СУДНИЙ ТИЖДЕНЬ: ВИЗНАЧАЛЬНІ ВЕРДИКТИ

Останній тиждень лютого суціль пройшов під егідою правосуддя: суди (як українські, так і іноземні) нарешті оголосили довгоочікувані вердикти, котрі можуть кардинально змінити українську дійсність.

Регіональні мови поза законом

Першим відпрацював Конституційний Суд України, котрий нарешті ухвалив рішення щодо відповідності Конституції сумнозвісного Закону України «Про засади державної мовної політики», більш відомого громадськості як закон Ківалова-Колісніченка. Подання 57 народних депутатів з цього приводу надійшло ще влітку 2014-го, і 14 грудня позаминулого року Конституційний суд України завершив у відкритій частині слухання справи щодо цього подання та перейшов до закритої частини, котра і тривала мало не півтора року.

Закон «Про засади державної мовної політики» набрав чинності 10 серпня 2012 року. Ним передбачалося, що в 13 регіонах України російська мова отримує статус регіональної, який практично прирівнює її до державної. Закон дозволяв використовувати в офіційному діловодстві не українську мову, а ту, якою у конкретному регіоні розмовляє не менш як 10% жителів. Свого часу ухвалення закону викликало хвилю протестів по всій Україні, а тодішня опозиція заявляла, що закон прийнято з істотними порушеннями.

Під час Революції гідності Верховна Рада 23 лютого 2014 року визнала цей закон таким, що втратив чинність, проте намагаючись не нагнітати ситуацію на російськомовному Сході (а питанням мови там спекулюють уже років із 20) тодішній в.о. Президента України і голова Верховної Ради Олександр Турчинов відмовився схвалити скасування цього закону.

Тепер справедливість нарешті взяла гору, прикро лише, що закон скасовано не через його антиукраїнську суть, а через формальні порушення процедури. Проте, скасувавши цей закон, депутатам доведеться ухвалювати новий — ми ж не можемо жити за законом «Про мови в Українській РСР», ухваленим ще 1989-го. Правда, є ще норма Конституції (стаття 10), котра передбачає єдиною державною мовою українську. Але хоч Основний закон і є документом прямої дії, він не може унормовувати всіх нюансів мовного питання.

Антикорупційний суд

Корупція є, а корупціонерів — немає: що за дивина? Ніякої дивини — відомо ж, що ворон воронові око не виклює, тому корумповані правоохоронці ніяк не можуть побачити таких самих корумпованих чиновників. «А, то для боротьби з корупцією Україні не вистачає відповідних інституцій», — подумали в Євросоюзі і наполягли на створенні Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) та Національного антикорупційного бюро (НАБУ). Ну що — ухвалили закони, створили структуру, набрали туди молодих, спраглих до роботи хлопців — і діло пішло: корупціонерів почали ловити пачками. Спершу це нагадувало такий собі рекет: правоохоронці їх заарештовували (інколи навіть у прямому ефірі — на засіданні уряду), а потім найсправедливіший у світі український суд відпускав затриманих під солідну заставу.

«Ну, може це вони вирішили так бюджет наповнювати», — подумали на Заході. Але коли суди почали відпускати спійманих «на гарячому» корупціонерів та хабарників вже навіть не під заставу, а на поруки власним подільникам-депутатам чи взагалі — під «чесне слово» — спонсори України нарешті поставили питання руба: раз із таким «кривосуддям» корупцію подолати неможливо, то або створюйте спеціалізований незалежний суд, котрий би розглядав справи про корупцію, або грошиків МВФ вам не бачити, як весни 1 березня. Звісно, що корупціонера у боротьбі з корупцією цікавить не результат, а процес. Тож щоби цей процес був якомога довшим, до парламенту внесли одразу кілька суперечливих законопроектів про Антикорупційний суд, аби розглядати та узгоджувати їх роками. «Ні, так справа не піде: хочете черговий транш — вносьте один компромісний законопроект, більше того — ухвалюйте його», — наполягли в МВФ.

Довелося Президенту внести ще один законопроект, довкола якого і розгорнулися баталії. І от, 1 березня перший акт драми (а для когось і трагедії) відбувся — Рада 282 голосами ухвалила у першому читанні президентський законопроект, відкинувши чотири альтернативних. Таким чином, створення в Україні Антикорупційного суду — важливого гвинтика судової реформи і вимоги МВФ — зрушило з місця, а отже є що продемонструвати пані Крістін Лагард на перемовинах про черговий транш фінансової допомоги.

А ще успішне голосування дало лазівку для згортання «наметового сорому» під стінами Верховної Ради: очільники акції заявили, що оскільки їхня вимога почала реалізовуватися, вони припиняють акції непокори, а у разі ухвалення закону в цілому — згорнуть наметове містечко. Скориставшись нагодою, допомогти їм вирішили комунальники Києва, які у суботу під прикриттям поліції (котра знову ж таки — за рішенням суду там проводила слідчі дії), ліквідували те сміттєзвалище, на яке перетворили «протестувальники» вулицю Грушевського та Маріїнський парк за чотири місяці протестів.

А хто нас не полюбить — тому відключимо газ

Колись давно одна симпатична прем'єрка уклала з північним сусідом угоду. Угоду вкрай невигідну, я би навіть сказав, кабальну. У відповідності до положень того документу, Україна мала не лише викуповувати величезні обсяги газу, але й платити за нього ціну вище середньоєвропейської. Причому якщо газ у таких обсягах став би нам непотрібен, оплачувати його все одно довелося б — бо угода передбачала принцип «бери або плати».

Після Революції гідності новий уряд вирішив відмовитися від такого «дорогого» подарунка попередників, а щоби нас не звинуватили у нечесній грі — подав позов про перегляд норм угоди до Стокгольмського суду. І ось, наприкінці лютого судом було винесено остаточний вердикт.

Згідно з рішенням шведського суду, «Газпром» зобов'язали виплатити «Нафтогазу» $4,63 млрд за невиконання умов прокачування через українську територію «блакитного палива» впродовж усієї дії контракту. Але за підсумками двох арбітражних проваджень, борг «Газпрому» склав «лише» $2,56 млрд, з урахуванням того, що в грудні 2017 року, за рішенням того ж Стокгольмського суду за двома взаємними позовами щодо контрактних принципів купівлі-продажу газу, «Нафтогаз» був визнаний боржником перед «Газпромом» на суму близько $2 млрд. Більше того — суд зобов'язав Україну таки закуповувати російський газ, хоча і у незначних обсягах — 4 млрд кубів на рік. Сказано-зроблено: ми, як чесні люди, перерахували аванс за березневий газ і стали чекати.

«Газпром» повинен був почати виплату свого боргу з дня оголошення рішення суду, тобто — з 28 лютого, оскільки за прострочення йому нараховується велетенська пеня — півмільйона доларів за кожен день. І тут у Росії забилися в істериці: 1 березня «Газпром», в люті від рішення шведського арбітражу, фактично почав диверсію — зірвав узгоджені, відповідно до рішення Стокгольмського суду, закупівлі російського газу Україною. Російський газовий монополіст повернув отриману в кінці лютого від «Нафтогазу» передоплату за березневі поставки газу, причому зробив це за 15 хвилин до старту поставок.

Дії «Газпрому» призвели до зниження тиску газу на вході в українську газотранспортну систему до критично низького рівня, що створило істотні ризики для транзиту палива до Європи, котра в цей час потерпала через небувалі морози. Найприкріше те, що газ то у нас був — запаси у сховищах перевищують 10 млрд кубів, от лише миттєво дістати їх звідти неможливо — така вже конструкція нашої ГТС.

У результаті ситуація стала критичною. 1 березня було скликано позачергове засідання Ради національної безпеки і оборони, де глава «Нафтогазу» запропонував ввести обмеження на споживання газу. Дитсадки, школи і виші пропонувалося розпустити на тижневі додаткові канікули, а опалення — вимкнути. Одночасно в авральному порядку було укладено контракт із польською державною компанією PGNiG на поставку більш 60 млн кубометрів газу до кінця березня 2018 року.

Реалізація контракту розпочалася 2 березня о 6:00. ВPGNiG запевнили, що готові, при необхідності, збільшити поставки в Україну «блакитного палива». Вже ввечері 2 березня в «Нафтогазі» заявили, що з 3 березня українська ГТС (з урахуванням збільшення в п'ять разів імпорту газу з ЄС) відновить роботу в нормальному режимі.

Ми не раз випробовували на собі газові вибрики Москви. 2006-го, намагаючись помститися за Помаранчеву революцію і фіаско свого ставленика Януковича, вона відрізала нам газ, звинувативши в незаконному відборі палива з газотранспортної системи. А насправді на той момент між «Газпромом» і «Нафтогазом» просто була суперечка щодо ціни газу, причому правда була на нашому боці. 2009-го нам знову відключили газ, схиляючи підписати кабальний контракт. Цього разу Росія хотіла помститися за програш у Стокгольмі і представити Україну в не найкращому «газовому» світлі.

Демарш «Газпрому» провалився, і росіяни змушені були «відіграти» ситуацію назад. Правда, вони обіцяють розірвати укладену 2009-го угоду, але справа це не швидка, а термін її дії все одно спливає 2019-го. Київ у чергове продемонстрував Москві, що може повністю обійтися без російського «блакитного палива», як уже робить це більше двох років. А головне — що попри певну кризу у двосторонніх відносинах з Польщею через історичні питання, коли справа доходить до дійсно серйозних справ, поляки завжди готові підставити українцям своє плече. Ворог бо у нас спільний.