Поштова адреса: 01135.  Київ-135, а/с 79. 
  Контактний телефон:  +38(044)227-93-55
  E-mail: info@agroprofi.com.ua 
             Передплатний індекс: 98990


Книги:

Топ переглядів за місяць:

ЗАРЯСНІЮТЬ ПОЛЯ МОРЕМ СИНІМ
Колись на Поліссі було море. Не чорне, а синє. Синє і безкрає море льону, яке годувало наших...
БАТЬКА СВОГО СИН. УКРАЇНА ВІД МАЛОГО ДО СТАРОГО ВІДЗНАЧИЛА 26-У РІЧНИЦЮ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Лише за справжніх родинних цінностей, батькової підтримки і сили, маминої ніжності і любові...
ВІДРЕМОНТОВАНА РАДА
Із початком нового навчального року у школах, стартував і новий політичний сезон на печерських...
«НІБУЛОН» ПРОДОВЖУЄ МОДЕРНІЗАЦІЮ СУДНОЗАВОДУ І СПУСКАЄ НА ВОДУ НОВІ СУДНА
Компанія «НІБУЛОН» за підтримки Європейського інвестиційного банку (ЄІБ) продовжує реалізацію...
ЗІ ШКОЛИ ПОЧИНАЄТЬСЯ МАЙБУТНЄ
Пузиківська ЗОШЧи багато вам траплялося незнайомих шкіл, до яких просто хотілося би зайти, бо вони у якийсь...

Наші партнери:

ЛЮДИНА З ВЕЛИКИМ СЕРЦЕМ

Ніхто крім нас

Злочинна влада Януковича та його прибічників свідомо і послідовно руйнували державу – як її політичну систему, так і економіку вкупі з обороноздатністю. Тож коли внаслідок Революції гідності очільники регіоналів дружно драпонули за кордон, від України вони залишили суцільне згарище – і не лише на Майдані Незалежності, де «Беркут» намагався вогнем випалити у людей прагнення до свободи, але й в усій країні. Держава була об'їдена практично до кісток – бюджет порожній та ще й боргів купа, економіка розвалена, армія існувала лише на папері, а правоохоронні органи служили не правді, а кривді.

Не можна з упевненістю стверджувати, що така ситуація спеціально створювалася нашим північним сусідом, але те, що Росія скористалася наслідками правління Януковича по повній програмі – точно. Не встигли ми оговтатися після смерті Небесної сотні, як уже зі сходу почали надходити тривожні звістки. Україна постала перед найважчими викликами за всю історію незалежності і застарілий державний механізм був до них неготовий – занадто натужно і повільно оберталися його коліщата, а ресурсів навіть для більш ефективної  системи управління було замало.

І тоді на передову, як і на Майдані, вийшли прості люди – вийшли і взяли на себе головний тягар відсічі ворогу та відбудови обороноздатності. Вони зробили своїм життєвим кредо гасло українських десантників: «Ніхто крім нас». Спершу свідомі громадяни розгорнули кампанію зі збору коштів на підтримку Збройних сил. Згідно з даними Міноборони України, тільки на офіційному рахунку відомства на початок червня 2014-го накопичилося понад 11 мільйонів доларів пожертвувань. Проте невдовзі з'ясувалося, що наявність коштів у Міноборони зовсім не означає, що армія буде всім забезпечена, бо для чиновників важлива процедура закупівлі, котра може тривати і кілька місяців, а війна чекати не може – кожен день затримки – це чиїсь втрачені життя. 

Бо, по правді кажучи, українське військо ніколи не готувалося не те що до реальної війни, а навіть до життя у польових умовах, відтак солдат відправляли до театру бойових дій лише із застарілою зброєю, а про побут ніхто не думав взагалі. Отож солдатам не було на чому спати, не було в чому ходити, що їсти, не кажучи вже про бронежилети і спецзасоби, прилади нічного бачення, сучасні засоби зв'язку тощо. 

Добре, що Майдан навчив людей самоорганізації та взаємодопомоги, відтак громадянське суспільство України перенесло на війну досвід волонтерів Майдану, за лічені тижні створивши унікальне явище – забезпечення армії за рахунок добровільних пожертвувань. Виявилося, що допомагати треба не абстрактній армії, а конкретним підрозділам і навіть конкретним воякам. Тому волонтери збирають кошти, закуповують на них усе необхідне – від шкарпеток до спецзасобів – і власноруч доставляють у війська. За лічені тижні волонтерський рух перетворився на силу, котра змогла забезпечити спершу добровольчі батальйони, а потім і армійські підрозділи. До цього руху долучилися десятки тисяч людей – одні збирали допомогу, інші – доставляли її на Схід, повсякчас ризикуючи потрапити під обстріл чи наразитися на засідку ворога. 

