100 РОКІВ ПРАЦЕЛЮБСТВА

Свій віковий ювілей відзначила 6 серпня дивовижна бабця Стефанія з Великої Луки на Тернопільщині — маленька і моторна, вона стала символом оптимізму і працелюбства далеко за межами рідного села. Упродовж майже ста років до неї завжди приходили люди по позитив — усіх Стефанія може розрадити, всім допомогти, щось порадити або просто розповісти бувальщину чи заспівати. Вона знає силу силенну різних історій, пам'ятає життя краю та його мешканців за часів різних переподілів і воєн, часів становлення і повалення радянської влади, періоду сьогодення. Стефанія ніколи не полишала віри в Бога і завжди віддавала йому шану, навертаючи людей до Всевишнього. Зі своєї мізерної пенсії вона щороку робить пожертви на сільський храм св. Михаїла…

Стефанія Іванівна все життя тяжко працювала в колгоспі разом із чоловіком Михайлом Юрійовичем, а від 1987 року, коли він 77-річним пішов за межу, залишилася сама-самісінька, бо діточок Господь їм не дав. Праця, зізнається старенька, допомагає їй жити. Так, їхні 25 соток родинного городу ніколи не знали ні плуга, ні трактора: раніше вдвох, а дотепер бабуня сама двічі на рік перекопує його лопатою. Вона і досі засаджує щільно всі до єдиної сотки городиною і при тому ніколи нічого не кропить — сусіди розказують, що іноді відрами виносили назбираних господинею жуків. Стефанія Іванівна, крім іншого, продовжує тримати курочок, бо куди в господі без них.

«Трапляються самотні люди, що як до них прийдеш, то негативу вистачить на цілий день, — зізнається соціальний працівник Ольга Зіновіївна. — А від Стефанії Іванівни — позитиву на два дні. Вона завжди усміхнена, життєрадісна. Вона всім задоволена, бо такого ще не було, щоб їй життя не подобалося, або чогось бракувало тощо. Вона дуже трудолюбива і доброзичлива. Як святкували ювілей, то вона співала, та ще й Шевченкової «Катерини» половину розповіла…»

Стефанія Іванівна у свої 100 років обходить себе сама, ходить до магазину і дорогою охоче спілкується з перехожими. В магазині, та й взагалі скрізь, на неї чекають, як на життєствердний промінчик, якого, здається, вистачить на все село. Тому охочих допомогти їй донести нехитрі покупки додому завжди вистачає. Вона любить ходити в гості — дітки завжди від неї тішаться, бо старенька завжди йде з гостинцями. У гостях бабуся раніше дивилася телевізор, бо за все своє життя так на нього грошей і не назбирала. Від отриманого в подарунок від «Агропродсервісу» телевізора старенька просто в захваті, говорить, що тепер до неї частіше люди ходитимуть «на телевізор». Так воно й є, бо вона досі не навчилася його включати…

Не можна сказати, що доля була прихильною до Стефанії Іванівни Швець (у дівоцтві Льох). Вона народилася далекого 1915 року в бідній селянській родині. Маленькими померли її молодші братик Михась і сестричка Емілія, брат-близнюк Євстахій загинув у лавах Повстанської армії. Молодший брат Євген, рятуючи Стефанію від примусових робіт у Німеччині, сам став остербайтером і знайшов у Австрії свій останній земний притулок.

Його зворушливого вірша про рідний край із єдиного листа, що прийшов під час війни, Стефанія Іванівна промовляє, як Отче Наш. Її заповітним бажанням було розповісти ці віршовані рядки якомога більшій кількості люду, щоби вони дізналися про страшну тугу за батьківщиною пересічного селянина та могли прожити гідне життя в любові до своєї землі, до рідних і до Бога.

Мабуть, ми не випадково саме в цей час потрапили до корпорації «Агропродсервіс», якій давно довірила свій земельний пай пані Стефанія. Тож нехай здійсниться мрія цієї дивовижної старенької жіночки, і вірш її брата прочитає Україна.

Наймиліше мені в світі — там, де я родився,

Там зріс я, пізнав Бога і в школі учився.

Деревце там кожне знаю і дуби старії,

Там прожив я дні веселі — літа молодії.

Там і рибка веселенька в річечці гуляє,

І в садочку біля хати соловей співає.

Село моє, рідні ниви, я вже вас не бачу:

Я то тужу, то сумую, а часом — заплачу…

Євген Льох, 1944 рік