Поштова адреса: 01135.  Київ-135, а/с 79. 
  Контактний телефон:  +38(044)227-93-55
  E-mail: info@agroprofi.com.ua 
             Передплатний індекс: 98990


Книги:

Топ переглядів за місяць:

ДЕНЬ ВИРОБНИКІВ БОБОВИХ, АБО СВЯТО ЕКОЛОГІЧНОГО ЗЕМЛЕРОБСТВА У ТЕПЛИКУ
Цьогоріч уже традиційний День поля у фермерському господарстві Олексія Дона в Теплику на...
«НІБУЛОН» ДОЛУЧИВСЯ ДО ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ МЕРЕЖІ ДОБРОЧЕСНОСТІ
Відповідна Декларація про створення Всеукраїнської мережі доброчесності була підписана...
СПЕКА НАС НЕ СПИНИТЬ, АБО ЯК ТЕБЕ НЕ ЛЮБИТИ, КЛІМАТЕ МІЙ
Дивне цього року літо: то холод, то спека. Та і вчені вперто твердять — клімат планети невпинно...
ШВЕЙЦАРСЬКЕ СЕРЦЕ В ДАРУНОК УКРАЇНІ
Герой України Олексій Вадатурський визнаний достойним послідовником легендарного швейцарця ...
СМУГАСТИЙ РЕЙС
Перше за багато років вантажене сучасне несамохідне судно з кавунами дісталося до столичної...

Наші партнери:

ПІД КУПОЛОМ ПОПУЛІЗМУ, ТА ЯК ВІДБИТИ ОХОТУ ЛІЗТИ ПО МЕД ДО НАШОГО ВУЛИКА

Директор-розпорядник Міжнародного валютного фонду Крістін Лагард заявила, що вражена тим прогресом, якого досягла наша країна за останні декілька місяців. За її словами, Україна здивувала світ своїми досягненнями за такий короткий час. Пані Лагард можна вірити — вона як директор-розпорядник МВФ знає основну інформацію, і слідкує за тим, що відбувається в країні. На її думку, Україні за дуже складних обставин вдалося досягнути макростабілізації та отримати економіку, яка демонструє ознаки відновлення та стає потужнішою.

Директор-розпорядник МВФ позитивно відзначила наші успіхи у стабілізації валютного ринку, реформи у банківському секторі, успіхи у реструктуризації боргових зобов'язань, у створенні структур, які боротимуться з корупцією. Такі успіхи доводять, що ми не безнадійні, відтак і кредитори пішли назустріч, і МВФ та світова спільнота продовжуватимуть підтримувати Україну.

Добре слово і кішці приємне

За що ж нас похвалила тітонька Лагард, якщо життя пересічного українця стало не кращим, а гіршим? А з огляду на нові тарифи, ціни і зарплати, просвітку ще чекати довго. Річ у тім, що більшість пересічних громадян дивиться на успіхи країни через власну діряву кишеню. Щоби точніше уявити пройдений шлях, варто було би згадати не лише, де ми зараз, а де ми були вчора. Адже Україна впритул підійшла до дефолту ще восени ніби то благополучного довоєнного 2013-го.

Звісно, МВФ і тоді міг дати грошей, проте ця позика була жорстко пов'язана з угодою про Асоціацію з ЄС. Та євроінтеграція України ніяк не вписувалася у плани Кремля. Тож після грізного окрику з Москви Західний вектор швиденько згорнули, а щоби підсолодити пілюлю і дати можливість Януковичу якось досидіти до виборів 2015-го, Росія сама дала немаленький кредит — $15 млрд. Розрахунок Януковича був простий — проциндрити ці грошики, підтримуючи «стабільність», а після виборів — хоч потоп.

Путін на ці гроші мав свої плани, і доля Януковича в них посідала останнє місце. Якщо хто забув — гарантією повернення позики від РФ були українські державні стратегічні підприємства, в тому числі — газотранспортна система, Енергоатом, та найбільш ласі шматки ВПК: завод Антонова, Миколаївський суднобудівельний, Харківський танковий ім. Малишева, ракетобудівний «Південмаш» тощо.

При цьому Путін прекрасно розумів, що гроші Янукович витратить на вітер — на підтримку примарної стабільності курсу гривні та виплати пенсіонерам-бюджетникам. Таким чином, віддавати було би нічим і довелося би платити економічною та енергетичною незалежністю. Ну, а якби (що маловірогідно, та все ж) Янукович-2 уперся би рогами і не захотів віддавати закладене майно, у хід би пішла військова загроза, а то й пряме вторгнення у Південно-Східну Україну — від Одеси до Харкова, де власне і міститься більшість ласих підприємств. Проект «Новоросія» виник 2014-го не на порожньому місці і зовсім не був експромтом.

Майдан сплутав карти кремлівському шулеру, проте економічні проблеми не вирішив, бо вони накопичувалися десятиліттями.

Нова влада, котра зайняла кабінети у будинку уряду, порахувала баланс і навіть не просльозилася — плакати було нічим. Навіть бувалі у бувальцях фінансисти отеретіли, бо залишок на єдиному казначейському рахунку у кінці лютого 2014 року (всього 18 місяців тому) складав 107 тис. гривень, тобто по 0,0002 копійки на кожного українця. На момент втечі «легітимного», резерви НБУ скоротилися до $15 млрд, бо за часи його президентства на підтримання штучного курсу гривні спалили $22 млрд, а державний борг подвоївся, досягнувши $75 млрд.

Тому першими заходами, котрі вживав уряд і парламент, були секвестр бюджету, збільшення податків, акцизів і рент із одночасним замороженням соціальних стандартів. Звісно, кому таке сподобається, тим більше, що в Криму вже повним ходом «гуляли» російські війська, їхня 100-тисячна армія стояла і на Східних кордонах України, Рада Федерації дала дозвіл Путіну на застосування армії за межами держави, а у Ростові на прес-конференції «легітимний» кричав, що він живий і просив ввести російські війська.

Грошей не було зовсім, а потрібно було блискавично відновлювати боєздатність армії. Банківська система тріщала, як гниле сукно, народ скаженів, скуповуючи валюту, розкручувався маховик інфляції. Далі — ще гірше: війна на Донбасі, втрата п'ятої частини ВВП і розрив господарських зв'язків, і при цьому — $90 млн на день лише на війну, а ще біженці… Банки посипалися, як перестиглі груші, гривня впала втроє, з країни миттю вшилися іноземні інвестори, а всі чекали дефолту і падіння у вже зовсім бездонну прірву.

Проте країна вистояла — грузнучи у болоті безнадії ми, здається, намацали дно і навіть змогли від нього відштовхнутися. На казначейському рахунку — 45 млрд гривень, списано 20% державного боргу, пішли транші кредитів МВФ та Світового банку. Розвиднілося аж настільки, що уряд вирішив достроково (якраз під місцеві вибори) підвищити заморожені раніше соцстандарти.

Тобто ми не лише перестали падати, а навіть намітився тренд до зростання. Принаймні міністр фінансів України Наталія Яресько стверджує, що 4% приросту на рік — цілком нам по силах, і такими темпами до 2040 року наш ВВП зросте з теперішніх $84 млрд до $600, і за цим показником ми доженемо Швейцарію (ну, якщо вона нас на узбіччі чекатиме).

У гонках важливо знати, чого хочеш — наздогнати, чи просто зігрітися. Якщо наздогнати, то треба перед собою і цілі реалістичніші ставити. Скажімо ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності в Україні 2014 року склав $8668, у той час як у Чехії — $29925, в Польщі — $25105, в Словаччині — $28175, Литві — $27051 (за даними МВФ). Тобто відстань від нас сьогоднішніх до них сьогоднішніх складає якраз зростання в 3-3,5 разу, а до середнього рівня в ЄС — 4,5 разу, бо навіть Чехія з Польщею в ЄС поки що «бідні родичі». За умови зростання нашої економіки темпами 5% на рік, ця відстань до сусідів із Східної Європи (якщо вони самі зростати не будуть) долається за 25 років, при зростанні темпами 10% на рік (а це вже буде «економічне диво») — за 12-13 років.

Мені здається, що цілі мають бути більш реалістичними — як от у Грузії, де ВВП за паритетом купівельної спроможності 2004 року складав $3734, а 2013-го — $7180. Тобто за десять років зростання на 92%. В Україні 2004-го було $6303, а 2013-го стало $9143. Зростання на 45%. Тоді для Грузії великим амбіційним завданням було наздогнати Україну, а не Швейцарію, бо стартові умови — геть погані. Для України прикладом такого завдання наразі є наздогнати впродовж наступних 10 років Румунію і Болгарію, бо відставання від них приблизно таке ж, як Грузії від України 10 років тому.

Людям важко чекати 10 років, але, якщо ти стартуєш дуже низько, то це об'єктивна реальність, щодо якої не можна взяти пульт і, як у кіно, якоюсь кнопкою перекрутити вперед. Варто пам'ятати, що ми й довоєнного 2013-го були однією з найбідніших країн Європи, котра ніяк не могла подолати дитячі хвороби реформ і стати на шлях нормального розвитку.

Нинішня влада сяк-так із цим завданням справляється — от і отримала цукерку від тітоньки Лагард. Шкода, що і напрямки руху, і темпи економічних реформ у нас залежать від політиків, котрі, всупереч здоровому глузду, демонструють замість планів — обіцянки.

Утім, передвиборні обіцянки політиків краще будь-якого рентгену показують їхню сутність, тому, аби наш довірливий електорат хоча би раз спробував обирати головою, а не серцем — ми жили б у зовсім іншій країні.

От хоча би нинішня кампанія виборів до місцевих органів влади. Країна завішена передвиборною агітацією, платні «партійні активісти» роздають усім бажаючим листівки, буклети та газети. Читай, аналізуй та обирай. Є чіткі критерії, за котрими дуже легко відрізнити пройдисвіта від достойного кандидата. Якщо вам обіцяють наперед нездійсненне, або те, що на місцевому рівні вирішити неможливо — значить кандидат вирішив, що українці нічому не навчилися. І перше, що впадає в око — здається, що кандидати переплутали, які у нас вибори й агітують на місцевих, як на парламентських, суттєво перебільшуючи власні можливості.

Хіт-парад обіцянок

Якщо судити з передвиборної агітації, перш за все, новообрані депутати міських та обласних рад переведуть українську армію на контракт, «вступлять» Україну в НАТО, потім — піднімуть середню зарплату до рівня третього поверху, а комунальні платежі — навпаки, заженуть під плінтус. Про всю цю ахінею не варто навіть розводитися, розрахована вона на бабусь, котрі не задумуються, звідки в державі гроші беруться, хоча декілька моментів обійти неможливо.

Ось, наприклад, — дайош професійну армію! Я, особисто — не проти, однак якщо політик обіцяє перевести нашу армію на контракт в умовах війни і дірявого бюджету, значить або він просто пройдисвіт, або пройдисвіт, котрий виборців вважає невігласами. Якщо ми не мали фінансової можливості утримувати контрактну армію за умови стабільно високих цін на метал і зерно, то зараз — і поготів. Он Польща, котра витрачає на власну армію $8-9 млрд, утримує лише 68 тис. контрактників, більша частина яких — зовсім не бійці на передовій.

Бо професійна армія — дуже коштовна річ. І не лише тому, що солдатам зарплату високу платити треба. У професійній армії все, крім бойової підготовки — від прибирання території і до заміни лампочок у казармі, виконують приватні фірми (звісно, що не безплатно). У нас на армію йде $2 млрд на рік, і коли постане вибір: наймати цивільних малярів пофарбувати казарму, чи побудувати новий патронний завод замість втраченого у Луганську, що обере Міністерство оборони?

Маючи понад дві тисячі кілометрів спільного кордону з найбільш агресивною країною сучасності, ми приречені плекати і зміцнювати свою армію. Через горнило військової підготовки мають пройти всі придатні до служби чоловіки, аби у «випадку чого» дати гідну відсіч ворогу. Створення нової військової інфраструктури у відповідності до правди життя і нової воєнної доктрини — на Сході (раніше ми від НАТО з Заходу захищалися) потребуватиме в осяжній перспективі таких колосальних коштів, що контрактна армія — за обрієм, а той, хто обіцяє її запровадити з 2016 року — брехун.

Іще одна казочка з тієї ж опери — відновлення ядерної зброї, щоби таким чином у чужих ведмедів відбити охоту лізти по мед до нашого вулика . Виборцю подобаються прості відповіді на складні питання, тому кандидат і не розказує, що взагалі-то Україна підписала купу всіляких угод про нерозповсюдження ядерної зброї. Так що нам швидко про це нагадають, а що половина нашого бюджету — кошти донорів, то ігнорувати свої обіцянки буде тугувато — нам швидко поновлять пам'ять, за чий кошт банкет і що ядерної зброї у меню не значилося. Бо купити бомбу неможливо, а створити самотужки — до снаги лише економічно незалежним державам, котрі володіють відповідним науковим потенціалом та виробничою базою.

Також передвиборною «заманухою» є обіцянка економічного чуда — швидкого зростання ВВП і благополуччя громадян. Так би мовити «доженемо і переженемо». От тільки правда в тому, що спад в економіці триватиме, а зростання буде лише відносно прірви 2014-2015-го. Бо котирування на продукцію металургів і аграріїв — головні складові нашого експорту — весь час знижуються. З 1 січня Росія закриє для нас свій ринок зовсім, а Євросоюз відкривати його для продукції АвтоЗАЗу та молочки не поспішає. Значна кількість наших підприємств, зорієнтованих на російський ринок, взагалі ніколи не знайде іншого споживача, так що нас найближчим часом чекає болюча структурна перебудова економіки, а не зростання. І то для цієї перебудови вкрай потрібні інвестори з грошами і технологіями. А для них — дерегуляція, реформа судочинства, боротьба з корупцією і так далі.

І от створення цих самих умов інвестиційної привабливості напряму залежить від депутатів парламенту. Та їм ніколи — у них вибори (хоча і місцеві), тому хто агітувати в регіони роз'їхався, хто з телевізійних ток-шоу не вилазить, та й зала під куполом використовується виключно в якості агітмайданчика. А от коли справа доходить до голосування — кворуму зібрати неможливо.

Бунт міноритаріїв

Акціонерне товариство «Коаліція», як відомо, складалося з п'яти акціонерів, двоє з яких (Блок Петра Порошенка та Народний фронт) мають великі пакети акцій, а троє (Радикальна партія, Батьківщина та Самопоміч) — маленькі. За угодою, всі справи законотворення мали спершу узгоджуватися на раді коаліції, де кожен із акціонерів мав один голос — незалежно від кількості акцій, причому діяв принцип консенсусу, котрий у старому польському Сеймі звучав як «не позволям», адже голос одного «проти» ставив хрест на прийнятті рішення. Тим більше змова трьох міноритаріїв могла спутати всі карти тримачам основної маси акцій.

Коли мова зайшла про ухвалення найбільш принципових законопроектів — зокрема, про внесення змін до Конституції, збори Коаліції не проводили і рішення з цього питання не ухвалювали, бо було наперед відомо, що міноритарії його «завалять». На голосуванні у сесійній залі торпедувати ухвалення законопроекту у них також не вийшло — на виручку прийшли позафракційні депутати та фракція Опозиціного блоку.

У відповідь на борту корабля Коаліції стався справжній бунт, а Ляшко навіть спробував потопити його своїми вилами. Проте вихід Радикальної партії зі складу більшості мети не досяг — Коаліція встояла, бо в угоді прямо зазначено, що вихід кількох членів коаліції не призводить до її припинення, якщо в більшості буде хоча би 226 депутатів. Після демаршу радикалів ті фракції, хто залишився вірний угоді, домовилися надалі всі рішення попередньо все ж погоджувати на раді коаліції.

Правда, попри формальну наявність достатньої кількості депутатів, набрати голосів для позитивного голосування дуже важко — наприклад, керівника апарату парламенту Валентина Зайчука, котрий написав заяву за власним бажанням, змогли звільнити лише з п'ятої спроби. Справа в тому, що Юлія Володимирівна стала у передвиборну позу і наполягає не перегляді тарифоутворення на газ і комунальні послуги та індексації зарплат і пенсій. Вона офіційно заявила, що її фракція не дасть жодного голосу за будь-який законопроект, крім підвищення соціальних стандартів, поки не будуть знижені тарифи на базі правильно прийнятих законів і антикорупційних розслідувань.

Шантажуючи уряд (а саме йому «кров з носа» потрібно ухвалити пакет законів для продовження реформ), пані Тимошенко вочевидь сподівається сама посісти прем'єрське крісло. Правда, для цього потрібно якось позбутися діючого прем'єра (до 11 грудня звільнити його Рада не може, а сам він у відставку також не збирається) та заручитися підтримкою хоча би 226 однодумців.

Що з людьми робиться після отримання мандату — незрозуміло. Поки були кандидатами — ніби все розуміли і наміри були правильними, а потрапили під купол — ніби хто зурочив. Чи то там місце таке зачароване? Може варто перенести парламент кудись — хоча би для експерименту. А то варто програти вибори, і політики знову приходять до тями — в якості експертів дають виважені оцінки, слушні поради. Що ж з ними робить мандат?

Народні обранці, почувши чутливими носами запах виборів, пустилися в усі тяжкі — їх з головою накрила хвиля популізму. Одні вирішили швиденько дистанціюватися від коаліції, аби вийти до людей у всьому білому і з вилами в руці. Інші — поки що ніби й у коаліції, проте не голосуватимуть, допоки питання зниження тарифів не буде вирішене.

Виникає замкнене коло — з одного боку, краще би вибори були частіше — і обранці зажратися не встигатимуть, і невдалий вибір не так довго очі мулятиме. З іншого боку, часті вибори — це практично безперервний смог популізму, котрий не дасть країні «дихати», тобто провести жодної непопулярної, хоч і необхідної реформи.

Стати Агропрофі просто! Лише за кілька кліків!

Події:

Ціни на зернові: