Поштова адреса: 01135.  Київ-135, а/с 79. 
  Контактний телефон:  +38(044)227-93-55
  E-mail: info@agroprofi.com.ua 
             Передплатний індекс: 98990


Книги:

Топ переглядів за місяць:

ВИВЕДЕННЯ ДНІПРА З КОМАТОЗНОГО СТАНУ. «НІБУЛОН» готовий убезпечити внутрішні водні шляхи
Нібулон днопоглиблення24 листопада на лімітуючому перекаті «Дніпродзержинські ворота» у Дніпровському водосховищі...
РОЗМАЇТТЯ СМАКІВ НА UKRAINIAN FOOD EXPO
ukrainian food expo23-24 листопада у столичному виставковому центрі «КиївЕкспоплаза» проходила міжнародна виставка...
ЗАГАДКА У ЗАГАДЦІ
Загадки не люблять лише ті, хто не вміє їх розв'язувати, свідчить народна мудрість. Але це про...
ВІД ОБЛАДНАННЯ ДО САДЖАНЦІВ: ПЛОДООВОЧЕВА ВИСТАВКА У ФОРМАТІ B2B
fresh business expo 20175-7 грудня в Києві проходила міжнародна спеціалізована виставка Fresh Business Expo 2017. Вона...
ПДВ ПРИ ЕКСПОРТІ ОЛІЙНИХ: РУХ НА ЧЕРВОНЕ СВІТЛО
Цивілізоване суспільство вирізняє дотримання низки правил, які враховують інтереси всіх його...

Наші партнери:

АХ, ОДЕСА — ПЕРЛИНА БІЛЯ МОРЯ...

Як жартував Жванецький, Одеса — це місто на нашому півдні і чиїйсь півночі. Південний колорит, море і підприємницька активність свого часу перетворили це місто на такий собі плавильний казан, де з греків і болгар, молдаван і циган, українців, євреїв і росіян (а також іще сотні інших націй) виплавився абсолютно унікальний не лише на наших теренах, але й у всьому світі народ — одесити.

Одесита пізнаєш відразу — по несквапливості і гордовитій непоспішності: ну, а чого — вони ж удома. Не те що ці галасливі юрби приїжджих, котрі у літні місяці заполонюють вулиці і бульвари, набережні і пляжі.

Що вже казати за одеську мову — наявність у ній не лише неповторної лексики, ввібраної з усіх наявних мов, а й особливої інтонації, з котрою ці слова вживаються, давно і міцно зробили її печаткою-паролем. Намагатися копіювати одесита безглуздо — тут потрібно народитися і вирости під цим гарячим сонцем у солоній воді. Неперевершений одеський гумор побудовано на парадоксах, так само, як на парадоксах побудоване життя одеситів, котрі живуть на березі моря, а їдять морожену рибу.

Місто

На жаль чи на щастя, тієї Одеси, що її оспівував Бабель чи навіть Жванецький, майже не залишилося. Потроху розвалюються зліплені (іншого слова і не підбереш) з місцевого ракушняку та глини будиночки з типовими дворами, де життя від народження до скону було під пильним громадським оком бабусь. Хоча варварська рука забудовника значно менше пошкодила історичний центр міста — тим то його так полюбляють кінематографісти. Подекуди стара Одеса дуже нагадує київський Поділ — і архітектурою, і незмінним трамваєм.

Нині Одеса розбудовується і змінюється. Проте попри схожі географічні умови, наявність портів та працелюбних людей, нашим Сінгапуром Південна Пальміра ще не стала. Зате була і залишається столицею контрабанди. Три морські порти цьому лише сприяють, а сили опиратися звичці та налагодженим (в тому числі сімейним зв'язкам) — немає.

Розмовляючи з притомними одеситами, у котрих місцевий патріотизм не затьмарює здоровий глузд, часто доводилося чути, що регіону потрібна «нова кров». Бо тутешні за межі власної обумовленості вийти не можуть, і навіть якщо кристально чистий одесит потрапить у систему, то перебороти її він не в змозі — адже він чийсь син, онук і племінник. Саме одесити казали мені, що місту конче потрібні «варяги», що принесли би з собою нові правила гри та нову якість відносин між владою і бізнесом.

