РОЯЛЬ У ЖИТАХ, АБО ЗА ЧИЙ КОШТ УРОЖАЙНІСТЬ

Наразі прогресу в агровиробництві можна досягти лише через збільшення врожайності основних сільгоспкультур щонайменше на 50%. І серед трьох «китів» цього зростання: селекція, насінництво та сортооновлення.

Селекція — найдешевший, найрезультативніший та екологічно чистий чинник зростання. За наявного підвищення вартості енерговитрат на одиницю виробленої продукції і за проблем забруднення довкілля, селекції відводиться особливо важлива економічна і суспільна роль.

Зростання зерновиробництва в Україні, котре дозволило нам увірватися до світових лідерів з виробництва збіжжя, ґрунтується саме на селекції. Нові високопродуктивні сорти дозволили наростити виробництво, котре нині чи не втричі більші за внутрішнє споживання. Експорт зерна — це майже половина валютної виручки країни, відтак саме воно забезпечує стабільність національної грошової одиниці, втримує «на плаву» економіку держави, а якщо глянути ширше — то і соціальну стабільність суспільства.

На жаль, у більшості випадків, насіння зернових (крім хіба що пшениці) на наших ланах має закордонне походження. Якщо так триватиме, слава української селекції може (разом із сортами) залишитися в історії. Проте така велика аграрна країна як Україна не має права покладатися у насінництві лише на закордонних постачальників, адже не варто забувати, що ми були і залишаємося конкурентами на світовому ринку. Купуючи сорти іноземної селекції, ми інвестуємо у тамтешній науково-технічний розвиток, самі себе прирікаючи животіти на узбіччі головного селекційного шляху. До того ж, разом із втратою вітчизняного насіння, ми втратимо і насіннєві господарства, котрі на ньому спеціалізувалися.

Нині в Державному реєстрі сортів рослин, придатних для поширення в Україні, міститься 9822 сорти. Звісно, що з усього розмаїття, найбільш численні сорти провідних сільгоспкультур 3477 сортів злаків, 2325 сортів картоплі та 1890 сортів олійних культур. Насіння є основною врожаю, на яку припадає 30-35% сукупних витрат вітчизняних господарств. За даними Мінагрополітики, щорічна потреба України в насінні — близько 3 мільйоні тонн, або на рівні 20 мільярдів гривень у грошовому еквіваленті.

За інформацією «Державного центру сертифікації та експертизи сільськогосподарської продукції», виробництвом насіння в Україні займаються 126 заводів та підприємств і 534 господарства. Найбільш активно у Черкаській, Одеській, Вінницькій та Хмельницькій областях та на Дніпропетровщині.

Якщо прослідкувати динаміку подачі заявок на включення сортів до Реєстру, виявиться, що останні чотири роки сортів вітчизняної селекції подається вдвічі менше, ніж зарубіжних. Відтак в окремих галузях (зокрема, овочівництві) 30% усіх зареєстрованих сортів — походженням із маленької Голландії.

Маючи прекрасні умови не лише для вирощування, але й для експорту насіннєвої продукції, нині ми цим практично не займаємося. Відтак «насіннєвий баланс» має величезне від'ємне сальдо: з березня по листопад 2017 року до країни було завезено 41 тис. тонн насіння. Найбільше соняшнику — 16,6 тис. тонн, кукурудзи — 19,2 тис. тонн, пшениці — 0,8 тис. тонн та ячменю — 0,5 тис. тонн. Експортовано з березня по грудень було 1,75 тис. тонн насіння, і основними покупцями стали Білорусь, Румунія та Туреччина. Водночас Угорщина, котра має куди гірші природні умови для агровиробництва, експортувала торік 300 тис. тонн насіння. Що заважає нам так само успішно продавати за кордон насіння, як ми це робимо з продовольчим зерном? Нормативна база, будь вона не ладна.

Не секрет, що базовою умовою для експорту насіння українського виробництва до країн ЄС та виходу на інші міжнародні ринки як рівноправного партнера є наявність офіційної організованої системи сертифікації насіння, за дотримання якої відповідає держава. Аби синхронізувати вітчизняне законодавство до норм Євросоюзу, котрий є найбільшим і природним імпортером насіння, потрібно ухвалити 14 нормативних актів, котрі стосуються виробництва і торгівлі насінням та провести 40 організаційних заходів.

Аби сумістити підтримку національного виробника зернових із підтримкою вітчизняної селекційної науки, цього року уряд вирішив зробити сміливий експеримент — запровадити  компенсацію фермерам за закупівлю насіннєвого матеріалу вітчизняної селекції. Це має стати одним із елементів державної підтримки сільгоспвиробників, причому планується відшкодовувати 80% вартості насіння. Правда на початку сума відшкодування на одне господарство не перевищуватиме 30 тис. грн, але якщо експеримент виявиться вдалим та дасть поштовх для розвитку національного насінництва, і суми відшкодування, і коло господарств, котрі зможуть претендувати на відшкодування, будуть розширені. Поки що відшкодування отримуватимуть лише ті фермерські господарства, котрі обробляють не більше 500 га.

Внесок селекції у збільшення врожайності сільгоспкультур за останні 25 років складає по пшениці — 59%, ячменю — 58%, а по кукурудзі — 80%. Проте селекція не робиться за рік-два. Це роки кропіткої праці, конвеєр, на якому перевіряються мільйони рослин. А що має науковець, котрий віддав роки життя на розроблення нового сорту? Визнання колег та рядок у Реєстрі сортів.

Добре, якщо наукову діяльність селекціонера фінансує держава чи потужний концерн, але насправді, свою частку у фінансування майбутнього мають вносити і безпосередні користувачі сортом, тобто фермери. У світі давно визнали, що наукова та творча діяльність має гідно винагороджуватися і тому держава суворо слідкує за дотриманням авторського права, аби ніхто не міг безкарно присвоювати наслідки титанічної праці науковців.

За чий рахунок банкет

Паритетне входження України у світовий ринок насіння неможливе без упорядкування умов використання сортів рослин та відтворення насіння, яке є комерційним носієм сортів. Формування насіннєвої системи в Україні потребує системності та узгодженості умов правової охорони сортів рослин та їхнє використання, що охороняє економічні інтереси селекціонерів та сприяє окупності вкладених у селекцію коштів, адже створення нових сортів рослин зумовлює чималі матеріальні та інтелектуальні витрати.

Враховуючи з того, що весь сектор, включно із виробниками та державними органами зацікавлені у створенні додаткової вартості, формування системи сплати роялті — питання на порядку денному не лише галузі насінництва в Україні, а і для українського АПК. Роялті — це не просто «якісь» відрахування власнику сорту товаровиробником, це інвестиція, вкладена у селекцію, це запорука того, що виведення нових, більш продуктивних сортів та видів триватиме, і вигоди аграрія збільшуватимуться через постійне покращення та розробку нових сортів та технологій.

Сорт рослин для аграрія — це ресурс для сівби, його конкурентоздатність, врожаї, якість, стабільна діяльність і готовність до кліматичних викликів. Нині в Україні відсутні структуровані правила виплати роялті за використання або за надання права на використання сортів рослин, що є підставою для виробництва та відтворення насіння та його використання товаровиробниками у господарській діяльності. І кожний власник сорту чи патенту на сорт сам контролює всі питання.

Крім того, питання ускладнене змішуванням понять роялті та авторська винагорода.

На відміну від авторської винагороди, роялті є платою за право використання майнових прав інтелектуальної власності. Роялті сплачується саме володільцю патенту на сорт рослин, що є власником майнових прав.

Сорти рослин — товар затребуваний і конкурентоспроможний, це реальність. Для того щоби бути об'єктом власності та приносити дохід, сорт має набути правової охорони, яка засвідчується патентом. Комерційним носієм сорту є насіння або садивний матеріал. І саме власник патенту користується і розпоряджається майновими правами на сорт та насіннєвий матеріал сорту. Але як в Україні оцінюють вартість сорту?

Найчастіше оцінка здійснюється із застосуванням дохідного підходу, а також може бути використаний витратний або порівняльний (ринковий) підхід. Так, дохідний підхід полягає в тім, що вартість прав на сорт визначають як функцію доходу. Тобто який дохід може принести користування чи розпорядження цим об'єктом інтелектуальної власності у майбутньому. Витратний підхід заснований на припущенні, що вартість об'єкта інтелектуальної власності дорівнює вартості витрат на його створення, доведення до робочого стану й амортизацію.

Умовно кажучи, якщо на виведення сорту в Європі витрачають EUR1-2 млн, то і дохід від  використання має скласти не менше за витрати. Порівняльний (ринковий) підхід полягає в порівнянні об'єкта, що оцінюється, з аналогічними за призначенням, якостями і корисністю об'єктами, які були продані за цей час на аналогічному ринку. Тобто ціна встановлюється ринком як справедлива і влаштовує як продавця, так і покупця.

