АЛГЕБРА МІСЦЕВИХ ВИБОРІВ-2015

Місцеві вибори, що відбудуться 25 жовтня 2015 року — це чергові вибори депутатів обласних, районних, міських, сільських та селищних рад, міських, селищних, сільських голів. У відповідності до Конституції вони проводяться в останню неділю жовтня. Попередні вибори органів місцевого самоврядування відбувалися у жовтні 2010 року.

Згідно з новим законом, вибори до різних органів місцевого самоврядування проходитимуть за різними виборчими системами. Зокрема, вибори сільських і селищних голів відбуватимуться за однією системою, сільських і селищних рад — по суті за іншою, але принципово подібною, міських голів у містах із понад 90 тисяч виборців — за третьою, а до міських, районних, селищних рад — за четвертою.

Розібратися у такій мішанині нелегко, проте критично необхідно всім учасникам виборчого процесу. Здається, мало хто — як серед виборців, так і серед фахівців — у тому числі самі автори закону, до кінця розуміють, як ці вибори працюватимуть.

У ході ухвалення нового закону про місцеві вибори найбільше суперечок точилося навколо системи виборів міських, районних та обласних рад. Автори свою систему називали «пропорційною з відкритими списками» — хоча там відсутні списки, тим більше відкриті.

Що ж насправді відбуватиметься 25 жовтня, кого і як ми будемо обирати?

Почнемо з самого низу. Вибори до сільських і селищних рад відбуватимуться за давно знайомою мажоритарною системою. Тобто територія кожної селищної чи сільської ради буде поділена на округи, від кожного округу буде обрано одного депутата місцевої ради. Відповідно, скільки округів — стільки ж і депутатів. Причому у кожному окрузі балотуватимуться різні кандидати — можуть бути і висуванці політичних партій, і безпартійні. Депутатом стає той, хто набирає просту більшість голосів. Таким чином, щоби стати депутатом сільської чи селищної ради, достатньо отримати більше голосів, ніж інші кандидати на окрузі — ніякої алгебри, проста арифметика.

Голови сільрад та міські голови у відносно невеликих містах (до 90 тис. виборців) так само обиратимуться за простою мажоритарною системою. Знову ж таки, кандидатом на посаду голови може бути як безпартійний, так і висуванець політичної партії, а перемагає той, хто набрав більше за інших хоч на один голос.

Інша справа — міські голови у містах, де більше 90 тисяч виборців. Власне у процедурі висування кандидатів все те саме — хоч партійний, хоч без — відмінності починаються на етапі підбиття підсумків. Щоби стати мером великого міста, потрібно набрати не просту, а абсолютну більшість голосів — тобто понад 50% усіх, хто проголосував. Якщо такого результату не отримав жоден із претендентів, проходить другий тур голосування, в якому народ вибиратиме одного з двох кандидатів, котрі у першому турі набрали більше всіх голосів. Щоби перемогти у другому турі, достатньо простої більшості голосів.

Тобто єдина новела виборчого законодавства — двотурові вибори мерів великих міст.

Головні сюрпризи законотворець приберіг для виборів депутатів обласних, районних (у тому числі районних у містах) та міських рад. Тут уже арифметикою не обійдешся — потрібна алгебра. Й освоїти цю виборчу алгебру слід у стислі терміни (виборча кампанія скорочена з 90 до 50 днів). Нова виборча система, запропонована законом, є найскладнішою з усіх, що існували в Україні.

У цієї системи є ряд очевидних недоліків, у тому числі таких, що обмежують права громадян. По-перше, кандидатів до міських, районних, обласних рад можуть висувати тільки партії, тобто ніяких «самовисуванців» не буде, і людина, котра принципово не бажає йти у владу під партійними знаменами, не зможе балотуватися до цих місцевих рад.

Партії затверджують виборчий список, що складається з першого кандидата — лідера списку, який автоматично проходить до ради, якщо партія подолала виборчий бар'єр і отримала мандати — та інших кандидатів, які закріплюються/висуваються за певними територіальними виборчими округами у відповідній раді в області, районі, місті.

Це стосовно висунення кандидатів у депутати. Тепер по процедурі. Територія міської, районної, обласної ради ділиться на таку кількість округів, скільки має бути депутатів у відповідній раді. Партії закріплюють за різними округами кандидатів зі свого «списку», хоча можуть і не закріплювати — якщо у партії список коротший, ніж кількість округів.

На кожному окрузі, відповідно, буде окремий бюлетень для голосування. Голосуючи за партію, виборець автоматично обирає лідера її списку, та кандидата від партії, закріпленого за округом, або лише лідера, якщо кандидат за округом не закріплювався. Тобто голос кожного виборця, відданий за партію, є обов'язково голосом за її лідера, і також може бути одночасно голосом за певного кандидата від цієї ж партії.

Як визначатимуться переможці і ділитимуться мандати. На першому етапі будуть визначені партії, котрі пройшли до відповідної ради і зможуть ділити мандати. Для цього треба скласти разом всі голоси, які отримала кожна партія в усіх округах — як у тих, де були прикріплені кандидати, так і без них — і подивитися, скільки відсотків від усіх, хто проголосував, набирає кожна партія. До ради зможуть пройти тільки ті партії, що отримають більше 5% голосів у цілому по місту/району/області.