Віднедавна сміливий експеримент у цьому напрямку здійснюється — головою одеської облдержадміністрації призначено Михаїла Саакашвілі. Перетворювати занедбані перлини біля моря у вітрину сучасності він добре вміє — варто згадати хоча би Батумі та порівняти краєвид цього приморського міста через п'ять років після початку реформ. Діяльність нового очільника одесити сприймають зі стриманим оптимізмом: «поживемо-побачимо».

Як і кожен справжній «варяг», Саакашвілі прибув до Одеси не сам, а з «дружиною», адже боротися зі злочинністю (насамперед, корупцією і контрабандою) руками злочинців неможливо.

Не можу сказати, що злочинність і контрабанда є візитівкою Одеси, хоча вони точно суттєвий пласт місцевого фольклору. Адже одеський порт був зоною Порто-франко (аналог нинішніх Дьюті-фрі), тож було багато охочих отримати привозний крам, не сплачуючи мито державі. А що впритул до порту виросла Молдаванка (бо саме молдавани масово працювали у порту), то й столицею контрабандистів був цей розбійничий район (ніяк не хочу образити молдавський народ). Одеса жила контрабандою сотні років, і знаменитий ринок на сьомому кілометрі став таким саме тому, що значна частина тамтешнього товару була дешевшою через контрабандне походження. Зараз команда Саакашвілі намагається з цим боротися, тож доля «7 кілометру» — під загрозою, зате бюджет може поповнитися чи не $1 млрд.

Я не одесит, хоча як і кожному, Одеса мені дуже подобається. Нещодавно знову відвідав це чудове місто — випала нагода тиждень відпочити у знайомих. Звісно, що з наскоку про Одесу та її мешканців усього не зрозумієш і не розкажеш, проте неупередженим поглядом стороннього спостерігача деякі речі видно краще. Насправді Одещина — це зменшена копія України, бо навіть в межах однієї області розмаїття народностей, звичаїв та способів життя вражає. Проте розмаїття лише збагачує, якщо не намагатися грати на наших відмінностях, а використовувати їх на користь.

Море

Море на Одещині виникає зненацька. От, здається, летів степ, летів йому назустріч, та й обірвався велетенським урвищем-обривом. Його жовта глина повторює відтінки сонця і несамовито пашить теплом. Зблизька видно, що колись ці кручі були дном моря, і подекуди видно чіткі відбитки морських мешканців мільйон років тому. Дивлячись на цю велич знизу, зайвий раз переконуєшся, що історія Землі занадто довга, і не варто людині роздувати свою пиху — з усією своєю цивілізацією ми складемо всього лише тонесенький шар у геологічних відкладеннях, як це до нас зробили молюски древнього моря чи ті ж таки динозаври. Море підкрадається до берега непомітно і грається з прибережним камінням у свої котячі ігри — ніжно-пестливо погладжує дрібною хвилькою, а потім — раз, і обіллє з ніг до голови дев'ятим валом.

Коли стоїш над урвищем, море заповнює весь світ, і на його синій гладі добре видно каравани велетенських суден, котрі йдуть за нашим зерном у порт Південний. Добре, що на морі від них не остається тієї розбитої колії, котру залишили автомобілі-зерновози на старій миколаївській дорозі, котра веде від Одеси до порту. Вночі корабельні вогні зливаються у суцільну нитку світла на горизонті, а справа горить-сяє новорічною ялинкою власне Одеса.

А з самого ранку берег заповнюється гамором відпочивальників, над якими ширяють і квилять-регочуть по-мефістофільському чайки. Люди приїхали на тиждень-другий і намагаються використати кожну хвилинку для купання та засмаги. Місцеві засмагати не поспішають — вони рибалять. Хто з човна, а хто просто так. Кілька днів поспіль спостерігав колоритну одеситку комплекції XXXL у широкополому брилі і купальнику, котра годинами непорушно стояла по пояс у воді з вудкою у руках і чатувала на рибу. Ловиться так переважно бичок, котрий місцеві вживають в усіх видах — смаженим, вареним у юшці чи в'яленим до пива.

