КОЛИ ГОВОРЯТЬ ГАРМАТИ, МУЗИ НЕ МОВЧАТЬ

О, Господи, дозволь мені сказати!

Ще й так, щоб аж глибинне ворухнулось,

щоб у народу серце стрепенулось

і перестало болісно ридати.

Моєму слову дай снаги торкати

душі людської потаємні струни.

Хай в ній стремління вікове відлунить

і допоможе Правду відшукати!

Цими піднесеними рядками нашої сучасниці, поетеси Олени Євтєєвої розпочалася презентація у Національному музеї літератури України її нової збірки — «Вітер з літер». Саме вірш, винесений у епіграф, якнайкраще передає характер поетичного стилю й таланту авторки й окреслює ту мету, заради якої вона взялася за перо, вважає літературознавець Римма Товкайло.

Не секрет, що в кожного, хто творить, своя мета. Хтось пише — відверто — задля розваги, для когось важлива — від початку — комерція, хтось прагне слави поета — це надає ваги в певному середовищі. Олена пише тоді, коли не може не писати, її мета — правда, яку вона шукає сама, допомагаючи пізнавати правду своєму народові, розповідає йому про свої прозріння й осяяння так просто, природно, щиро, як їй підказує серце.

Тематика віршів Олени різноманітна: це і природа, і люди, і кохання жінки, краса і неповторність молодості, жага життя, щастя життя, прощання з юністю, і швидкоплинність всього живого на цій землі. Про що би вона не писала, це поезія напруження почуттів, високого громадянського звучання.

У деяких віршах відчувається ностальгія за тією Україною, яка вже переходить у статус музейної. Це не стільки туга за матеріальними предметами, як переадресація до моральних цінностей українців, які нині розпорошуються глобалізацією, урбанізацією та уніфікацією.

Її вірші короткі, наче спалах блискавки — дві-три строфи, але так само, як спалах, вони висвічують у душі людини щось особливе і важливе, без чого вона би людиною і не була.

У передмові письменниця Леся Мудрак зазначила: «Класичні у своєму формотворчому, але несподівані в емотивно-образному контексті, твори Олени Євтєєвої шукають свого справжнього читача. Адже енергетика текстів вражає своєю щирістю і непідробністю. Лірична героїня щораз перевтілюється: від спраглої жінки — до борчині-амазонки, від ліричної панянки — до громадської діячки. Це їй вдається легко і переконливо. Сподіваюся, що вірші авторки знайдуть відлуння почутості у сучасному літературному процесі, в якому, як на мене, для природності завжди є місце».

Автор зазначила, що нова збірка складається з трьох розділів: «Є роздуми, моя життєва філософія, лірика, громадянська поезія. Звертаюся до теми історії чи подій 2013-14 років, бо вважаю, що розуміння багатьох явищ приходить через емоцію, співпереживання, які викликає вірш. В моєму житті люди, яких зустрічаю у різні періоди і за різних обставин, мають визначальне значення. Мені щастить на людей зі щирими душами».

Ця збірка не випадково називається «Вітер з літер»: вона відображає душевні стани, які, мов вітер, то налітають потужними поривами, то піднімаються з самої глибини єства тихим смутком, порухами печалі, радості, умиротворення, ніжності… Одна з її тем — Майдан. Адже справжній поет завжди там — де його народ, бо він живе його прагненнями, його мріями і сподіваннями на майбутнє. І коли 2013-го народ вийшов на протест проти сваволі влади, Олена Євтєєва не могла залишитися осторонь. Вона була з віршем на плакаті на Марші мільйонів 1 грудня 2013 року.

Як волонтер-доброволець, вона працювала під час Майдану у Медичній службі Штабу національного спротиву, що розміщувалася у Будинку профспілок. Була не лише свідком, але й учасником подій. Лише частка пережитого зафіксована в її віршах, але ці вірші — безцінні. Вони писались не потім, по завершенню всіх подій, а з'являлись під час подій і певною мірою є документальними свідченнями епохи.

Безпосереднім продовженням теми Майдану у творчості поетеси стала тема війни. Вона сприймає її по-жіночому: не як зіткнення військових підрозділів, обстріли й атаки, а як одвічну боротьбу Добра і Зла, в якій на олтар незалежності кладуть свої життя найкращі сини України. Але в її віршах на тему війни немає пафосу чи ура-патріотизму — вони щемно-гіркі, адже хто як не жінка-мати може по-справжньому відчути біль втрати.

Олена Євтєєва зазначає, що частина книг поїде з волонтерами на Схід. Кошти від проданих примірників будуть спрямовані на підтримку захисників України.

Презентація поетичної збірки стала справжньою культурно-мистецькою подією. Читання віршів перемежалося музикою. Музичні твори виконували Олена Доброскок, Ольга Нестерук (скрипка), Олена Поночевна, Лариса Кухаренко (фортепіано), Ярина Товкайло (сопілка). Ганна Іфтоді заспівала кілька українських романсів.

Фото з презентації

Авторку вітали друзі-колеги з поетичного цеху. Надзвичайно приємно, що на презентацію у столиці прийшов народний художник України Микола Стратілат, гравюри котрого прикрасили поетичну збірку.

На презентації також були присутні військовослужбовці 25 бригади Національної Гвардії України та школярі, котрі на прикладах високої громадянської лірики не лише формують свої літературні смаки, але й пізнають найвищі злети духу свого народу, що він демонструє у тяжку годину випробувань. І це прекрасно, що діти через поезію відкривають Вітчизну, відкривають себе у космосі української культури.

Нам потрібне слово, яке рятує від загрузання у часі і злобі дня, та дає наснагу жити і відчувати незважаючи ні на що. І ми його отримуємо, впустивши в душу «Вітер з літер».

***

Крізь білу піну — синя даль.

Принишкла радість. Тихий жаль

спада пелюстками на плечі —

наворожив бузковий вечір

гірку минущості печаль.

Миттєво запашну вуаль

завихрив вітер. Тільки сни

наповнені передчуттям весни.

 

***

Чим я зможу тебе утішить?

Як здійсню запорошені мрії?

Долі вітер безжально залишив

діамантові краплі на віях.

Сиві ниті заплів у волосся,

завмирає в очах безнадія:

все що мріялось — не збулося…

Та тебе моє серце зігріє,

мої думи, що словом пульсують

і лягають дрібними рядками

від печалі тебе порятують,

моя світла, збентежена Мамо.

 

***

Зупинитись. Вдихнути простір

і наповнити світлом серце.

Зрозуміти, що ми лиш гості

і подякувати за все це:

за перейдене і відчуте,

за тотально щасливі миті.

І за те, чого не збагнути.

За секунди усі прожиті!

 

***

Вже ніхто не подасть руки.

Хатній дух не зігріє обійстя.

Розчинились в димах вишняки,

жухне пам'ять моя, наче листя.

Доживають кутки в самоті,

сволоки обсідає утома.

Мовчазні почорнілі святі

все чекають родину додому.

Може з'їдуться раз на рік

підновити хрести і оградки

і напоїть весняний потік

здичавілу неорану грядку?

Може знайдуть вони під рядном

вузлик давній життями набитий?

Хай зігріють в руках це зерно

і посіють за обрієм квіти…

 

***

Осінь вже вибила соняхи.

Луки поглинула сепія.

Сип у комори всі промахи,

чи відпусти їх за спекою.

Ніжність дощиться за шибою,

на підвіконні набряклому

спраглий вологу надибає

і за жертовник подякує…

 

***

В зелених вітрилищах крон

пташині колишуться мрії.

Із щастя пухнастого трон

плете Соловей Соловії.

Для лету нема перепон,

для пісні не треба причини.

Витьохкує птах серед крон

майбутнє своєї родини.

 

***

Як же набрати їх номер?

Як розповісти про все це:

«Син ваш не прийде додому -

снайпер поцілив у серце.

Таких як він — вже під сотню…»

Легіні наші милі,

вже за межу незворотню

зведені ваші крила.

Вам би у груди вдихнути

кисень з усього Майдану…

В центрі столиці — Крути,

але народ нездоланний.

 

***

Усю мужність — в набій,

уже сурми заграли до бою!

У покорі німій

нам не стати самими собою.

Сила славних звитяг

у прийдешнє влилася рікою.

Кров'ю кроплений стяг

наче сонце встає над тобою.

 

***

Гаряче в грудях

чи від любові, чи від свинцю.

Воля у люди

вирвалась в зиму оцю.

Кулями студять

всіх, кого кличе Тарас.

Сили прибуде,

вже не приборкати нас

Пращури будять,

дзвони у серце крізь час.

Спала облуда

і посміхається Спас.

 

***

Коли в твоїй бочці згорають останні ознаки тирана,

а тих, хто з тобою

                ніякий вогонь не пече,

молитись — запізно,

                вмирати — зарано!

Ми гострим сокири і кров супостата у синєє море тече!

І нам не потрібно

                ніяких пробачень.

Сини підростають,

                в борні підставляють плече,

бо воля найвища

                у ранзі життєвих означень.

Народом із криці

                прийдешнє всіх нас нарече.

 

***

Розкажи мені вірш,

                який вчили в три роки.

Я навряд чи вийду з оточення.

Ті сороки такі білобокі,

а у мене всі строки прострочені.

Двоколірне моє

                спецпризначення

багатьох в цьому світі нервує.

В мене з ними

                по той бік побачення —

десятьох із собою візьму я…

 

Захисникам моєї Вітчизни

Усі сили землі

                я впрядаю в ці ниті,

усі сонячні цикли і гомін води.

Ти одягнеш сорочку

                і підеш творити

у краю, де ніколи не буде біди.

Я вимощую мріями

                всю твою стежку.

Хай правічні гілки

                в рушниках зацвітуть.

Я по білому білими

                шию мережку,

а ти тільки живи тут,

                продовжуй цю путь.

Закорінені в небо

                одвічно на чатах —

повнять зорями,

                сіллю чумацькі вози.

Як же вміють чекати

                вкраїнські дівчата —

аж дивується Бог

                і новіють старі образи.

 

***

Навіть тоді, коли звідси піду,

віками я вам не пробачу

незірвані вишні у цьому саду

і матір, яка вже й не плаче.

За всіх невіднайдених

                поміж світів,

за всіх непродовжених в дітях,

я хочу, щоб кожен із вас відповів.

Збезчещені ви, московити!

 

***

Немає нічого простішого,

ніж знати ціну майбутньому.

Слатись над степом тишею,

вигризти кулю кутніми.

Вірити тільки в товариша,

жодного разу не схибити.

Сіяти зерна на згарищах,

ката назавжди вибивши.

Ревно просити наступу,

клясти мовчання у слухавці.

Мерзла земля щербить заступи,

влучно стріляють рухівці.

 

***

Там цириглядковий

                першовересень

і часник продають на купки.

Там долоні поорані зернами

засівають щемкі розлуки

і голублять сусідського хлопчика,

гіркоту заповівши цмину:

«Будеш, будеш

                Іванку льотчиком,

лиш би не на війні, дитино…»