ВОДА В РЕШЕТІ, АБО ЛІТНІ ОДИ ПОЛІТИКАМ

Український політикум, як селянська господа – весь час потребує пильного хазяйського ока. Варто було лишень нашим журналістам залишити їх без нагляду на якихось пару тижнів, то вони такого нагородили… Відзначилися всі – і депутати парламенту, і правоохоронці, і судді з прокурорами. Усі ляпи і проколи навіть не перелічити, тому зосередимося на найгучніших.

Наші депутати, що ближче до виборів (будь-яких), тим більше втрачають чи-то здоровий глузд, чи відчуття реальності. Неначе дівка на виданні, вони намагаються всім сподобатися і ладні проголосувати за байдуже яку, навіть економічно вбивчу ахінею.

Останнім часом у нашому парламенті рідко який законопроект доживає до третього читання. Бо третє читання – це ніби ввічливі господарі, які вже натякали-натякали гостям, що їм час по домівках, аж поки самі поснули. Третє читання – це коли і приймати закон не можна, але й відмовити не зручно – популізм не дозволяє.

 

Конфлікт між розумом і красою

Розказують, що коли звірів попросили розділитися на розумних і красивих, кожен вибрав для себе відповідне товариство, одна лише мавпа залишилася ні з ким – бо вважала себе одночасно і красунею, і розумницею. Українські політики часто опиняються у ситуації, коли їх розриває навпіл. От і з законопроектом №1558-1 про реструктуризацію валютних кредитів депутати довго коливались між бажанням сподобатися частині виборців (тим більше, що вони кожного дня бачили їх безстроковий пікет біля Нацбанку) і усвідомленням негативних наслідків такого вчинку (ціна питання – близько 95 млрд гривень, колапс банківської системи і – прощавай допомога МВФ). Шкода, але популізм переміг. Утім, голосуючи «за» багато з народних обранців вважали, що голосів все одно не вистачить – ну не ідіоти ж під куполом зібралися, проте особисто вони зможуть чесно казати виборцям: «Я був «за», але решта»…

Хоча були й хитріші – вони свідомо голосувати, сподіваючись, що Президент закон ветує й усі електоральні втрати впадуть на нього, тим більше, що на зорі виборчої кампанії він дійсно обіцяв подбати про реструктуризацію. Але в якості не кандидата на посаду, а Глави держави Петро Порошенко дав зрозуміти, що закон не підпише. Коментуючи скандальне голосування, Президент був прямим і суворим: «Я побачив популістів-політиків, які, намагаючись сподобатись тій чи іншій частині суспільства, ставлять під загрозу існування фінансово-банківської системи країни, стабільності економіки і роздають нездійсненні обіцянки чітко розуміючи, що несправедливо за рахунок коштів усіх платників податків задовольнити потреби 65 тисяч, тобто менше ніж десятої долі відсотка».

А що депутати? А як з гуски вода – може, вони сподівалися, що їх квітами закидають, проте популістів серед українців менше, ніж серед політиків, і законотворців чекав холодний душ: соціальні мережі вибухнули обуренням, після чого деякі парламентарії терміново вирішили відкликати свій голос. У Раді було оперативно зареєстровано постанову про відміну результатів голосування, тим більше, що «проголосували» картки народних обранців, котрі взагалі були поза межами держави.

Популізм в умовах системної кризи – серйозна загроза суверенітету і державності країни, й дуже прикро, що частина депутатів не доросла до усвідомлення масштабів загроз, котрі постали перед Україною, тому дозволяють собі такі «помилочки». Їхня поведінка нагадує дитячу – спершу наробити гармидеру, а потім ніяково копирсатися пальчиком у долоньці: ми не розібралися, ми не думали, ми той законопроект взагалі не читали, а тепер прочитали і відкликаємо свій голос. Відкликати б їх кілька разів різкою по сідницях – наступного разу читали б уважніше.

Ну, і про власне самих позичальників. Людина, котра бере кредит, має усвідомлювати всі ризики довготермінового (аж на 20 років) кредитування та бути спроможною цей кредит повернути, або втратити і гроші, і майно. Не дивно, що кредити у гривні давалися лише при наявності високої легальної зарплати. Тобто якщо ви не можете підтвердити здатність повернути кредит – вам його просто не дадуть. І це – чесно. Проте були банки, котрі, як би це м'якше сказати, – закривали очі на деякі формальності й охоче видавали кредити, але не у гривні, а у валюті, і відсоток був куди меншим, ніж для гривні.

Банки, накачані своїми закордонними «матерями», залюбки йшли на ризик, бо ж економіка зростала і здавалося, що так буде завжди. Тим більше, що спершу вони стягували відсотки і лише потім – тіло кредиту, так що «у випадку чого» свій заробіток вони гарантовано отримували, та ще й мали нерухомість, котра, нагадую, залишалася власністю банку аж до повного погашення кредиту і відсотків.

Незрозумілою була ризикованість наших співвітчизників, котрі, отримуючи доходи у гривні, спокусившись на нижчий відсоток брали кредити у валюті, нехтуючи можливість курсових коливань. Ну, звісно – витрачати незароблені гроші так приємно! Тим більше хочеться жити у власній оселі у столиці чи мати престижне авто. У результаті такої спільної дії банків і забудовників нерухомість Києва стала коштувати втричі більше від реальної вартості.

І тут непомітно підкрався 2008-й. У світі вибухнула фінансова криза, спровокована всезагальним бажанням витрачати незароблене. Українські банки вже не могли брати кредити у європейських «матерів» під 3% і роздавати українцям під 9%. Ще гірше було з поверненням – адже вчорашні менеджери, котрі отримували по кілька тисяч доларів (хоча і «в конверті») – опинилися взагалі без роботи, та ще й з кредитом на шиї. Розумні перепозичали, де могли, аби розрахуватися з банком, менш розумні – намагалися з банком домовитися про реструктуризацію. Решта – просто чекали, що все повернеться назад і буде, як раніше.

Не вернулося і не вернеться. В одну річку двічі не ввійдеш, казали древні. По-людськи мені шкода громадян, котрі купилися на безкоштовний сир у мишоловці, але з суто прагматичних міркувань, віддавати їх борги за свій кошт я також не хочу, хоча депутати зопалу мало до цього не змусили. Хто не пам'ятає геніального Жванецького: «Вчора були великі, але по п'ять, а сьогодні маленькі, проте по три рублі». Туга за вчорашнім – це так природно, але долару по п'ять уже не буде ніколи.

 

Суд гниє з голови

Хто не забув – був в Україні такий собі суддя львівського апеляційного адміністративного суду Ігор Зварич. І славна його чекала доля – він став не просто суддею, а іменем феномену суддівської корупції, ввівши у наш обіг вираз «суддя-колядник» та «наколядувати мільйон». Правда, за славу довелося заплатити десятьма роками за ґратами. Вочевидь, суддівська слава потребує нових героїв. А позаяк героїв у мантіях у нас вистачає, то довго і ходити не довелося. Все почалося, як у детективі – нічний обшук у Апеляційному суді столиці і мінімум інформації. А потім – яскравими хвилями гривні і долари на столі та талони на 14 тонн (!) пального, вилучені у голови суду Антона Чернушенка.

Ну, талони – то дійсно курйоз, хоча пан Чернушенко стверджував, що зберігав їх, бо яскравий малюнок сподобався, та насправді його власний автопарк складався з п'яти машин, а їх заправляти чимось треба. Стосовно готівки – то, знаючи, якими сумами оперує вітчизняна «феміда», інкримінація якихось нещасних 25 тис. гривень та $6,5 – просто сміх. Не смішно, щоправда, від вилученої СМС-переписки судді, в якій його інструктували, які рішення по яких справах виносити.

Взагалі-то суддів на розгляд тієї чи іншої справи мусить визначати комп'ютерна система шляхом сліпого жеребкування, проте нинішні судді непогані хакери – за словами слідчих, Антон Чернушенко регулярно втручався у роботу цієї системи, аби розподілити на себе найбільш «апетитні» справи, а як їх вирішувати – підказувала СМС-ка.

Верховна Рада оперативно відгукнулася на заклик генпрокурора видати суддю з лави недоторканних, проте наслідки, думаю, вже вам відомі. Поки суд та діло, Антона Чернушенка і слід прохолов: він оформив на роботі відпустку і вилетів за кордон, причому затримати його на кордоні або в аеропорту не було жодних підстав, оскільки в прикордонній системі «Гарт» про нього ще не було виставлено інформацію. Адже як і у випадку з депутатом Клюєвим, Верховна Рада лише зняла з судді недоторканність, а дозвіл на арешт Генпрокуратура і не просила. Схаменувшись, Чернушенка оголосили у розшук, а Апеляційний суд тим часом швиденько обрав собі нового очільника.

Правда, залишився Чернушенко-молодший – син, з телефону якого і надходили СМС-команди правосуддю. Дмитра Чернушенка взяли під варту. Але ж у нас син за батька не відповідає, правда? Та й довести, що то саме він вів ту злощасну для сім'ї переписку, практично неможливо. От і суд так вирішив, випустивши його під заставу у 6 мільйонів гривень. Питання, звідки взялися кошти на заставу, здається, ні в кого не виникло.

І якщо ми вже завели пісеньку про суд, то як не згадати найбільш гучний вирок липня: колишнього ректора Податкової академії Петра Мельника Ірпіньський міський суд виправдав за всіма статтями обвинувачення. Я думаю, йому ще й медаль дадуть – аякже, постраждав від злочинного режиму Януковича. Хоча насправді мало місце банальне хабарництво. І коли ректора влітку 2013-го схопили на гарячому, він спершу видався страшенно хворим, аж гуманний суд випустив його під домашній арешт.

Не довго думаючи, пан Мельник електронного сторожа-браслета зрізав, та й чухнув через Білорусь до США. Відсидівся там, а у квітні 2014-го (розраховуючи, що часи змінилися) повернувся до України. Його, звісно, знову заарештували, проте тут же й випустили під заставу у 600 тис. грн. І от суд повністю виправдовує ректора-хабарника, ще може й заставу доведеться повернути.

І мова не про те, що хабара не було – впіймання ректора під час передавання грошей було зафільмовано оперативниками, і його неодноразова показували по телевізору. Проте з точки зору закону, процесуальні дії не були оформлені належним чином, та ще й під час обшуку Мельник у статусі підозрюваного не зміг скористатися послугами адвоката, що дало підставу суду винести формально абсолютно законне (!) виправдувальне рішення, яке, так би мовити, ні в які ворота не лізе.

Обурена Генпрокуратура тут-таки оскаржила вирок Ірпіньського міського суду до суду апеляційного. Ну, а як у нас розглядають справи в апеляційних судах – спитайте у Антона Чернушенка. Якщо знайдете.

 

Діамантовіпрокурори

Сама Генпрокуратура також «відмітилася»: СБУ-шна «Альфа» затримала двох не останніх у прокурорській ієрархії людей: заступника голови Головного слідчого управління ГПУ Володимира Шапакіна і заступника прокурора Київської області Олександра Корнійця. СБУшники скористалися моментом, коли генпрокурора Шокіна не було «в господі» і провели цю спецоперацію під орудою заступника генпрокурора Давида Сакварелідзе і голови СБУ Василя Грицака. В результаті обшуку вдома і на роботі у прокурорів були вилучені гроші на загальну суму близько $500 тис., а також коштовності (в тому числі 65 діамантів) і незареєстрована зброя. Суд заарештував обох на два місяці з можливістю вийти під заставу в 3,2 млн гривень, і 9 липня Шапакін вийшов під заставу. Цікаво, йому теж дадуть утекти?

Обставини справи та суми вилученого були настільки шокуючими, що виникає слушне питання: якщо нехай не кожен, а хоч половина високопосадовців прокуратури має такі статки, то може краще, як у тому анекдоті – не овець, а прокурорів розводити? Дивись, бюджет-другий і назбираємо – нащо тоді МВФ? Недарма ж, познайомившись із прокурорською службою зсередини, Давид Сакварелідзе створив спеціальне управління з розслідування злочинів, вчинених самими прокурорами. Можемо вважати, що перші камені з муру корупції виламано, тим більше, що Президент щойно підписав внесені зміни до Закону «Про прокуратуру» і дав карт-бланш на її реформування.

Та стара система просто так не піде: вже за два дні пішов поголос, що генпрокурор Віктор Шокін і його перший заступник Володимир Гузир здійснюють тиск на слідство та суди для зняття обвинувачень із затриманих чиновників і для переслідування слідчих та прокурорів, які проводили спецоперацію. Цікаво, це вони намагаються захистити честь мундира, чи побоюються, куди потягнуться ниточки від прокурорів, коли вони даватимуть свідчення?

Така от боротьба з корупцією у нас виходить: оперативники стараються, затримують багато корупціонерів прямо на гарячому, та жодного до суду ще не притягли, а кого притягли (як ото Мельника) – потім виправдали.

Та здається пісенька закінчилася, бо парламент нарешті зробив крок у правильному напрямку: ухвалено законопроект про відкритість реєстрів (№2423). Цей закон дозволить кожному громадянину, ввівши прізвище чиновника, дізнатися, які у нього квартири, земельні ділянки, будинки, автомобілі, і коли ці об'єкти куплені. Закон надзвичайно важливий, бо дозволить вивести на чисту воду корупціонерів із прокуратури, МВС, податкової та інших державних органів. Погодьтеся, корупція можлива і тому, що «нажите непосильною працею» можна було приховати від громадськості. Тепер звести баланс чиновницької зарплати і статків, що їй не відповідають, можна не встаючи зі стільця.

 

Патріотизм як франшиза

Добровольчі батальйони вже давно вписали своє ім'я в історію слави і звитяги, вони стояли на смерть і боролися до кінця. І першим в їхньому ряду стоїть Добровольчий український корпус (ДУК) «Правий сектор». Добробати – улюблене дитя українського народу, адже вони повністю екіпірувалися волонтерами на добровільні пожертви. Навіть зброю – і ту не отримали від держави, а переважно здобували в бою. Все це правда, але не вся. Правда в тому, що лише частина добровольчих батальйонів воюють на передовій, а решта – проходять вишкіл у тилу, проте носять камуфляж і зброю.

Хто ж не мріє мати власний бойовий підрозділ і використовувати його на свій розсуд? От із часом бренд добровольчих батальйонів (особливо якраз «Правого сектору») на хвилі загального патріотизму почав використовуватися людьми доволі далекими від ідеї захисту батьківщини. Почався такий собі патріотичний франчайзинг – організовувати підрозділи і бази ДУКу у різних точках країни, котрі практично не керувалися з центру. Саме тому в АТО воюють (і добре воюють!) лише два батальйони ДУК, а запасних батальйонів «Правого сектору» по Україні налічується аж дев'ятнадцять. Втрата керованості озброєними людьми ніколи до добра не доводила, бо занадто велика спокуса використати цю силу для власного зиску.

Не секрет, що бійці добровольчих батальйонів використовувалися під час захоплення підприємств і переділу ринків. Люди у камуфляжі виступали як охоронці приватних та державних підприємств, довкола яких виникав конфлікт інтересів різних фінансово-олігархічних груп. І ось нарешті справа дійшла до відкритого конфлікту між «Правим сектором» і владою.

Події у Мукачевому можна трактувати по-різному, єдине, що заперечити неможливо – збройна сутичка між незаконним формуванням (а «Правий сектор» наразі саме таким і виступає) та правоохоронцями у цивілізований державі неприпустимий. Можна скільки завгодно апелювати до продажності правоохоронців і патріотичних заслуг ДУКу у війні за незалежність. Проте патріоти не відкривають вогонь з автоматичної зброї та гранатометів у густонаселеному місті за тисячу кілометрів від фронту.

Як підсумок – загинули люди, іміджу справжніх патріотів із «Правого сектору» завдано непоправної шкоди, бо тепер уже у суспільній свідомості довкола ДУКу ореол захисників змінився на тавро бандитів. А самі події на Закарпатті ставлять під загрозу євроінтеграційні прагнення України. Про безвізовий режим уже в цьому році я взагалі мовчу – Європа скоріше стіну на нашому західному кордоні побудує – ніби їм мало своїх озброєних радикалів. Так само під загрозою і надання нам західної зброї – принаймні допоки ми не зможемо гарантувати, що вона не потрапить до рук бандитів будь-якого забарвлення. Не забариться і загострення на Сході – Росія залюбки скористається внутрішнім конфліктом для збільшення тиску.

Ця історія стала останньою краплею, котра переповнила чашу терпіння. Віднині, якщо Україна хоче залишатися державою, а не територією, де панують містечкові отамани, монополія на насильство повинна бути лише у влади. Добровольчі батальйони назавжди залишаться славною сторінкою нашої історії як люди, котрі грудьми стали на захист країни у найважчий момент. Проте справжні патріоти, котрі хочуть боронити батьківщину, нині мають перейти до легальних військових формувань армії чи нацгвардії, а незгодні – жорстоко придушені.

Ніяких озброєних загонів більше не буде і Мукачево лише прискорить процес демілітаризації незаконних збройних формувань і добре, якщо процес пройде мирно. Гірше – якщо частина «правосеків», котрі принципово не хочуть нікому підкорятися, підуть у підпілля.

Існує невідворотній закон: щойно в країні з'являються непідконтрольні державі збройні формування – процес розвалу держави стає невідворотнім, а завоювати таку країну зовнішньому агресору – простіше простого. Варто лише згадати, що Українську народну республіку 1918-го завоювала лише 12-тисячна армія більшовиків під проводом Муравйова. Бо поки політики чубилися між собою і з'ясовували, хто більше Україну-неньку любить, боронити її, крім жменьки студентів-добровольців, виявилося нікому.

З іншого боку, Мукачеве висвітлило ще одну негативну рису сьогодення: заклопотана війною та економічною кризою столична влада віддала владу на місцях на поталу місцевим елітам. Не всі вони є взірцем порядності та законослухняності, а закони військового часу легітимізували «людину з автоматом» як учасника бізнесової діяльності. Згадаймо, що конфлікт розгорівся довкола переділу сфер впливу на ринку контрабанди, проте й у відносно спокійних регіонах людина зі зброєю вже нікого не дивує.

Чого варті лише озброєні блок-пости довкола нелегальних бурштинових копалень у Житомирській чи Рівненській областях. Причому про належність до якихось добровольчих підрозділів тамтешні «охоронці» не заявляють. Кримінал у чистому вигляді, а міліція скромно мовчить, ніби нічого і не бачить, то ж виникає питання: вони «в долі» чи просто бояться? Бо прикордонники, котрі спробували завадити вести цей варварський до довкілля «бізнес», змушені були відстрілюватися від озвірілого натовпу. Звісно, можна було би підняти Нацгвардію та покінчити з нелегальними копальнями. Та Нацгвардія піде, а копальні з'являться знову, бо наразі вони (як і контрабанда закарпатців) чи не єдиний вид заробітку місцевого населення. І що держава може їм натомість запропонувати легального?

Так що проблема зброї, котра розповзлася із зони конфлікту по всій Україні, ще постане дуже гостро. Ну, а на Закарпаття Президент Порошенко відправив свого вірного «Термінатора» – Геннадія Москаля. Його неабиякі успіхи у боротьбі з контрабандою в зоні АТО на Луганщині, рішучий та безкомпромісний характер – саме ті риси, котрі зараз украй необхідні тамтешньому очільнику. На додачу Президент змінив керманичів тамтешніх прикордонників, СБУ та МВС. Ніби відчувши, що нова мітла їх все одно вимете, всі голови райдержадміністрацій Закарпаття дружно написали заяви за власним бажанням. Так це Москаль ще туди навіть не доїхав! Шкода, що такий губернатор у нас один, а проблем – багато. А стосовно контрабанди – вона була (і мабуть буде) завжди, бо де є зиск будуть і спроби, от тільки, сподіваюся, не завжди очільники контрабандистів засідатимуть у Верховній Раді.