Після того як Крим став окупованою територією, весь вал спраглих до моря і сонця українців кинувся до Одещини, Миколаївщини та Херсонщини. Не можна сказати, що місцеві проти — ціни на житло повзуть догори, процвітає торгівля усяким довколапляжним мотлохом та платні пляжні розваги. Тому якщо українці взагалі до анексії ставляться вороже, то місцеві підприємці потай дякують кримчанам, що ті повелися на російські заманухи і дозволили себе ошукати.

Мені пощастило — моїм гідом Одесою була людина, яка не лише щиро любить своє місто, але й знає його історію та сьогодення. Шкода, але не всі місцеві люблять копирсатися в пилюці давнини. Та любити своє місто, це не лише уболівати за «Динамо», «Чорноморець» чи «Карпати», але й знати його історію і культуру. Саме це знання не дозволить спокійно спостерігати, як древнє неповторне обличчя твого міста у гонитві за прибутком до невпізнаваності паплюжать зайди своїми архітектурними експериментами.

Привоз

Можна довго гуляти Дерибасівською, милуватися Потьомкінськими сходами чи морвокзалом, обійти хоч десять разів пам'ятник Дюку Рішельє, проте якщо ви не були на Привозі, можете вважати, що Одеси ви не бачили. Бо якщо Одеса — обличчя півдня, то Привоз — обличчя Одеси. Кажуть, що навіть у часи тотального дефіциту на цьому колоритному базарі можна було купити все. У наш час купити все можна будь де, і на Привоз ідуть вже не за дефіцитом, а за враженнями. Місцеві кажуть, що неможливо зрозуміти Одесу, якщо не побувати на Привозі, бо насправді це не просто кілька торгівельних павільйонів, побудованих впродовж останніх ста років, а по суті — місто у місті зі своїм готелем, автостанцією і навіть трамвайним парком. Та й розміщений Привоз напрочуд вдало: в один бік іде Французький бульвар, в інший — Молдаванка, в третій — вокзал, тут же історичний центр міста.

Власне сама назва ринку виникла через особливості тутешньої торгівлі. Коли 200 років тому через збільшення населення виникла необхідність в оптовій торгівлі сільгосппродукцією, виникла філія Старого базару — Привоз, де селяни торгували привезеним збіжжям просто з возів і не платили ринкового збору. Дуже швидко одесити зрозуміли, що товар тут не лише першокласний, але й дешевший, і Привоз став найпопулярнішим торжищем міста. 1827 року, коли на привозній площі побудували величезний ринок, він остаточно «відбрунькувався» від свого засновника і став «королем» одеських базарів.

Відтоді минуло вже два століття, проте й нині Привоз повністю виправдовує свою назву, адже тут так само торгують селяни привезеними власноруч виробленими продуктами, тільки географія значно розширилася. Вже за незалежності було побудовано два нових павільйони — м'ясний та рибний, а між ними — торговий центр «Новий Привоз» і готель. Проте від одеського шарму у Новому Привозі зосталася лише фігура легендарної тьоті Соні з в'язкою бичків через плече, а сам він нагадує скоріше сучасний супермаркет заморожених продуктів, ніж легендарний одеський базар.

Життя в Одесі багатше, ніж фантазія гумористів, і це вповні відчув на собі Привоз: 31 березня 1941 року містом «водили слона». Мешканця місцевого зоопарку слона Мурзу вирішили перевезти до Сімферополя. Але ж зоопарк міститься біля ринку і вокзалу, тому оминути торжище було неможливо. Ледве слон вийшов на вулицю, як тут же звернув свою слонячу увагу на фруктові ряди Привозу та й пішов базарувати. Продавці, звісно, врозтіч, проте слон не бешкетував: з'їв кілька яблук, дістав хоботом із бочки солоних огірків, скуштував пару качанів капусти і закусив сухофруктами. Та зрештою слона благополучно доправили до вагона на станції. Приблизно тоді ж відбувся ще один курйоз — Привоз перший і останній раз спробували перейменувати. Проте казенно-совкове «Жовтневий ринок» не прижилося в народі і залишилося лише на папері.

Великі базари є в кожному місті, проте Привоз зумів залишитися так само відкритим для всіх, демократичним і доступним місцем торгівлі, а ціни тут, попри центр міста, чи не найнижчі. Проте втрачати пильності покупцеві я би не радив: якщо інші базари як конкурентну перевагу заявляють якість продукції, ціну чи асортимент, то на Привозі пишуть «точно зважуємо». Як кажуть самі одесити, саме тут собака і заритий: обвіс — це чи не національний вид Привозського торгового багатоборства, хоча з іншого боку — продавець завжди готовий зробити знижку.

Та гаманця слід пильнувати, а купуючи товар на вагу, варто пам'ятати, що так само як сухопутна миля відрізняється від морської, звичайний кілограм відрізняється від кілограма на Привозі. У середньому розбіжність з паризьким еталоном ваги складає грамів 200, й електронні ваги на це ніяк не впливають. Так що якщо до «дешевих» привозських цін додати цю «похибку», отримаємо середню ціну по місту.

Чого і кого тут лишень немає! Волоокі вірменки з ликами іконописних мадонн на фруктових розкладках, рудуваті грузинки з грецькими профілями, котрі завзято пропонують страви та випічку своєї національної кухні, більшу частину назв якої годі й запам'ятати. Гордовиті азербайджанські джигіти, що вивищуються над горою своїх улюблених гранатів, чорноброві українки, добряче підсмажені сонцем південного степу. Решту — годі й ідентифікувати. Поміж рядами шниряють чорноокі циганчата, якийсь дядечко намагається купити малину, не сходячи зі спортивного велосипеда, і йому у різних колоритних виразах пояснюють, куди застромити того велосипеда — життя базару в розпалі.

Кефаль вже не та

Торгують на Привозі всім, чим заманеться, і попри те, що місця достатньо (ринок займає велетенську площу у 8 га і заслужено вважається найбільшим базаром у Європі, що перебуває у межах міста) торгують і при воротях: саме там можна купити щойно виловлений знаменитий одеський глосик — місцеву камбалу, котра у руках одеської господині стає неперевершеним шедевром кулінарії. Прикро (чи може мені так не пощастило), але у приморському портовому місті торгують переважно прісноводною рибою, та й то — в основному сушеною. Принаймні кефалі, котру легендарний Костя привозив повні шаланди, я на Привозі не знайшов. Зате є дрібна тюлька і великі осетри.

А от таранька тут на будь-який смак: і просто сушена, і в'ялена, і копчена — від велетенських судаків, щук і лящів до одеської родзинки — чорноморських бичків. Є й раки — нехай не по 5 рублів, як колись, а по 150-200 грн за кіло, проте гурман може відвести душу. Чого дійсно багато — то це місцевої креветки — як сирої, так і вареної зі спеціями. Для мене вся вона на одне лице, а місцеві відрізняють морську від виловленої в лимані. Хоча креветки для них, як для нас соняшникове чи гарбузове насіння: лузають так — тільки хітинова облуда у бік відлітає. Тут же можна скуштувати делікатесних рапанів чи мідій у гострому соусі.

У серпні овочів-фруктів на Привозі просто гори. Від їхнього яскравого розмаїття і густо насиченого сонцем аромату паморочиться в голові. А які тут баклажани! І розмір, і колір ( у тому числі і сніжно-білі). От цікаво — як на них кажуть одесити, адже баклажани по-одеському — «синенькі». То що: дайте мені кілограм біленьких синеньких? Переважну частину асортименту складає вирощене у приодеських районах області, хоча є і миколаївські помідори чи херсонські дині та кавуни. Достатньо місцевих персиків, нектаринів, винограду усіх розмірів і відтінків. На цьому тлі скромно губляться заморські цитрусові.