Наступний етап — визначення кількості мандатів, що їх отримає партія в раді. Отут і починається справжня алгебра. Щоби хоч якось унормувати цей процес, у законі запроваджено термін «виборча квота» — простіше кажучи, це кількість голосів, які отримали партії, розділені на кількість місць у відповідній раді. Ще простіше — це кількість голосів, котрі «коштує» один мандат. Потрібно поділити кількість голосів, отриманих партією на всіх округах, на цей коефіцієнт, щоби дізнатися, скільки мандатів партія отримає. Зрозуміло, що за таких умов число ніколи не буде цілим, отже матимемо справу з «півтора» мандатами.

Але й це ще не все — навіть якщо якась партія подолала виборчий бар'єр у 5%, але отримала голосів виборців у кількості, меншій за виборчу квоту — то вона мандатів, тобто місць у відповідній раді, — не отримує.

Щоби процедура була зрозумілішою, вдамося до прикладу. Ось звичайне місто — Ірпінь, котре має 60 тисяч виборців і повинно обрати собі 36 депутатів міськради. Як саме рахуватимуть голоси? Скажімо, якщо на вибори прийде половина ірпінчан (30 тисяч), то партія на всіх 36 округах міста має отримати принаймні 1500 голосів. Потім підсумовуються голоси, віддані за ті партії, що подолали 5% бар'єр. Припустимо, що їх буде 25 тисяч, адже якась частина виборців проголосує за партії, котрі не наберуть по півтори тисячі голосів.

Оскільки всього депутатських мандатів 36, то загальна кількість голосів, відданих за переможців, ділиться на 36, і ми отримуємо «голосову» вартість одного мандата, або виборчу квоту — у нашому випадку це буде 695 голосів (25000:36). Далі — просто: кількість голосів, відданих за партію, ділимо на 695 і отримуємо кількість мандатів, виборених партією. Тобто партія, котра набрала 5%, вже має у нашому випадку два з гаком мандати. А що число буде не ціле, то округлятимуть на користь тих партій, у кого цифра після коми буде більшою.

Та нехай наша партія мандати отримала. Як визначити, хто саме з партійного списку стане депутатом? Для цього в межах кожної партії-переможця потрібно буде відсортувати кожного кандидата за рівнем його підтримки виборцями на окрузі. Тобто перемагатиме той, за кого проголосувало більше виборців на окрузі, причому не в абсолютних цифрах, а у відсотках. Відтак, якщо явка на окрузі була низькою, то перемога коштуватиме менше голосів — аби відсоток підтримки був вищим. Для цього кількість голосів, отриманих партійним кандидатом на окрузі, ділять на кількість виборців, що взяли участь у голосуванні на цьому ж окрузі. У кого результат вищий — той і депутат. А проголосували за тебе сто виборців чи тисяча — не має значення.

Тож може статися так, що мандат отримають ті кандидати, які принесли партії менше голосів, але за рахунок низької явки виборців на окрузі їхній результат у відсотках вищий. Найприкріше у всій цій історії те, що за такої виборчої системи, від певного округу може бути не обрано депутата взагалі — тобто жоден із кандидатів, що закріплений від партій на окрузі, не стане депутатом. І навпаки — один округ будуть представляти двоє або й більше кандидатів. Та ще й на додачу депутатом може стати кандидат, який у своєму окрузі зайняв третє, а то й четверте місце.

Що маємо у «сухому залишку»? Кілька анекдотичних ситуацій: кандидат від партії набирає переважну більшість голосів виборців у окрузі — але не отримує мандат, бо його партія в цілому по всьому місту/району/області набирає менше прохідного бар'єру. Представники якоїсь партії перемагають у всіх округах, але мандати отримають не всі, якщо ще хоч одна партія подолає прохідний бар'єр. Деякі округи взагалі не представлені у раді, зате від інших буде кілька депутатів. Депутатом стане кандидат, який посів третє чи навіть четверте місце. Партія не змогла знайти кандидатів на всі округи, проте перемогла, відтак до кінця каденції у раді будуть вакантні місця.

Загалом, збурені від усвідомлення своєї відповідальності за долю країни виборці цілком можуть на початку листопада прийти під ЦВК, аби їм пояснили: яким чином ті чи інші кандидати абсолютно законно (хоч і всупереч елементарній логіці) стали депутатами, а інші, які, здавалося б, отримали більше голосів — не стали.

Але! Невже українців колись лякали перепони, котрі стоять у них на дорозі? Так і з виборами: рахувати алгебру голосів — то робота виборчих комісій.

Наше завдання — не проігнорувати вибори, а прийти і проголосувати за тих, кому довіряємо. Щоби потім не казати: «І хто їх тільки понаобирав на нашу голову!». Бо пасивність на виборах потім доводиться надолужувати активністю на майданах. Мені здається, що час розкидати каміння минув, настав час його збирати та починати будувати нову Україну.