Статті

ЮВІЛЕЙ ХЛІБОРОБА. ДМИТРУ МОТОРНОМУ — 90!

Дмитру Костянтиновичу Моторному — хліборобу і життєлюбу від Бога, справжній легенді українського сільського господарства — 2 листопада 2017 року виповнилося 90 років. Привітати іменинника з ювілеєм зібралася майже вся країна на Херсонщині, в провідному господарстві «Зоря», яке Дмитро Костянтинович очолив далекого 1963 року.

В Україні є лише дві фундаментальні постаті, наші сучасники, керівники з понад піввіковим досвідом, які дотепер працюють, відзначені трьома Золотими зірками — двічі Герой Соціалістичної Праці і Герой України — академік НАН Борис Євгенович Патон (27.11.18) та хлібороб Дмитро Костянтинович Моторний (02.11.1927).

Рідна ненька-Україна завжди була щедрою на добрих і талановитих людей, які своєю працею та відданістю творять її новітню історію. Так було завгодно долі, щоби дев'ять десятиліть тому холодної осінньої днини на Кіровоградщині у звичайній родині трударів народився хлопчик із напрочуд теплим серцем. Батьки Євдокія Григорівна та Костянтин Родіонович Моторні назвали сина Дмитром, що в перекладі з грецької означає хлібороб. Йому судилася хоч і нелегка, проте світла доля, і з безлічі випробувань він завжди виходить переможцем, бо понад усе любить землю і людей. Його розум, численні таланти і постійна робота над собою та батьківські заповіді: не брехати, не красти, не заздрити і не бути ледацюгою — створили справжню історичну постать, гордість України — Дмитра Костянтиновича Моторного.

Кажуть, що професія обирає людину — одні стають слюсарями, інші аграріями, водіями, суднобудівниками, будівельниками, педагогами, музикантами або поетами, а ще науковцями, політиками та громадськими діячами. Дмитро Костянтинович Моторний досконало освоїв їх майже усі: він знаний хлібороб, яскравий політичний і громадський діяч, поборник інтересів селян, який майстерно володіє словом і свою душу виклав поетичними рядками, створивши оду Хлібу — «для людини хліб святий навічно» і Полю — «покохайте поле, люди добрі, бо без поля хліба не буває!». Життя, крім іншого, навчило Моторного багатьом робітничим професіям.

«Я дуже люблю порядок, — говорить Дмитро Костянтинович. — У мене в майстерні довкола стін полички. А на них скляні баночки з болтиками, гайками і цвяхами різного діаметру, тому я ніколи не риюся в ящиках і нічого не шукаю. Я зайшов, і все у мене на виду.

На честь пам'яті батька, а він був токар по металу, у мене є невеличкий токарний станочок. І свердлильний станок. В неділю я завжди знайду собі роботу. Наприклад, у мене в хаті ніколи не було ані сантехніка, ані електрика, ті всі роботи я можу робити сам».

Із рідного кіровоградського села Розянчина (нині Трудолюбівка) 1932 року родину вигнав лютий голод, тож Моторні перебралися на Херсонщину до маминого двоюрідного брата.

Дмитрик від народження мав чудовий слух і напрочуд мелодійний голос, він любив співати і цей його талант визнавали і дома, і в школі. Тож він бачив себе спочатку студентом консерваторії, а згодом знаним оперним співаком. 24 червня 1941 року в Херсоні мав відбутися фінал дитячого співочого конкурсу, де Дмитро мав виступати як переможець в районі. Натомість 22 червня розпочалася Велика Вітчизняна війна, і з дитячою мрією хлопцю довелося розлучитися.

Наприкінці 1943 року, після визволення з фашистської окупації, юнак через недостатній вік не потрапив до призову у радянське військо, і залишився в селі. Тут стала у пригоді батькова наука лагодити та майструвати — хлопці впродовж зими у майстерні довели до розуму сякі-такі трактори. «Навесні 1944, — веде далі Дмитро Костянтинович, — мене ще пацаном, не було ще 17 років, посадили на трактор, бо чоловіків немає, і сказали: отак зробиш, щоби він поїхав, а отак — щоби став. І всі курси. І так же з машиною було: ми її получили — ГАЗ-АА, а шоферів немає. І нею я шоферував чотири роки вдень і вночі, бо в колгоспі це була єдина машина. Тому сама дорога моя нагорода — медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» (державна нагорода СРСР, введена указом Президії Верховної Ради СРСР 6 липня 1945 року — прим. ред.)

На подальшому навчанні наполягала мама, бо її син до війни добре вчився і встиг закінчити 6 класів. Але до школи 20-річному парубкові повертатись було незручно, тому в сільраді виписали документ, що він закінчив семирічку. «Взяв я 1948-го копію атестата, необхідні документи, шматок хліба і подався до Херсону. Вийшов на пристань, побачив Херсонський суднобудівний технікум і вступив до нього за документами, без екзаменів. Але хороші оцінки в школі були 8 років тому, а я ж з того часу нічого не читав, не міг навіть дріб на дріб помножити».

Дмитро Костянтинович зізнався, що було так важко наздоганяти те, чого не вчив, особливо в точних науках, і в голові різні думки крутилися. Та він гнав від себе ту, що кликала все покинути і повернутися додому. На всі кошти накупив підручників і читав їх кожної вільної хвилини. Щоби вночі не заснути, ставив ноги в холодну воду, та втома іноді перемагала. Він страшенно схуд, але першу сесію таки склав, щоправда, на трійки. За таку «недостойну поведінку» і «паплюження честі колгоспу» його «розпинали» в селі, і юнак не міг нікому зізнатися, що для нього то була справжня перемога, перемога над собою. Зрештою через чотири роки Д.Моторний закінчив технікум із відзнакою.

Потім була робота на Херсонському суднобудівному заводі, де за рік молодий фахівець «виріс» із помічника майстра до старшого майстра, був обраний до складу завкому. Від заводу йому виділили невеличку кімнату, до якої в'їхали також мама і брат Віктор. Однак призвичаїтися до міського життя мама не могла, її тягнуло в село.

Тому коли 1953 року влада оприлюднила гасло «Інженери на село!», Дмитро був серед перших, хто на нього відгукнувся. «Мені сказали, що є одна МТС у с.Ушкалка, але туди ніхто не хоче їхати, бо знаходиться вона за 200 км від Херсона у зоні підтоплення Каховського моря. І, скоріш за все, її будуть зносити і відбудовувати у іншому селі. Описали мені ситуацію і дивляться на мою реакцію. А я їм кажу: «Ви не дивіться, а пишіть — я туди поїду!», — посміхаючись розповідає Дмитро Костянтинович.

Так промайнули важкі, але щасливі чотири роки, МТС було побудовано. Щоби рухатись далі, знову треба було вчитися. Тож упродовж двох років (1957-1959) Дмитро Моторний отримував вищу освіту на спеціальному факультеті Мелітопольського інституту механізації і електрифікації сільського господарства. А після захисту диплому він погодився на першу ж пропозицію — працювати головним інженером у колгоспі ім.Кірова за 7 км від Херсона.

«Отже, 20 січня 1960 року я потрапив до села Чорнобаївка, а 7 лютого 1963 року вже став головою колгоспу», — так просто каже наш співрозмовник.

Під головуванням Дмитра Моторного господарство досягло неабияких успіхів: через високі виробничі показники, економічні здобутки і соціальний розвиток села воно перетворилося на школу передового досвіду, яку називали не інакше як Чорнобаївська академія — ордена Леніна колгосп ім.Кірова. Впродовж кількох десятиріч колгосп був постійним учасником Виставки досягнень народного господарства СРСР. Колектив фахівців-однодумців Дмитра Костянтиновича добре розумів, що ефективне використання землі — це основа зміцнення економіки господарства. Відтак піднесення колгоспу розпочалося з будівництва ставків, щоби затримувати воду, а потім завдяки меліорації почали отримувати не 17, як раніше, а 45-50 ц/га зернових. На той час за колгоспом було закріплено 6925 га землі, у т.ч. 5984 га сільгоспугідь, 188 га садів та 91 га виноградників. На фермах утримували 4960 голів ВРХ, із них 1600 корів. Під овочівництвом було зайнято 260-300 га, на яких у кращі роки в середньому збирали 720 ц/га овочів: капусти, огірків, помідорів, моркви.

У господарстві повсякчас грамотно адаптували всі сучасні новації в галузі рослинництва і тваринництва, колгосп став полігоном для вивчення і просування передового досвіду господарювання в сільському господарстві. Багато працівників колгоспу відзначені численними державними відзнаками і нагородами.

Упродовж 1987-1992 років Дмитро Моторний очолював Раду колгоспів СРСР, 1989-1991 — був обраний народним депутатом СРСР від Союзної ради колгоспів.

Коли ж в Україні грянула аграрна реформа 1990-х, чорнобаївці дружно виступили за збереження колгоспної власності. Вони створили кооператив, записавши до його статуту заборону відчуження землі і право на спільне користування сільгосптехнікою. Їх не збили з наміченого шляху ні наїзди рекетирів, ні блокада з боку місцевих чиновників, що намагалися забрати у села палац культури, бази відпочинку, дитячі садки, спорткомплекс, переробні цехи, пекарню, овочесховище та елеватори. Звичайно, душею цієї священної народної війни був Дмитро Моторний.

«Я ніколи нікого не лаяв, бо завжди можна домовитися з людиною, підштовхнути її до правильного рішення, тільки потрібно знати як, — ділиться досвідом голова. — Я вважаю, що в житті треба бути не над людьми, а поряд із ними, жити тим, чим вони живуть. І намагатися якомога більше зробити добра людям, щоби вони це побачили, і тоді у підприємства все буде виходити».

* * *

На ювілеї 2 листопада ц.р. було велелюдно. У Чорнобаївку приїхали всі, хто хотів — двері Дмитра Костянтиновича Моторного завжди гостинно відкриті для друзів. Було виголошено багато теплих щирих слів привітання і побажань здоров'я, мирного неба і злагоди, любові і втілення мрій. Поважні гості зачитали привітання на адресу ювіляра від Прем'єр-міністра України В.Гройсмана, від профільного аграрного комітету ВРУ.

Журналісти «Агропрофі» щиросердно приєднуються до всіх привітань. Нехай доля завжди посміхається Вам, шановний Хліборобе!

© 2018 ТОВ "Агромедіа-Про"