Окремим десантом на Привозі є вінничани, котрі завдяки залізничному сполученню везуть до Південної Пальміри плоди своїх невсипних трудів. Так що поряд з екзотикою Півдня можна поласувати і звичними яблучком-грушкою, картоплею і цибулею. Наразі почалися ремонтантні ягоди, тож тут і вінницька полуниця з малиною, і велетенська садова ожина, вчетверо більша за лісового предка.

Милує око молочний ряд: тут усе дешевше, ніж у столиці, і на кожному відерці зі, скажімо, сметаною висить не лише довідка про санітарний контроль, але й чек про сплату ринкового збору. Торгують і місцеві, і вінничани, можна скуштувати закарпатської бринзи. Несподіваний бонус-сервіс молочних рядів — великі стоси круглих підрум'янених млинців. Так що можна одночасно купити і сиру, і сметани, і млинців, а вдома за пару хвилин навертіти пречудових налисників.

М'ясні ряди неприємно вражають цінами. Зате можна за грубі гроші придбати якийсь чудернацький м'ясний делікатес типу бастурми чи ще якогось смаколика, не кажучи вже про шинку, ковбасу та балик. Окремо — биті кролі, птиця і яйця, хоча +38 за Цельсієм торгівлі явно не сприяють.

Усі все дають скуштувати, так що можна напробуватися досхочу, але треба і купити щось. Бо слава про професійного «куштувальника», котрий прийшов на Привоз наїстися на шармак, іде рядами швидше вітру, і ласого до дарівщини може чекати вельми суворий прийом.

Мистецтво торгувати

Торгівля — один з видів побутової магії чи психологічної науки. Інколи продавчиня після того, як товар скуштовано і не куплено, промовляє до покупця з такими інтонаціями, ніби він обіцяв з нею оженитися й утік із-під вінця. Можуть і присоромити, і до совісті звернутися — відчувають, коли клієнта можна «дотиснути». Хоча зазвичай усі продавчині дуже люб'язні: більшість із них стоїть за прилавком ледве не у вечірньому макіяжі і з нарощеними віями (переважно молоді та симпатичні). Інша крайність — огрядні тіточки віком «за» і такою ж вагою.

Проте ті й інші ставляться до своєї роботи, як до мистецтва. Привоз взагалі треба дивитися і слухати, як оперу. Бо лише тут побачиш, як непоказний з виду чоловічок з козацькими вусами на неголеному обличчі вмовляє трьох представниць Південно-Східної Азії купити виноград. Це магія і містика: попри відчутний мовний бар'єр, він так тримає аудиторію, так володіє інтонаціями, що слова вже не мають значення — дівчата дивляться йому до рота, як заворожені, і не підуть, поки не куплять. Здається, якби він продавав ескімосам сніг, то вони би шикувалися у чергу.

Велику частину Привозу займають ятки з різним крамом, а вздовж по вулиці взагалі ряди з господарським реманентом. Через дорогу — так званий блошиний ринок, де серед усякого мотлоху, як перлину у гної, можна віднайти якусь антикварну штукенцію.

Одеський Привоз — це справжній дискусійний клуб, де не лише обмінюють товар на гроші (хоча 80% одеситів і гостей міста купують саме тут), але й зустрічаються поговорити про політику і життя-буття, і взагалі. Недарма ж Михаїл Саакашвілі саме сюди привіз новопризначеного начальника обласної міліції Георгія Лордкіпанідзе, щоби познайомити з одеситами. Бо те, що скаже про людину Привоз, говоритиме вся Одеса.

Попри всі негаразди життя, Привоз — це справжнє родовище гумору: нічого не слід вигадувати, варто лише уважно слухати і запам'ятовувати. Його неможливо пізнати до кінця, проте можна безкінечно насолоджуватися жагучим життєрадісним південним колоритом. Зробити це дуже просто — варто поштовхатися межи людей, скуштувати різноманітні наїдки і прицінитися до безлічі краму. Враження гарантовано! І головне, вам обов'язково сподобається — адже без покупки (бодай копійчаного сувеніра) звідси не йде ніхто.

Стати Агропрофі просто! Лише за кілька кліків!

Ціни на зернові: