніколи нікому не допоміг, коли треба було до міста дістатися терміново… А от Івана ми знаємо, сказали збори про мене. Тоді за мене проголосувало 70% пайовиків. То для мене було несподіванкою, і я ладен був відмовитися. Але люди хотіли змін. У них був запит на нові обличчя.

Перший рік мого головування був суцільним пеклом — збори проводили практично щодня, бо я викорінював крадіжки, і це викликало спротив, бо я хотів, щоб люди працювали, а не просто ходили на роботу… Я намагався зробити колгосп якщо не прибутковим, ні, тоді це було неможливим. Але хоча б не збитковим.

— Плануєте зосередитися на аграрному комплексі?

— Так, мені близька аграрна тематика, але моя діяльність буде скерована на розбудову держави в цілому. Я вважаю хибною думку, що Україна — лише аграрна держава. Якщо подивитися на кращі економіки Європи, то можна побачити, що частка прибутку від агросектору не перевищує 5%. Ми, хоч і маємо 23% світового чорнозему, але не можемо собі дозволити бути лише аграрною країною у 21 столітті.

Політикам вигідно про це говорити, бо можна не розвивати інші галузі. Махнули рукою: аграрна — та й аграрна. Але я переконаний, що країна, як підприємство, повинна заробляти гроші. Ми не можемо весь час стояти з простертою рукою, очікуючи подачки від МВФ, якою зможемо залатати чергову діру. Без кредитування не обходиться, але воно потрібне для розвитку, а не для виживання. 

Ми повинні заробляти гроші, створювати умови для інвестора, насамперед, внутрішнього інвестора, та для зовнішнього також.

Мода на підприємництво

— Як Ви ставитеся до помилок?

— Якщо ми не помиляємося, — значить, ми нічого не робимо. Кожна помилка — це досвід, який неможливо купити, почерпнути на семінарах чи вичитати у книжках. Ми всі вчимося на власних помилках, і хибною є думка, що вчитися можна на чужих. Частково — так, але всіх ситуацій не передбачити, всіх тонкощів не врахувати. Помилки треба проаналізувати і йти далі.

Я в сільському господарстві 20 років, і кожен рік роботи формував мене не лише як керівника, але і як особистість. Ці 20 років виробничої школи не дасть жоден навчальний заклад світу. Але потрібно розвиватися і вчитися. Яким би досвідченим ти не був.

— Людський фактор безпосередньо впливає на економіку країни. Які, на Вашу думку, зміни у мисленні повинні статися, щоб країна стала ефективнішою?  

— Мені хотілось би, щоби Україна була країною підприємництва, ідей та ініціативності. Але ми з вами розуміємо, що підприємництвом здатні займатися лише 3-5% населення. Ці люди — рушій економічного зростання, для якого держава повинна створити належні умови. Не потрібно допомагати напряму, достатньо створити безпечне середовище. 

Ми повинні ввести у моду підприємництво, воно має бути трендом держави. Саме можновладці можуть започаткувати моду на сплату податків. Ці можливості лежать у зоні компетенції влади, і цим слід займатися.

— Статистика говорить про те, що 70% населення воліли би бачити Україну соціалістичною, а не капіталістичною країною. Як Ви до цього ставитеся?

— Я певен, що серед таких бажаючих немає жодної людини, що входять до малочисельного відсотку тих, які схильні займатися підприємництвом. Вважаю, що багато українців тільки навчаються продавати свої ідеї, адже нас цього не вчили. Як в умовах децентралізації податків можна хотіти соціалістичного устрою держави? Не знаю, наскільки є актуальною дана статистика, адже відколи розпочалась реформа з децентралізації, люди почали краще розуміти важливість бізнесу для економіки громад та країни. Згадайте «залізну леді» Маргарет Тетчер, яка, ставши прем'єр-міністром Великої Британії, першим своїм кроком почала перехід економіки країни з соціалістичної моделі до капіталістичної. Так, ця реформа на той час не знайшла масової підтримки в населення, але зрештою, де зараз Британія? Тому з огляду на сьогоднішні реалії і досвід великих розвинутих країн розумію, що іншого шляху, як розвивати ринок переробки, виробництва та експорту в нас немає, скільки б відсотків населення цього не хотіло. Тому тут необхідна грамотна корекція законотворчістю.

— Ви, як керівник, яким чином справлялися з супротивом необхідним, але непопулярним діям?

— Людям слід говорити правду. Люди готові її слухати і розуміти. Якщо важко, то потрібно пояснювати, чому так відбувається і що із цим усім слід робити, щоб було легше. Звучить це просто, але насправді це не так. Для того, щоб люди тебе сприйняли, чули і погоджувалися працювати, навіть коли важко — ти сам маєш бути авторитетом. Для цього потрібно жити у тих самих умовах, за тими самими правилами. Я тому і кажу про необхідність зрозумілих законів, щоб у суспільстві зростала довіра.

Якщо повернутися до мого особистого досвіду, то після року мого головування у колгоспі, коли ми створили приватне підприємство, до мене перейшло трохи більше третини людей.

Втрати, розчарування, кризи — це звично для бізнесу. Але якщо ти нічого не приховуєш — люди роблять правильні висновки та вчаться довіряти.

Регулювати чи не регулювати

— Бізнес, зазвичай, без особливого ентузіазму сприймає регулювання держави. Чи повинно воно бути, на Вашу думку?

— До певної міри повинно бути. От ми говоримо, що м'ясо у нас дорожче, ніж у Польщі. Давайте розберемося. Який податок на додану вартість у Польщі? 7%. А у нас — 20%. Розмір оподаткування визначається державними інституціями. Таким чином держава Польща забезпечує громадянина дешевшою продукцією. Виробник не може знизити вартість на 13%, а держава може.

Чому ми маємо занепад, наприклад, у вівчарстві чи свинарстві? Ми обклали людей великими податками. Так само і молочна галузь. Ми ж можемо зробити нульову ставку податку, і будемо мати молоко на 20% дешевше. Але під це потрібно робити програму.

Закони створювати — так само, як вирощувати хліб, — потрібно контролювати процес на кожному етапі.

— Як Ви ставитеся до дотацій?

— До дотацій я ставлюся нормально, оскільки вони також можуть бути інструментом державного регулювання. У нас є приклад гречки. Пам'ятаєте період, коли ми купували її у Китаї та Казахстані. Або та сама історія з капустою чи цибулею. У таких випадках держава має регулювати ринок, бо він у нас «дикий». А такий ринок ніколи не приносив нічого доброго.

Якщо ми маємо міністерство сільського господарства, то воно має провести аналітику і визначити, в яких напрямках є проблема, і в яких буде найближчим часом, через погодні умови, наприклад. Припустимо, є проблема з гречкою: люди її не сіють через низьку урожайність, великі витрати на гектар, високу орендну плату за землю. Так, аграрії не будуть займатися неприбутковою справою, але гречка потрібна, інакше її доведеться закуповувати, імпортувати. Це вже питання продовольчої безпеки та стратегічного мислення держави.

У тому, що міністерство замовлятиме певну кількість тієї чи іншої культури, робитиме короткострокові дотаційні програми по відповідних областях, — я не бачу нічого поганого. Таке регулювання цивілізоване та раціональне.

— Які ще проблеми всередині держави впадають в око?

— Мене, як галичанина, турбують питання міграції, особливо трудової. Ця проблема значно загрозливіша та глобальніша, ніж видається на перший погляд. У нас є рік-два на те, щоб зробити такі зарплати, як у Польщі. У нас немає іншого вибору. Кордонів немає, а попит на наших працівників високий, і якщо не створити фінансової вигоди, люди виїжджатимуть.

Ми можемо платити польські зарплати. Але щоби платити більші гроші, на них має бути виконана більша робота (так, як про це розповідають заробітчани). Так, у нас на польську зарплату працює дві людини, але кожна з них виконує лише половину роботи. Потрібно давати людям заробляти, збільшивши навантаження та подвоївши зарплату.

Міграція впливає і на ціноутворення в державі. Ми ж розуміємо, що у нас з країни поїхало 10 млн працівників — вони є основними споживачами м'яса, наприклад. Таким чином виробництво м'яса скорочується. Зменшується виробництво — зростає вартість. Зростає вартість — скорочується виробництво, — так і відбувається занепад галузі.

Економіка на пальцях

— Тваринництво вважається марудною справою, а ваше підприємство охоплює, здається, весь можливий спектр. Чим пояснюється таке різноманіття напрямків? 

— Так, ми маємо ВРХ молочного напрямку, відгодівельний комплекс по яловичині, свинарство; вирощуємо курей, гусей та індиків. Це пояснюється диверсифікацією бізнесу, а це питання безпеки підприємства. Так само, як ми маємо 11 свинокомплексів, збудованих на безпечній, з точки зору епідеміологічного контролю, відстані, так само і різногалузевість дозволяє нам бути більш пластичними. Наприклад, якщо впало споживання свинини, але зросло курятини, то для компанії це не матиме особливих наслідків.

Ці самі закони діють і на рівні держави. Виробникові слід думати про збут раніше, ніж про саме виробництво. Споживачам потрібно пропонувати вибір. Я так замислював мережу магазинів «Студія м'яса». Покупець повинен знайти на прилавку не лише те, що шукав, але і те, що він і не куштував. Це і спричинить підйом таких потенційно цікавих галузей, як вівчарство та відгодівля великої рогатої худоби.

— Аграрії загалом схильні більше займатися рослинництвом, як можна заохотити їх займатися тваринництвом?

— Потрібно пояснити виробникам м'яса, що нові напрямки, нехай і не дуже традиційні, можуть приносити значні прибутки. ВРХ чи вівчарство — це серйозний бізнес, цікавий не лише для внутрішнього, але і для зовнішніх ринків. Це зовсім порожня ніша.

Займатися рослинництвом вигідно. Але для того, щоб виростити овечку, зерно потрібно вже не продавати, а переробляти у себе, і це додаткові прибутки, ще одна ланка економіки. Тваринництво — це місце, де є можливість створювати додаткові джерела прибутку.

Ми знаємо, як заробляти гроші на сої чи кукурудзі і часто переносимо такі ж підходи на тваринництво. Мене не влаштовує ситуація, коли я бачу, що по трасі везуть телятко, яке має 40 кг, на забій до підпільного цеху. Це м'ясо повезуть на ринок і усіма правдами і неправдами продадуть, але це злочин. Це злочин проти здорового глузду. Для того, щоб виростити одне телятко, потрібно витратити три роки (вигодувати теличку, запліднити, чекати термін вагітності), і замість того, щоб вигодувати це телятко до бичка у 600 кг, його забивають, ледве воно на ноги зіп'ялось. Це міг би бути експортний товар, якби не така безгосподарність.

— Яку роль може відіграти у цьому держава?

— Якщо ми будемо популяризувати підприємництво, якщо ми створимо умови, щоб фермерові було вигідно це телятко доростити, люди візьмуться за дорощування худоби. Виробник повинен отримувати прибутки, на які розраховував, а споживач продукцію — дешевше, ніж сподівався. Держава може створити вигоду у цій дельті для обох сторін, розуміючи, що мова йде про перспективи та стратегію на багато років. 

Звична відповідальність аграрія

— На початку нашої розмови Ви говорили про зміну напрямку з виробничого на громадсько-політичний. Але аграрій, так чи інакше, громадський діяч за родом діяльності…

— Ви праві. Аграрії — це люди, які звикли допомагати. До аграріїв звертається громада з питань благоустрою, будівництва, ремонту, приватні підприємці звертаються за порадами та позиками, жителі — у разі серйозних хвороб та негараздів. Люди звикли покладатися на сильних, а не на владних. Бізнес та влада ментально сприймаються людьми як антоніми, і це давня проблема, яку потрібно вирішувати.

— Як Вам вдається переконувати людей?

— Люди бачать щирість. Це те, що неможливо створити штучно. У мене є певні переконання та цінності, вони незмінні протягом багатьох років. Коли ти дійсно кажеш те, у чому переконаний — для цього не потрібно докладати зусиль. Довіру людей потрібно не лише завоювати, але і вміти зберегти. А це можна зробити послідовністю. І тут уже потрібен характер. 

— До речі, про характер… Що, крім бізнесу, впливало на його формування?

— Мій батько помер, коли мені було 8 років. Я був найстаршим, молодшому братові було тоді 8 місяців. Мати залишилася з нами одна, працювала продавцем. Допомагала виховувати нас бабуся, але відчуття того, що я старший — супроводжувало мене все життя. Я думаю, що мати дуже нас любила, бо ми всі виросли порядними і відповідальними людьми. Часу, звичайно, у неї не було — приходила з роботи пізно. Ми виростали у дворі з іншими хлопцями.

— То Ви були радше лідером серед хлопців у дворі?

— (посміхається) Так, у мене вже тоді були лідерські якості. Я колись зорганізував хлопців зробити спортивну залу у підвалі нашої багатоповерхівки. Ми розвантажили завалене глиною приміщення та з будівництва, що було по сусідству, перетягли до підвалу підвіконня, щоби встелити ними підлогу. Хороша вийшла спортивна зала.

— У дитинстві Ви мали мрію щодо професії?

— У мої часи всі мріяли стати льотчиками та міліціонерами. Вчився я посередньо — бо нікому було давати по дупі (усміхається). Так я вступив на будівельника, а потім була армія, яка виявилася дуже корисною. Вже після військової служби здобув освіту економіста в Тернопільському національному економічному університеті.

— З нашої розмови можна зрозуміти, що Ви довіряєте людям, вірите їм та у них.

— Тобі нема що робити на керівній посаді, якщо ти не довіряєш людям. Бувають різні ситуації. Наприклад, коли розумієш, що даремно довіряв. Але це буває значно рідше, ніж коли ловиш себе на думці, що людина зробила більше, ніж від неї очікував. Люди самі підкажуть, як краще робити. Люди самі і є найкращим інститутом, вони на місцях значно краще розбираються у ситуації.

Вміння доручити важливу справу підлеглому — це дати йому можливості для росту та реалізації.

— Агрокомплекс, напевно, вимагає від людини значно більше, ніж суспільство від політика, Вам не здається?

— Робота в аграрній галузі дійсно загартовує. Загартовує у плані стресостійкості, швидкого прийняття оптимальних рішень, виховує здатність бачити на багато ходів уперед. Я налаштований на складнощі, протистояння, але певен, що це посильна задача. 

— Організатор має звідкись черпати мотивацію, особливо якщо він вимушений кризовий менеджер, як це часто відбувається в аграрній галузі. Звідки у Вас стільки терпіння та наполегливості?

— А я вам скажу: керівник несе відповідальність перед працівниками. Тут немає компромісів. Це така жорстка, можливо, старомодна, але дієва мотивація. «Робіть сьогодні те, що інші не хочуть, а завтра житимете так, як інші не зможуть». Це гасло мене супроводжує все життя.

© 2018 ТОВ "Агромедіа-Про"