Сорт, як правило, ефективно використовується у господарській діяльності не менш 5-6 років чи навіть протягом усього терміну чинності майнових прав — до 30 років.

Очевидно, що величина справедливої вартості залежить від рейтингу об'єкта, обсягу і терміну його використання та узгоджених відсотків винагороди (роялті).

Приміром, виведено новий сорт пшениці з урожайністю 10 т/га, біржова ціна якої 4 тис. грн/т. За сезон цей сорт «заробить» 40 тис. грн, а оскільки термін чинності охоронного документа (патенту) 30 років, то за цей час «набіжить» сума 1,2 млн грн. Та справедлива вартість сорту обчислюється на термін використання згідно з ліцензійною угодою (10 років на площі 1000 га за ставкою роялті 10%) і складає аж 40 млн грн.

Зрозуміло, що селекціонер сам не займається комерційною реалізацією свого сорту, а передає це право ліцензіату (тому, хто купує право на патент), у нашому випадку, за суму в 40 млн грн одночасно або по 4 млн грн у вигляді роялті щорічно впродовж 10 років.

Але є одна заковика — вітчизняний сільгоспвиробник не любить платити зайвого, особливо якщо можна не платити. Проте часто на власному досвіді доводиться переконуватися, що дешева рибка — погана юшка. Через гонитву за дешевизною до 30% насіння на вітчизняному ринку не відповідає належній якості, бо є або контрабандою, або фальсифікатом. А провідні світові бренди, котрі працюють на українському ринку, вкладають шалені гроші у захист від підробки. До того ж 67% фермерів висівають в якості насіння зерно попереднього врожаю, вважаючи, що сплачувати роялті у такому випадку не потрібно.

Побіжний аналіз походження сортів основних сільгоспкультур, котрі містяться в Держреєстрі, свідчить, що 73% із 393 сортів озимої м'якої пшениці — вітчизняного виробництва, з 21 сорту озимої твердої пшениці вітчизняні — 96%, сорти ярої твердої пшениці вітчизняні на 50%, а ярої твердої — на 89%. Серед сортів ячменю (і озимого, і ярого) вітчизняні складають 55%, усі сорти тритикале — вітчизняні, а жито «наше» на 80%.

Найсумніше, що купуючи якісне імпортне насіння, наш фермер справно сплачує закладене у ціну роялті, котре йде закордонному власнику сорту, таким чином спонсоруючи тамтешні нові наукові розробки. Тобто ми самі оплачуємо майбутню гегемонію закордонної селекції на своїх теренах. З гібридами соняшнику і кукурудзи взагалі все просто — їх наступного року не посієш. А от пшениця, селекцією сортів якої справедливо пишається Україна… її гібридів наразі не існує, відтак кожен може на власний розсуд підтримувати чи не підтримувати вітчизняну науку.

Як воно у людей

Ну, ми не перші, хто зіштовхнувся з небажанням платити за інтелектуальну власність, проте інші країни з таким «піратством» доволі успішно борються. Приміром, у Чехії півмільйона гектарів (62,5% усіх площ) висівається виключно сертифікованим насінням на підставі ліцензійної угоди, з якого сплачується 15% роялті (в середньому EUR60/т). Чверть усіх угідь (200 тис. га) засівається, так би мовити, для власних потреб, при цьому сплачується половина від сертифікованого роялті, але так можна вирощувати лише обмежений перелік культур. Ну а решта 100 тис. га (12% площ), котрі обробляють фермери, наділ яких менше 22 га, роялті не сплачують, так як закуповують насіння переважно на чорному ринку.

Загалом у відносно невеличкій Чехії (де площа сільгоспугідь вдесятеро менша проти нашої) збирають щороку EUR11-13 млн роялті. При цьому сума ставки залежить від новизни сорту: у нових вона складає до EUR65/т, а у старих — EUR48/т.

Нормативною базою для охорони прав на сорти є закон, ухвалений ще 2000-го. Наступного року було створено кооператив власників сортів, котрий опікується цими питаннями. Членами кооперативу є 39 чеських та закордонних селекціонерів. До орбіти діяльності кооперативу входять 3,5 тис. фермерів та 350 переробників. Персонал організації складає лише 4 особи, проте для проведення перевірок (а їх щороку відбувається 750), залучають ще 10-15 інспекторів.

А от у Франції почали опікуватися захистом прав на сорти ще 1948 року і саме тоді створили власну асоціацію захисту прав на сорти рослин Socie'te' Coope'rative d'Inte're^t Collectif Agricole des Se'lectionneurs Obtenteurs de Varie'te's ve'ge'tales або скорочено SICASOV. 1970 набув чинності закон про захист прав селекціонерів, а 1994-го — відповідний регламент Ради ЄС. 2011-го закон про захист прав селекціонерів осучаснили.

Нині ця організація опікується 4700 сортами рослин та захищає права 1200 власників прав на сорти, причому частина з них — італійці, котрі чим морочитися із створенням такої структури, просто запросили SICASOV працювати на своїй території. За відносно невеликого штату (лише 19 постійних працівників) SICASOV збирає щороку EUR 100 млн роялті. Ця організація є таким собі посередником між аграріями та селекціонерами, надаючи першим новітні розробки, а другим — справедливу оплату за інтелектуальну власність.

Яким чином це відбувається? З усього врожаю (а це близько 33,7 млн тонн) стягується невеликий збір — EUR0,7/т. Загальна сума виходить непогана — EUR23,6 млн, котрі, в свою чергу, діляться між SICASOV (EUR12,5 млн) та виробниками, що використовують сертифіковане насіння (EUR11,1 млн) — кожен із них отримує у вигляді такого собі кредитування EUR28/т. Свою частку SICASOV розподіляє між селекціонерами (85%), а решту 15% — спрямовує на дослідження.

Німеччина також має свою фахову організацію, котра опікується правами селекціонерів — Saatgut-Treuhandverwaltungs GmbH (STV). Створена вона ще 1958 року і має у штаті 26 осіб. При цьому організація не лише здійснює контроль сплати роялті за сертифіковане насіння та насіння для власних потреб, але й намагається контролювати діяльність чорного ринку, відслідковуючи навіть приватні оголошення та здійснюючи контрольні закупівлі контрафактного насіння.

Контролювати там є що — обсяг ринку насіння — EUR900 млн, із них 70% — експорт. У країні працює 130 селекційних та насіннєвих компаній, котрі ведуть 58 власних селекційних програм. Під зерновими у Німеччині задіяно 6,5 млн га, з них 3,3 млн га — пшениця. Загальне виробництво зернових складає 40-50 млн тонн, з яких 20-25 млн тонн — пшениця. Сільським господарством займаються 120 тис. фермерів, третина з яких — дрібні.

Попри традиційну німецьку законослухняність, порушення у сплаті роялті встановлюються в 70-80% перевірок виробничих компаній.

На відміну від французької SICASOV, німецька STV не є посередником між селекціонерами та фермерами, а лише контролює дотримання угоди між фермером та виробником насіння та сплату роялті. Власник сорту продає ліцензію виробникові насіння, а той у свою чергу, сплачує йому роялті. Фермер, котрий вирощує насіннєвий матеріал, заключає з селекціонером пряму угоду на використання сорту, хоча базове насіння отримує від насіннєвої компанії, котра має ліцензію, і потім продає сертифіковане насіння, отримане від виробника насіння, безпосереднім товаровиробникам.

STV розробляє стандартні угоди для товаровиробників та здійснює аудит їх дотримання. Минулого року у Німеччині близько 50% площ було засіяно сертифікованим насінням. Ліцензійний збір складає близько EUR15/га і його зібрали EUR47,25 млн. Ще EUR14 млн отримано в якості роялті під час вирощування насіння для власних потреб. Причому власник сорту має довести, що фермер використовує його насіння для своїх потреб, і лише після цього настає відповідальність — відтак 30-40% таких платежів не отримуються. Також не сплачують роялті дрібні фермери.

Що треба зробити в Україні, аби налагодити середньоєвропейську практику захисту прав власників сортів? Внести певні законодавчі уточнення, зокрема розмежувати поняття роялті та авторської винагороди. Потребує уточнення поняття «насіння для власних потреб», сплата роялті за яке зазвичай складає 50% ставки. Необхідно також визначити, хто у нас вважатиметься дрібним фермером і буде звільнений від сплати роялті. Ну і насамкінець — які мають бути ставки роялті. Для того, щоби можна було хоча би приблизно оцінювати можливі обсяги роялті, не завадило би зібрати реальну статистику товарних посівів у розрізі сортів, а також посилити державний контроль щодо сортового обігу.

Загалом роботи — непочатий край. І як подумаєш, яку організаційну структуру потрібно створювати та яку нормативну базу під її діяльність підводити, починаєш розуміти хитрих італійців, котрі не схотіли собі такого головного болю і просто запросили на свою територію французьку SICASOV. Ну їм там в Євросоюзі з цим легше — відсутність кордонів, спільна правова база. Та все ж, чим знову вигадувати наш, вітчизняний велосипед, я б краще французів запросив — хоча би на перших порах, в якості наставників.

Від теорії до практики

Тим Часом насінництво України вже другий рік поспіль суттєво перебудовується. Минулого року держава кардинально змінила принципи сертифікації насіннєвого матеріалу та розширила коло суб'єктів, що мають право видавати сертифікати — набули чинності зміни до закону «Про насіння та садивний матеріал». Тепер сертифікація перестала бути виключно прерогативою держави, зате стала платною, а партію насіння замість одного (як це було раніше) мають супроводжувати два сертифікати: один на посівні якості, а другий — на сортові.

Звісно, що висівати насіння, яке не має сертифікату, заборонено. Хто ж сертифікує? Мінагрополітики для виконання покладених на нього функцій створило для цього спеціальне ДП «Державний центр сертифікації і експертизи сільськогосподарської продукції», а також ТОВ «АгроСерт». Обидві структури мають сертифіковані лабораторії і мають право видавати сертифікати. І в подальшому, конкуруючи між собою, знижуватимуть ціну на свої послуги. Сертифікація — це умова для здійснення діяльності з насінництва та виведення насіння як продукту на ринок. А тому вартість її проведення має враховуватися у діяльності суб'єктами насінництва точно так, як інші виробничі витрати.

Перепон для виробництва та експорту насіння, виробленого в Україні, немає. Але потрібно розуміти, що для того, щоби потрапити на ринок, слід підтвердити якість насіння. Для цього проводиться процедура сертифікації в розрізі визначення посівних (схожість, вологість тощо) та сортових якостей, аби встановити сортову ідентичність та так звану чистоту сорту. Це умова ринків, товаровиробників і споживачів, котрі хочуть отримати стовідсоткову якість та сортове насіння. Також проходження цієї процедури упорядковує ринки та вводить певні показники та норми якості насіння, підвищує конкурентоспроможність продукції.

Дійсно, 2017 рік був роком змін у сфері сертифікації насіння. Крім того, що сертифікація стала платною, це стало таким переходом від того, що сертифікація — це державний контроль, до того, що сьогодні сертифікація — це підтвердження відповідності, чіткість та достовірність у встановленні показників і норм якості насіння як продукції, що постачається на внутрішній та зовнішній ринок. А для виробника чи постачальна насіння — це інструмент управління якістю, підняття конкурентоспроможності його продукції. Натомість споживач отримує впевненість у безпечності та дотриманні вимог до якості насіння, що зменшує ризики у його діяльності.

Україна має всі передумови, аби стати потужною насіннєвою державою. Маємо і знані в усьому світі наукові школи, і розгалужену мережу насіннєвих господарств. Тим часом все частіше на наших теренах будують потужності з продукування насіння власної селекції зарубіжні компанії. Ми, звісно, за вільну конкуренцію, проте імпортні сорти та гібриди мають потужну фінансову підтримку світових корпорацій, а вітчизняні селекціонери навіть не можуть отримати за створені сорти свою законну винагороду.

Для забезпечення посіву прогнозованих площ на період до 2020 року необхідно мати щороку до 4 млн тонн високоякісного насіння зернових культур, із них 1,8-1,9 млн тонн озимих та 1,2 млн тонн ярих зернових.

Нині в науково-дослідних установах НААН виробляється близько 140 тис. тонн елітного насіння, в тому числі 100 тис. тонн озимих культур, що є основою успіху стабільного зерновиробництва. Втім, дефіцит коштів на фундаментальні дослідження, постійне скорочення фінансування цих напрямів призводить до втрат передових позицій вітчизняної селекції.

Обіцяна урядом держпідтримка вітчизняного насінництва та селекції це добре, але вона має бути не головним, а додатковим ресурсом сортовиробництва, бо головним у всьому світі є все таки роялті.

 

Олесь Євтєєв