Саме за екстремальних умов проявляються надзвичайні здібності здавалося би звичайних людей. Феномен волонтерства – це адекватна відповідь Громадян на безсилля держави, і цей феномен став можливим тому, що існує критична маса людей, котрі насамперед думають про інших, а не про себе. Деякі волонтери та їхні групи стали вже широко відомими медійними персонажами. Важливість волонтерського руху як дієвої альтернативи системі забезпечення міністерства оборони стала зрозумілою і владі, відтак Президент Петро Порошенко зустрівся з активом волонтерів, а одного з них – Юрія Бірюкова – навіть зробив своїм радником. Та не всі люди, котрі щоденно допомагають армії, прагнуть широкої популярності. Більшість із них скромно робить свою роботу, хоча без них українського війська, яке ми зараз маємо, не було би взагалі, а фронт боротьби з терористами пролягав би десь у районі Дніпра. Про таких звичайних героїв нашого надзвичайного часу і хочеться розповісти, бо самі вони, через притаманну скромність, воліють бути в тіні, вважаючи, що краще за слова про них говорять їх справи.Як життя починається з дитинства, так і справжній волонтерський рух в Україні почався з Майдану. Тож не дивно, що всі персонажі нашої розповіді віддали частину свого серця, сил і життя Революції гідності. Волонтери – люди апріорі активні, й активними їх зробив не Майдан. Скоріше вони своєю активністю зробили Майдан можливим. Фермер із Миргорода Віктор Галич – один із тих, на чиїй енергії та матеріальних пожертвах трималися бійці Майдану, а тепер – воїни АТО та переселенці з Донбасу.

 

***

Людина з великим серцем

 

Віктор ГАЛИЧ з черговою партією благодійної допомоги для наших вояків у зоні АТО

Віктор Анатолійович давно відомий на Миргородщині своєю активною громадською позицією – очолює районний осередок асоціації фермерів, був активним учасником національного спротиву на рівні району. Його син – безпосередній учасник Євромайдану. І лише щаслива випадковість врятувала його від міліцейських кийків під час розгону 30 листопада 2013 року. Зрозуміло, що Революція гідності без сім'ї Галичів також не обійшлася. Віктор Анатолійович постійно забезпечував матеріально миргородський загін активістів, та й сам брав участь у боротьбі у найтрагічніший період – у лютому 2014-го.

У Києві Майдан переміг, та почалися події на Донбасі, тож довелося допомагати донецьким побратимам, з котрими здружився у Києві. Однак події ставали все більш загрозливими, аж поки розпочалися бойові дії. Нестримний потік біженців рікою хлинув від вогню війни у більш мирні області, в тому числі і на гостинну Полтавщину. Та от біда – як і в решті випадків, держава виявилася до цього не готовою. Відтак, не сподіваючись на її поміч, весь тягар допомоги біженцям узяв на себе простий фермер. Вже в травні-червні, коли розпалилися події довкола Слов'янська, Віктор Анатолійович зрозумів, до чого йде, і власним коштом створив благодійний центр допомоги переселенцям із східних регіонів України. «Сарафанне радіо» спрацювало швидко – і до нього у Миргород потяглися люди з окупованого Слов'янська та інших міст Донбасу. До честі приймаючої сторони, ніхто не ділив людей на патріотів та сепаратистів – бо ж приїздили переважно жінки з дітьми, а їхні чоловіки і батьки інколи стояли на блок-постах сепаратистів. І от диво – люди, зазомбовані російською пропагандою, котрі приїздили з недовірою і острахом, через якийсь час ставали щирими патріотами єдиної України.

«Приміром, біженка Анжела, котра приїхала до Миргорода з двома дітьми, відразу просила відправити її до Ростова, бо вдома у Слов'янську їй розказували, що там для таких як вона – просто рай. Та Віктор Анатолійович умовив її залишитися на якийсь час у Миргороді. Він особисто опікувався її долею, возив харчі та одяг. За якийсь місяць жінка змінилася докорінно і стала українською патріоткою – про Росію вже й мови не було», – розказує співробітниця Центру, сама біженка з Горлівки, Тетяна Семенова. Наразі, за її словами, в Центрі зареєстровано понад 500 осіб.

«Біженці, котрих інколи доводиться нелегально вивозити з пекла бойових дій, спершу нагадують настовбурчених голками їжаків – до всього ставляться упереджено та з пересторогою. Проте за якийсь час чуйне ставлення робить свою справу, і ми бачимо зовсім інших людей, – розказує Тетяна Геннадіївна. – Колишні мешканці елітних донецьких квартир із задоволенням живуть у простих селянських хатах полтавської глибинки, товаришують з місцевими жителями і радіють, що вирвалися з «ополченського» раю».

Допомогою біженцям робота не вичерпалася – до діючої армії почали призивати земляків і відпускати їх у пекло війни без обладунків було не по-людськи. Тож Віктор Галич купував форму та бронежилети з касками, потім – оптику та приціли. Далі – більше. Особистий контакт з вояками засвідчив ганебний стан забезпечення підрозділів навіть харчами, не кажучи вже про інше. І знову всі турботи Галич взяв на себе – почав допомагати сам та залучати інших до допомоги добровольчому батальйону «Полтава». За власний кошт купив десять бронежилетів, аби земляки не йшли у зону АТО без належного захисту. У нього велике українське серце, котре не може залишатися осторонь, коли потрібна допомога.

Віктор Галич не без підстав вважає, що саме Миргород є патріотичним центром України. Судіть самі – коли розпочалася агресія на Сході, широко розповсюдження набули різні форми збирання коштів на армію – всі пам'ятають і СМС, і дзвінки на короткий номер. На зборах фермерів району Віктор Анатолійович запропонував скинутися всім миром – з розрахунку по 50 грн з гектару угідь. В результаті один лише Миргородський район перерахував на потреби армії 1,6 млн грн, а решта країни – 30 млн грн. Біда тільки, що всі ці гроші лежали без руху на рахунках Міноборони саме у той час, коли на фронті не вистачало найнеобхіднішого.

Отож на наступних зборах фермери Миргородського району вирішили допомагати не абстрактній армії, а конкретним військовим частинам, благо їх у Миргороді розквартирували аж чотири. Розквартирували – та й покинули. Танкісти спали на голій землі, тож фермери, як люди хазяйські, почали облаштовувати їм побут – тягли електрику, роздобували каремати та спальники. Потім допомога розповсюдилася і на миргородців, котрі воювали в зоні АТО (а тамтешні міліціонери були і у Луганському, і у Донецькому аеропорту). «Молоді сільські хлопці йдуть воювати – ну як їм не допомогти? – каже Віктор Анатолійович. – На місцевому арматурному заводі волонтери почали робити бронежилети, причому доволі дешево – собівартість складає 1100 грн. Можливо він і не суперовий, і йому не присвоєно відповідного класу захисту, проте він перевірений на практиці (куля з РПК його не бере). І ми можемо його хлопцям дати». Забезпечують вояків вони і формою, і продуктами, й усім необхідним.

Жоден волонтерський транспорт, котрий іде через Миргород у зону АТО, без гостинців від Галича не поїде. Фермери відправили солдатам старенький ГАЗ-53, бо існує жахливий дефіцит транспорту в зоні бойових дій. Віктор Анатолійович зняв і відвіз на фронт двигун з власного МАЗа. Не вистачає на фронті всього, і найболючіше місце – медикаменти. Аптечки від Міноборони не витримують ніякої критики: мало того, що вони давно морально застарілі, так ще й надходять на передову розукомплектованими, а інколи і зовсім порожніми. Не було перев'язочних матеріалів, протишокових препаратів, тому наші хлопці гинули від елементарної кровотечі чи больового шоку. Миргородці купили на 76 тисяч гривень медикаментів і відправили їх захисникам.

Зона відповідальності Галича не обмежується Миргородом, земляками, котрі воюють, чи підрозділами, котрими він опікується. У Дніпродзержинську пастор зібрав близько 400 безпритульних дітей із зони АТО. Варто було Віктору Анатолійовичу дізнатися про це, як відразу дві машини продуктів вирушили до дітей. Бо він звик допомагати всім. Везе, приміром, харчі батальйону «Армемівськ», то частину їх віддасть до Артемівської лікарні. Тій самій лікарні потім привіз і ліків, бо військових зараз забезпечують краще – волонтери стараються, а цивільні лікарні у зоні бойових дій голі і босі. Проте осколок же не розбирає – вражає всіх. То цивільні мусять купувати ліки своїм кошом. А де у біженця ті кошти?

Як зазначає Віктор Анатолійович, війну за Донбас неможливо виграти лише силою зброї, її треба вести в головах людей. Його особистий досвід свідчить, що немає ніяких невиправних сепаратистів, а є просто люди, задурені ворожою пропагандою. І слід лише вирвати їх із-під щоденного зомбування «телеящиком» та показати, що справжнє життя в Україні зовсім не таке, як показують з Росії, як полуда з очей спадає. Бо справжня причина розбрату на Донбасі – брак достовірної інформації.

І Галич знає про це, як ніхто інший – бо сам родом з Краснодону, там і досі живуть родичі. Коли почалися події на Сході, рідний дядько з Краснодону телефонував Віктору Анатолійовичу і казав, що він «фашист». Тепер, сповна сьорбнувши «руського міра» про фашистів вже не заїкається – риторика змінилася докорінно, тим більше, що Галич надсилає тамтешнім родичам гроші, аби вони там хоч з голоду не померли, на російських харчах.

Люди, котрі звикли думати своєю головою, а не споживати телепомиї, є і в зоні бойових дій, тому допомогу військовим надають і самі жителі Донбасу – хто варить солдатам їжу, як це робить бабуся в Авдіївці, за 2 кілометри від Донецького аеропорту, чи підприємець з Соледару, котрий продає військовим будматеріали за символічну ціну в 1 гривню.

«Для чого ми відкрили центр допомоги біженцям? – перепитує Віктор Анатолійович, – бо це наша війна. Воювати ж можна не лише з автоматом. Якщо ми до переселенців ставитимемося нормально, то може вони телефонуватимуть своїм та й розкажуть, що тут звічайні люди живуть, а не бандерівці. Я вірю в людей, вірю, що прийде час – і все це минеться, і нам доведеться миритися. Буде єдина країна».

 

 

 

Стати Агропрофі просто! Лише за кілька кліків!

Події:

Ціни на зернові: