Поштова адреса: 01135.  Київ-135, а/с 79. 
  Контактний телефон:  +38(044)227-93-55
  E-mail: info@agroprofi.com.ua 
             Передплатний індекс: 98990


Книги:

Топ переглядів за місяць:

ВИРОБНИЦТВО ХАРЧІВ ЯК МИСТЕЦТВО ТА ВИСОКІ ТЕХНОЛОГІЇ
Як зазначають організатори (ДП «Прем'єр Експо» (Україна) и ITEGroupPlc. (Великобританія)),...
ЮВІЛЕЙ ХЛІБОРОБА. ДМИТРУ МОТОРНОМУ — 90!
Дмитру Костянтиновичу Моторному — хліборобу і життєлюбу від Бога, справжній легенді...
ЗЕМЕЛЬНИЙ АВАНПОСТ
повний текст у друкованій версії видання Як убезпечитися від рейдерів, як переукласти договір...
«МИКОЛАЇВЕЦЬ» УСПІШНО ПРОЙШОВ ХОДОВІ ВИПРОБУВАННЯ
В акваторії річки Південний Буг минулого тижня було успішно проведено ходові випробування...

Наші партнери:

ПІВСТОЛІТТЯ НА ПОСАДІ ГОЛОВИ «УКРАЇНИ»

Колгосп, КСП, КСПП, СВК, СФГ чи ТОВ — назва «Україна» залишалася незмінною для господарства у с. Кордишівка, що на Вінниччині. І вже майже півстоліття «Україною» незмінно опікується іі голова Михайло Стратійчук.Славним видався 1935 рік. У столиці СРСР відкрили перші станції метрополітену, а на Донбасі Олексій Стаханов, перевиконавши норму в 14,5 разу, видав за зміну 104 тонни вугілля. Сестри Виноградови перейшли на обслуговування 100 ткацьких верстатів, установивши світовий рекорд із продуктивності праці. Саме восени цього насиченого подіями року, у серці України — на Вінниччині, у селі Кордишівка у простій селянській родині Стратійчуків народився хлопчик Михайло.

І батько, і мати Михайлика були простими колгоспниками, бо до часу його народження колгоспний лад з усіма його недоліками і перевагами міцно укорінився на нашій землі. Крім Михайла у сім'ї зростало ще п'ятеро дітей, бо багатодітність українських родин тоді була не виключенням, а правилом. З самого малечку дітей привчали до роботи, тож і Михась змалку був підпаском колгоспного стада.

Батька призвали на військову службу, і він брав участь у трьох війнах поспіль — спершу у Польській кампанії 1939 року, потім у Фінській — 1940-го і нарешті у Великій Вітчизняній, котру пройшов з початку і до кінця, і загинув перед самою перемогою, 1945-го. Так мати залишилася вдовою з шістьма дітьми на руках. Працювала в колгоспі за палички-трудодні, за котрі в кінці року давали навіть не мішок — торбу, кілограмів на 25, борошна грубого помолу, яким вона мала прогодувати рік своїх шістьох дітей. Жили на «підніжному» кормі — щось вирощували на городі, десь якусь жменю зерна вдавалось потягти з колгоспу.

У рідному селі Михайло закінчив семирічку та й поїхав до Львова, де мешкав мамин брат — вчитися на залізничника. До залізничного технікуму спізнився на екзамени, тож довелося йти до залізничного, але училища. Через два роки парубок вже був дипломованим слюсарем-паровозником 5-го розряду і за розподілом поїхав працювати до тернопільського паровозного депо. За рік просторами СРСР прокотився заклик «На цілину!», і комсомольська молодь, котра щиро прагнула зробити для батьківщини щось співставне з фронтовим подвигом батьків, ринулася освоювати казахстанські степи. Серед перших поїхав на Схід і Михайло Стратійчук.

За сезон комсомольці-добровольці підняли 35 тис. га цілини, а восени — саме в день народження, 19-літнього Михайла призвали до війська. Ходив строєм він недовго, бо метикуватого хлопця відправили на навчання до школи молодших спеціалістів інтендантської служби, а по-простому — учитися на армійського бухгалтера. Навчання він за звичкою закінчив на відмінно і дослужував строкову службу при штабі. Завдяки армійським реформам Хрущова служити довелося не три, а лише два роки, тож 1956 року він повернувся до рідного села.

Двоє старших братів були в армії, сестра серйозно хворіла, а брат з сестрою реальної допомоги матері надати ще не могли, тож Михайло вирішив залишитися вдома. Вибір був невеликий: чи в Козятин — у депо, чи в колгосп — у бригаду. Здавалося б у нього, дипломованого залізничника, дорога була пряма, як рейки — в депо. Та до Козятина потрібно було щодня долати по 10 кілометрів пішки. Тож вирішив залишитися в колгоспі — допомогти матері.

Голова колгоспу Дарія Ларіонівна — досвідчений керівник і грамотний спеціаліст (недарма ж свого часу закінчила знамениту Московську сільгоспакадемію ім. Тімірязєва), запримітила активного парубка і запропонувала йому очолити рільничу бригаду. Та знань і досвіду бракувало, тож від посади він відмовився, натомість зорганізував таких же як сам «дебелів» і круто змінивши біографію, подався до училища сільськогосподарської механізації. Училище, за звичкою, закінчив на самі п'ятірки, та ще й був профспілковим активістом. На практику їх відправили на знайому вже Михайлові цілину, то він там добре напрактикувався на тракторі — тягаючи несамохідний комбайн.

Після училища рік працював на комбайні, а потім йому довірили трактора — ТДП-35. Того року якраз «розганяли» МТС, тож грамотні механізатори у колгоспі були на вагу золота. Віддаючи «борг честі», Михайло таки піддався на умовляння «головихи» і став бригадиром найвідсталішої в колгоспі бригади №1, і всього за рік його перша бригада стала першою не лише за номером, але й за всіма показниками.

Шила в мішку не сховаєш — здібного організатора (а на той час він уже був секретарем комсомольської організації села) направили вчитися до Кіровоградської трирічної партшколи на базі сільгосптехнікуму. Так що крім партійного навчання він освоював там і основи економіки та інших, потрібних колгоспному спеціалісту наук. Крім теоретичних занять була і практика на сільгосптехніці. То однокурсники бувало попотіють, поки з п'ятої-шостої спроби трактора заднім ходом до причіпного пристрою заведуть (була така вправа). А Михайло й похвалився: «А я заведу з першої спроби». Звісно, ніхто не повірив, підняли парубка на кпини — довелося навіть побитися об заклад на пляшку шампанського. Треба було бачити очі однокурсників, коли він сів, та й раз — одним плавним рухом підвів трактора до сівалки: далася взнаки колгоспна і цілинна виучка.

Учився він як завжди добре, і не лише на тракторі кататися, тож по закінченні навчання 28-літнього Михайла Стратійчука затвердили на посаді головного агронома. Два роки на виробництві — і знову навчатися, цього разу до однорічної школи керівних кадрів колгоспів і радгоспів при Уманському сільгосптехнікумі.

Голова колгоспу

ПІслЯ закінчення навчання повернувся працювати головним агрономом, та 25 червня наступного, 1967 року, правління колгоспу затвердило його виконуючим обов'язки голови, а за півроку — 25 січня 1968-го загальні збори колгоспників затвердили його головою колгоспу «Україна» у рідному селі Кордишівка. З того часу минуло майже півстоліття, проте які би пертурбації не відбувалися, як би не змінювалася правова чи організаційна форма господарювання: колгосп, КСП, КСПП, СВК, СФГ чи ТОВ — назва «Україна» залишалася незмінною.

І от вже коли Михайло Стратійчук став Михайлом Никоновичем (бо ж голова!), настав час подумати і про особисте, бо раніше за навчаннями та роботами все було якось ніколи. Через рік головування він одружився з односельчанкою Марію.

Із часом Михайло Стратійчук став справжнім керівником — гострий розум, сильна воля і небайдужість до людських проблем допомагали долати перешкоди. Часто роботу керівника оцінюють за принципом «до і після» — що було до його приходу на посаду і що стало потім. В цьому сенсі Михайло Никонович абсолютно унікальний: за майже півстоліття його роботи на посаді з того що було «до» не залишилося нічого — навіть згадки. Практично вся виробнича і соціальна інфраструктура колишнього колгоспу і нинішнього ТОВ «Україна» — від задумки, проекту й аж до останнього цвяха — створена під його безпосереднім керівництвом.

А побудовано немало — і не лише виробничого призначення, як, скажімо, тваринницькі ферми, гаражі, насіннєвий завод, складські приміщення, тракторна бригада, майстерні якої обладнані всім необхідним для ремонту і відновлення сільгосптехніки. Аж із самого Ленінграда він привіз для майстерень різні верстати і навіть пневматичний ковальський молот.

Проте молотом людей не нагодуєш, тож побудували і млин, і крупорушку, і пекарню — аби місцеві жителі та мешканці довколишніх сіл могли переробити своє збіжжя. Згодом у селі побудували навіть комбінат побутових послуг, так що в цьому відношенні жителі Кордишівки нічим не поступалися містянам. Тим більше, що скрізь — по селах колгоспу і виробничих об'єктах були дороги з твердим покриттям. Колгосп побудував школу, біля якої спорудили єдиний у районі пам'ятник Шевченку, і дитячий садок, будинок культури і клуб, медичну амбулаторію і ФАП у Кордишівці та Прушинці. А ще за ініціативи та підтримки Михайла Никоновича село прикрасив вражаючий своєю витонченістю Михайлівський храм.

У селах прокладено водогін і здійснено газифікацію. Причому в найкоротші терміни: Кордишівку газифікували за півроку, а Прушинці — лише за два місяці. Окреме питання виникло з Королівкою, де в 14-ти дворах мешкало всього 29 жителів. Інший би махнув рукою — навіщо вкладати кошти у «безперспективне» село. Та, як каже Михайло Никонович: «Не можна для одних бути батьком, а для інших — вітчимом», тому газ для людей провели. Не припиняється робота і зараз — попри важкі часи в Кордишівці проводять ремонт дорожнього покриття, причому не якийсь там ямковий, а капітально перестилають асфальт.

Так що зміни за часів його головування разючі. Приміром, 1969-го до жодного тваринницького приміщення неможливо було зайти в черевиках — лише в чоботях, бо бруду і нечистот було по кісточки і вище.

Потім усі приміщення для тварин було побудовано практично заново, а підлогу вистелено прибалтійською керамічною плиткою, котра і тепер — через десятки років — у відмінному стані. З часом було проведено водогін, зроблено освітлення та вентиляцію, корівники було механізовано відсотків на 95%. Поголів'я ВРХ досягло 2225 голів, із яких понад 700 — корів. У загонах рохкали 1600 свиней.

Тваринництво — вічний головний біль керівника: скільки туди не вкладаєш ресурсів, а віддачі мало. І молочний напрямок, і м'ясний — за нинішніх цін глибоко збиткові. Приміром, молоко у ТОВ «Україна» закуповували по 4,3 грн/л, а півлітрова пляшка мінералки коштує 7-8 грн. Не дивно, що за таких умов дійне стадо держави скорочується приголомшливими темпами.

Михайло Никонович тримався довго, тримався з останніх сил, бо ж корови — це робочі місця для людей. Та й за показниками приростів-надоїв господарство входило до трійки кращих у Козятинському районі. Ще коли зернові виручали, то за рахунок прибутку від рослинництва можна було підтримувати ферму на плаву. Проте минулого року через посуху господарство спіткав неврожай: кукурудза, котра 2014-го дала по 106 ц/га, вродила лише 30 ц/га, так само невтішний був і урожай сої. От коли через ВРХ вже стало неможливо зводити кінці з кінцями, навесні 2016-го довелося худобу продати. Єдине, що втішає Стратійчука — що його корови не пішли «під ніж», а продовжують «працювати» в іншому господарстві.

При цьому не можна сказати, що виробничі показники були невтішними: корови давали в середньому 5800 літрів на рік, добові прирости ВРХ складали 720 грамів, свиней — 520. Та це раніше господарства хизувалися цими показниками. Зараз хизуються прибутковістю, а тут подальший прогрес (особливо в царині собівартості, яка для виробництва — альфа й омега) обмежується застарілими технологіями, котрі перейшли ще з радянських часів. Без докорінної перебудови (про вартість якої без валідолу говорити неможливо) нарощувати виробництво — збиткова справа.

Із тваринництвом в «Україні» здавна були нелади: коли Михайло Никонович прийняв господарство, то з 38 господарств району за надоями вони посідали третє місце з кінця, надоюючи 2,2 літри від корови на день, у той час як переможець рейтингу надоював по 14 літрів. Таблиця з показниками, надрукована у районній газеті, ятрила душу молодому керівникові, і він поставив собі за мету хоч на 100 грамів у день збільшувати надої.

Проблема була в кормах — командно-адміністративна система керування сільським господарством виходила з того, що лише 14% ріллі можна було виділяти для вирощування кормових культур, а що розораність у Кордишівці доходила до 98,6% (так що катастрофічна розораність України родом звідти), то ж про пасовище не йшлося взагалі. З часом, коли дійне стадо в колгоспі зросло до 700 корів, корми доводилося просто купувати на стороні.

Не можна сказати, що про ганебний стан із кормами не знали «нагорі». Проте вирішити питання було неможливо навіть на рівні ЦК КПУ, бо в СРСР із продовольством були перманентні проблеми, та ще й «братні народи» Африки та Азії треба було підгодовувати, тож кожен гектар української ріллі був у Москві на особливому рахунку. Тому доводилося засівати навіть такі косогори, де комбайни під час збирання перекидалися (був у Михайла Никоновича і такий випадок).

Колгосп у Кордишівці організували ще 1932 року, а 1958-го, в епоху укрупнення, до колгоспу приєднали сусідні Прушанку та Каролінку. Об'єднаний колгосп мав у обробітку 3146 га. Вирощували майже всі види сільгоспкультур — пшеницю і кукурудзу, горох і гречку, соняшник і цукрові буряки. 1993-го, коли розпочалося розпаювання колгоспних земель, частина людей вирішили спробувати господарювати самостійно, то ж із колишніх 3 тис. га нині у ТОВ «Україна» в обробітку залишилося 1800 га, та ще 232 га орендують у сусідній Титусівці.

Коли Стратійчук прийняв господарство, середня врожайність зернових складала 14-16 ц/га. Цього року на кордишівських полях отримали в середньому по 53 ц/га пшениці (хоча моргунівський сорт Дарунок Поділля дав 76 ц/га), 52 ц/га ячменю, соя і кукурудза також обіцяють гарний урожай. Як жартує Михайло Никонович: «Раніше казали: не той хліб, що на полі, а той, що в коморі. А тепер кажуть: не той що в коморі, а той, що в банку». Бо вже як продав, та гроші взяв — лише тоді знаєш, чи не у збиток спрацював. Ціни ж бо на зернові залежать від багатьох чинників, і гарний урожай якраз чинник негативний.

Можна було б і більші врожаї вирощувати — та заважають горбиста місцевість, 26 різного роду водойм та «чиряки» — як називає Михайло Никонович селянські латки-паї, котрі подекуди лежать посеред його полів. Бо розпаювати землю — то півсправи, а от передбачити механізми, котрі дозволили б сформувати цілісний земельний масив — ото справа. А так виходить, що через ті латки-«чиряки» і техніка пройти рівно не може.

Ще в кінці 1930-х у колгоспі була сортодільниця, де на 130 га вирощували насіння. З того часу традиції не зраджували, а у 1970-х, узявши у держави кредит, Михайло Никонович побудував у селі насіннєвий завод, котрий працює і нині. Тепер насіннєвих посівів у господарстві чверть від загального обсягу, вирощується елітне та суперелітне насіння. ТОВ «Україна» активно співпрацює з флагманами української селекції — Інститутом фізіології рослин і генетики НАН України та Миронівським інститутом пшениці ім. В.М.Ремесла НААН. Як практик з багаторічним досвідом, Михайло Никонович переконаний, що сорти вітчизняної селекції нічим не поступаються закордонним аналогам, а при правильній агротехніці — здатні і перевершити їх.

Рецепт довголіття

Є люди, у котрих гени і сприятливі умови довкілля зійшлися в одній точці простору-часу і дозволили їм зажити слави довгожителів. Проте мало хто здатен жити не лише довго, але й повним, насиченим життям. Життя керівника зазвичай не лише насичене, але й пов'язане з постійним стресом, що вже казати, якщо це керівник агропідприємства, успіх якого залежить не лише від його особистих знань та досвіду, але й від мінливої погоди.

Михайлові Никоновичу пішов 81-й рік, проте він і виглядає, і поводиться навдивовижу молодо: успішно керує сільгосппідприємством (що у наш неспокійний час ох як нелегко), досі сам їздить за кермом (причому водій він віртуозний), може і чарку випити у хорошій компанії, любить гостре слівце і сам майстер пожартувати. А ще — має гострий розум і чудову пам'ять. Принаймні, розказуючи деталі своєї біографії, легко орієнтувався як у подіях шістдесятилітньої давності, так і у минулорічних показниках урожайності головних сільгоспкультур.

Що сприяє такому активному довголіттю — чи то гени предків, чи цілюще повітря Вінниччини, чи постійний контакт із рідною землею? Сам Михайло Никонович причиною відмінного фізичного стану вважає гени лише частково (бо його дід прожив 101 рік), проте головний чинник все ж — постійна праця. З того часу, як став агрономом, щодня о шостій ранку він вже був на фермі та в полі. Вихідні в його житті були відсутні як явище — бо в господарстві роботи повно і зимою, і літом. Ну, а у відпустку він вперше пішов лише через 20 років головування, та й то з необхідності — після операції довго не гоїлася рана, то ж змушений був поїхати в санаторій.

Разом із дружиною вони виховали двох доньок, а зараз уже мають і чотирьох онуків. Марія Василівна і зараз перша помічниця і порадниця, до того ж вона засновниця ТОВ «Україна», так що нині агробізнес у них має яскраво виражений сімейний характер. Син старшої доньки Роман ще змалечку разом із дідусем їздив полями, знав що на якій ділянці росте нині і що тут було минулого року. Отак потроху він і всотав отой хліборобський дух, без якого працювати на землі неможливо. Нещодавно Роман закінчив інститут і зараз активно допомагає Михайлові Никоновичу у роботі. Хлопець виріс жвавий і беручкий, тож як набереться дідового досвіду, цілком зможе продовжити сімейну справу.

Як каже Михайло Никонович, життя людині відміряє Бог, а вже наше завдання прожити його неабияк, а з максимальною користю для себе і людей. Робота завжди була сенсом його життя, і єдине, про що він зараз жалкує, що недостатньо уваги приділяв сім'ї. От і діти виросли якось непомітно, бо інколи батька не бачили цілими тижнями: коли він йшов на роботу — вони ще спали, а коли приходив — уже спали.

Його плідну багаторічну працю відзначено державними і церковними нагородами, 2004-го присвоєно звання «Заслужений працівник сільського господарства України». Йому вдалося майже без втрат провести корабель під назвою ТОВ «Україна» через бурі і шторми змін економічних укладів та політичних систем, не піддатися на спокусливі пропозиції різного роду «інвесторів», що прагнули обібрати господарство.

Нині під керівництвом Михайла Никоновича Стратійчука працюють вже діти й онуки тих колгоспників, з котрими він починав 1968-го. Так що він ростив не лише хліб, але й виростив кілька поколінь хліборобів — і всіх їх він надихав своєю завзятістю до праці і любов'ю до людей. Так що Михайла Никоновича без перебільшення можна назвати патріархом сільськогосподарського виробництва України. Небагато знайдеться в нашій країні людей, котрі так довго і так плідно робили найблагороднішу справу на землі — ростили хліб. За довге і насичене життя він реалізував практично всі свої плани. Й єдине, про що ще мріє — побачити Україну по-справжньому вільною, а український народ щасливим і заможним.

Олесь Євтєєв

 

Стати Агропрофі просто! Лише за кілька кліків!

Події:

Ціни на зернові: