«СОНЕЧКО. НАШЕ СОНЕЧКО!»

Страх – природна реакція людини на небезпеку, проте чомусь він вважається огидною емоцією. Дійсно, слабкий від страху втікає, може зрадити, проте сильного страх спонукає до дії, до опору. Але справа не лише в особистій психології. Страх може стати і конструктивним, адже коли боїшся за себе, то стараєшся сховатися, а коли за інших – ідеш на бій. Під час Революції гідності українці показали себе сильними не тому, що не боялися, а тому, що страх спонукав їх не здаватися. Однією з тих, хто не здався тоді і продовжує боротися зараз, стала колишня вчителька та директор школи, а пізніше успішна бізнес-леді, вінничанка Юлія Вотчер. Юлія Луківна на Майдані була з першого дня, і привів її туди саме страх. Страх панічний, тваринний. Страх, котрий відчуває самка, коли її дитинчатам загрожує небезпека. Біологи знають, що навіть найсмирніші тварини можуть стати агресивними і фатально небезпечними, якщо хтось нападає на їхнє потомство.

 

Очі бояться, а руки роблять

Вона приїхала на нараду до столиці наступного дня після розгону студентів і побачила калюжі крові на асфальті. Крові було багато, тож стало зрозумілим, що то не випадковий п'яничка носа розбив. Це було славнозвісне Перше грудня 2013-го, і на захопленій протестувальниками будівлі Київської міськдержадміністрації вже висів листок із оголошенням: потрібні медики. Юлія Луківна замолоду закінчила медучилище, тому і запропонувала свої послуги. Спершу думала – на день, поки йде нарада, потім дізналася, що нараду перенесли, то так і залишилися. Перші, хто звернувся по допомогу, були саме побиті студенти, причому всі пошкодження їм було нанесено ззаду, тобто молодь не чинила опору – її просто наздоганяли і били.

Пані Юлія сама має сімнадцятирічного онука-студента та шістнадцятирічну онучку, тож цілком природно сприймала побиття дітей як глибоку особисту образу, і саме страх за них спонукав до дії. Місяць жінка практично не полишала будівлі КМДА, налагоджуючи роботу медпункту – прийом ліків, надання допомоги постраждалим. Спала просто на підлозі і працювала по 18 годин, проте втоми практично не відчувала, хоча, приміром, теплу білизну перекидала тоннами – спершу приймали її від благодійників, а потім віддавали тим, хто потребував.

Далі – більше. Революція завжди була соціальним ліфтом, котрий давав можливість піднятися нагору тим, хто має організаторський талант. Юлії Луківні доручили організувати шпиталь в Українському домі на Хрещатику. Майдан вже мав всесвітню славу, благодійники були навіть серед закордонних українців. У найстисліші терміни госпіталь було не лише розгорнуто, але й оснащено ледь не за останнім словом медичної науки. І, як виявилося – саме вчасно, бо настали морози і пішла хвиля обморожень, пневмоній, а з 18 грудня – і поранених. Шпиталь в Українському домі та медпункти на вулиці Грушевського були найближчими до епіцентру подій, тож не дивно, що більшість поранених першу допомогу отримували саме там. Потім був штурм, і Український дім захопили силовики, а шпиталь евакуювали до Михайлівського монастиря, який перетворився на лікарню. Там на плечі Юлії крім валу іншої роботи лягла ноша, якої не побажаєш нікому – їй довелося відповідати на телефонні дзвінки батьків тих хлопців, тіла яких, вкриті прапорами, лежали в ряд на території монастиря. Їй доводилося вишукувати потрібні слова…

Коли активні дії на Майдані пішли на спад, Юлія Вотчер працювала в народному шпиталі неподалік – на вулиці Трьохсвятительській, організовувала відправку постраждалих майданівців на лікування по Україні та за кордон. І просто звідти поїхала на фронт, бо після Майдану зосталося багато ліків, частину яких забрали шпиталі, а решта також була потрібна на передовій.

Від волонтерів почали надходити імпортні кровоспинні препарати, котрі не тільки треба було доправити на передову, але й навчити новоспечених вояків ними користуватися. Слід було комусь їхати, і знову спрацював страх – не за себе, а за інших. Бо поїхати могла або двадцятирічна дівчинка, або молода мама чотирирічної дитини, або вона. «Я хоч і вже у серйозному віці, – каже Юлія Луківна, – проте дві кар'єри вже зробила: директор школи та заступник голови правління компанії, світу побачила, дітей народила і онуків виховала. Я хочу жити, але в мене вже за спиною щось є, а вони життя лише починають». Для жінки-волонтера вибір був очевидним, то ж вона і повезла ліки на фронт. Думала. відвезе один раз – та й по всьому. Не так сталося, як гадалося: бо там варто лише зачепитися, і полишити хлопців у біді не вийде – не така вона людина. Адже кожна поїздка – це виявлення нових потреб, і, отже – підготовка до наступної. «Поки війна не скінчиться, я з дистанції не зійду, хіба що доля вкоротить її мені», – говорить Юлія Луківна. Наразі за її плечима 22 рейси на фронт і 30 листопада вона їде знову.

 

Наше діло – труба

Волонтери, і Юлія Вотчер не виключення, знають потреби нашої армії значно краще, ніж Міністерство оборони, але важливіше те, що вони задовольняють ці потреби краще від чиновників відомства. Як правило, кожна група волонтерів опікується якимось конкретним підрозділом або кількома. «Як ми дізнаємося, що потрібно військовим? – перепитує пані Юлія. – Ми туди їдемо і бачимо, чого бракує. Тоді купуємо необхідне і самі веземо у зону АТО… Особливо допомоги потребують резервісти, бо регулярну армію забезпечують повністю, а Нацгвардію, резервістів ми допомагаємо одягати, годувати, придбати засоби захисту».

Так і пані Юлія спершу допомагала другому батальйону Національної гвардії. Але одного разу гвардійці відмовилися від допомоги, бо знали, кому вона потрібна більше за них. Так Юлія Луківна змінила спеціалізацію, і тепер вона возить допомогу переважно тим, хто обділений увагою. Знаючи цю особливість, до неї стікається і відповідна інформація – де кому і що потрібно.

До фронту вони їдуть як правило вдвох із водієм, а вже там, на безпечних блок-постах отримують охорону. Причому це не почесний ескорт, а нагальна необхідність, адже на передньому краї діють ворожі диверсійно-розвідувальні групи, та й під мінометні обстріли волонтери неодноразово потрапляли. Чи було страшно – звісно, що було, проте страх минався, а потреба допомагати – ні. Бо одному потрібен бронежилет, іншому – одяг, усім треба їжа та медикаменти. «Питаю одного: що тобі привезти, – розказує Юлія Луківна, – а він каже: так хочеться домашнього супу, бо вже чотири місяці ротації не було». І вона на друзки розіб'ється, а доправить той суп на передову. Та не супом єдиним, так би мовити, адже доправляла вона і каски з бронежилетами, і спецзасоби, і рації та інше обладнання. А солдати потім телефонують і кажуть: Ви нам життя врятували.

Побут і війна якось не перетинаються у свідомості чиновників міністерства оборони. Чи їм із теплих кабінетів не зрозуміло, що на фронті такі самі люди, котрим потрібно й їсти, й спати, й одяг прати? От і доводиться забезпечувати побут волонтерам. Адже несила дивитися, як еліта української армії спить просто неба, харчуючись в сухом'ятку. Тому возить Юлія Вотчер і палатки, і навіть пральні машини. Але чим далі, тим більше спрацьовує психологія мами – вдягти, обігріти, нагодувати, полікувати. Бо мужнім чоловікам часто бракує звичної домашньої їжі, тому вже обов'язковим ритуалом кожного візиту на фронт став «борщ від пані Юлії», котрий вона там варить у 30-літровому казані. Привозить з собою м'ясо, овочі, закочує рукави і – вперед. Одного разу вже були заморозки, то ж поки начистила інгредієнтів на 30-ть літрів, мало руки не обморозила, тому тепер заготовку для борщу робить іще вдома.

Українські воїни для неї – діти: багато хто з них дійсно ровесники її онуків. Коли після напруженого дня від перевтоми не спиться, мама Юля «пасе» сон своїх хлопчиків, які сплять і по-дитячому сопуть носами, а не хроплять, як дорослі дядьки. От так і живе – одним борщу, іншим приціл, ще комусь рації чи шкарпетки. Вона від природи абсолютно позитивна – всіх зігріє, розрадить, збадьорить. Тому і називають її бійці – «наше Сонечко». Втім, свою роль у зміцненні обороноздатності вона не перебільшує: ми, каже, як довжелезна труба – тут у неї поклали, а на передовій випало. Бо без масової підтримки населення волонтерський рух би довго не протримався. Тому й робить Юлія Луківна все, що можливо, аби пробудити людей для допомоги воякам. Вона ходить на ефіри телебачення, була на нараді волонтерів у Президента України, активно дописує у соціальних мережах, проводить зустрічі з людьми, щоб пробудити в них усвідомлення важливості особистої участі у наближенні спільної перемоги. За три місяці ця відважна жінка так розбурхала рідну Вінницю, що тепер земляки – чи не найактивніші її помічники.

 

Усе, що сховане – те все втрачене, все, що віддане – те твоє

Юлія Луківна не лише возить передачі на передову, але й назад везе кулі, гільзи і осколки, аби люди бачили, що війна – то не картинка по телевізору, й ось саме цей смертоносний метал загрожує простим українським хлопцям, котрих ніяк не може забезпечити Міністерство оборони. Саме тому вже півроку пані Юлія живе в режимі дев'яти днів: три дні на збір і підготовку «передачі», три дні – на передовій і ще три дні – на спробу відпочити після всього того. Наснаги жити в такому ритмі додають люди, котрі несуть і несуть допомогу.

Причому виявилося, що для українців кордонів не існує. Таке враження, що кожен долучився до волонтерської роботи. Люди збирають кошти, медикаменти, продукти, ліки. Чи не в кожному місті є координатори. Велику допомогу надають українці, які живуть за кордоном, котрі вболівають за Батьківщину. Маленькі патріоти з передмістя Чикаго (США), спостерігаючи як їх батьки допомагають Україні виборювати право жити вільно, відмовляють собі у різних забаганках, а інколи й у своїх дитячих власних потребах, заощаджують грошенята і купують спальники, в яких можуть вночі зігрітися бійці на передовій навіть за сильних морозів. А ще, до кожного спальника вони буквально вкладають своє серце, тепло своєї душі – образки та листи.

Так само польські діти передали нашим героям-захисникам свої чудові малюнки, гарно оформлені вітальні листівки, іконки. Шкода, що немає такої чудо-техніки, яка би могла показати відчуття бійців, коли ті отримують такі подарунки! По всій лінії фронту, передаючи малюнки, волонтери передають від дітей захоплення героїзмом, побажання здолати зло і швидше повернутися до дому живими. А маленькі вінничани з дитячого центру мистецтв власноруч виготовили і передали з Юлією Луківною на передову прапор десантників.

Вантажі для фронту потрібно десь накопичувати, сортувати і пакувати. Виручила дирекція Дарницького трамвайного депо, котра надала в безкоштовне користування приміщення для організації допомоги бійцям, які воюють на Сході. Тепер там дві кімнати на першому поверсі відведено під склад. Є потрібні меблі, робітники депо змонтували там стелажі, забезпечується цілодобова охорона. Саме туди зараз везуть усе необхідне на фронті, і звідси ж воно відправляється на передову.

За спостереженнями пані Вотчер, найбільше фронту допомагають ті, хто сам заробляє – тобто люди середнього достатку і нижче. Багаті ж (особливо ті, що мають бізнес у Росії) діляться на дві категорії: одні допомагають, хоч і роблять це абсолютно анонімно, інші ж вважають, що сплачених податків досить. Коли точилися запеклі бої за Савур-Могилу і вояки понесли перші великі втрати, Юлія Луківна кинулася збирати кошти на каски та бронежилети для солдат. Пішла до знайомого нардепа, а він їй – а як я можу бути впевнений, що воно потрапить за призначенням? А далі почав скиглити, що вже одну місячну зарплатню на потреби АТО перерахував. І це при тому, що він, як і панівна більшість наших народних обранців, людина далеко не бідна. От бідні люди – ті віддадуть останнє, так само щиро діляться представники середнього класу, бо знають, що власною працею зароблять іще. Втім і серед багатих є винятки. Один із таких заможних чоловіків допомагає пані Юлії, і все, що робить – робить на совість: потрібен лінолеум – то дає рулонами, якщо мішки – пачками, якщо бінокль, то такий, що на передовій хлопці аж язиками цокають від задоволення.

 

Мур не на тому кордоні

Після особистих візитів на передову, коли жінка бачила смерть та каліцтво наших солдатів, стало зрозумілим, що одне з найвразливіших місць тамтешнього медичного забезпечення – відсутність спеціального медичного транспорту. Бо в Україні немає жодного спеціального реанімобіля, а звичайні автомобілі «Швидкої» дуже вразливі. Вони не захищають від куль і осколків ні медиків, ні поранених, та й не дозволяють просто в полі зробити операцію, а часто ж відлік часу йде на хвилини. Проблему, як завжди, почали вирішувати волонтери.

На своїй сторінці у Фейсбуці пані Юлія розпочала активну кампанію по згуртуванню небайдужих для збору коштів на такі реанімобілі. Відгукнувся і наш земляк із Англії, який розповів, що знайшов два новісінькі, повністю споряджені та броньовані реанімобілі марки Mercedes Unimog. Вартість одного такого авто – 500 тис. гривень. Кошти було зібрано й у Нідерландах придбано два таких автомобілі.

Звісно, що з перевезенням такої техніки виникла купа проблем – автомобілі специфічні настільки, що для перетину кордону потребують багато різних дозволів, ліцензій і документації, тож волонтери насилу домоглися, щоб поляки ці автівки пропустили через свій кордон. Поляки пропустили. Українці – ні. Бо для розмитнення по закону потрібно 10 тис. євро, а таких грошей у волонтерів немає. Втім митники, не соромлячись, прямо заявили, що готові пропустити цю техніку на митну територію країни 1,5 тисячі євро хабара. Платити по закону не було чим, а давати хабара після перемоги Революції гідності було просто негідно. Юлія Луківна зверталась за допомогою до міністерств і відомств, але там лише розводили руками. У МВС відповіли – це не наше, у РНБО кажуть, що це питання потрібно вивчити. У Міністерстві соцполітики кажуть, що це не передбачено нашим законодавством.

Утім немає таких мурів, котрі би могли стримати українських волонтерів. І за два тижні автомобілі таки розмитнили, і машини після доукомплектації ліками та медтехнікою 26 листопада були урочисто передані армії. От лише ні слова не прозвучало про те, звідки вони взялися в Україні та які перипетії на своєму шляху подолали перед відправленням в зону АТО.

Саме ставлення держави, особливо чиновників, зайвий раз свідчить, як багато бур'яну потрібно ще виполоти, щоб Україна стала такою, як про неї мріяли герої Небесної сотні та мріють зараз солдати на фронті. «Ви собі навіть не уявляєте того рівня безглуздя, зради, безсовісності у владних кабінетах. Хлопці на передовій це знають, розуміють, але все одно вважають, що Україну, попри все, необхідно відстояти. А потім повернутись із перемогою і все робити зовсім по-іншому», – каже пані Вотчер. І красномовний приклад зради довго шукати не потрібно – вояків на передовій забезпечують волонтери, бо Міноборони не здатне це зробити. Проте під час обшуку у начальника департаменту закупівель того ж таки Міністерства оборони виявили понад $400 тис. готівкою.

Юлія Луківна переконана, що поки українські бійці боронять нашу землю від зовнішніх ворогів, ті, хто перебуває в тилу, в теплі та ситості, неодмінно мають боротися з внутрішнім ворогом – негідниками при владі. Це економічна лінія фронту. Всі, хто не тримає в руках зброї, мають стати до боротьби за економічну самостійність, за чистоту в лавах урядовців, законодавців, простих виконавців.

Після об'їздів передових блок-постів, виснажені важкими дорогами волонтери та бійці спецназу збираються за вечерею і починають обговорювати стан справ у державі. «Гірко, прикро: бійці готові за Україну, за життя кожного з нас своє життя віддати, – розказує Юлія Луківна. Подумайте, чого вартує фраза: «...та не бійтеся, пані Юля, все буде добре в Україні, бо ми тут навіщо?! Може не всі побачимо, але то таке... Кому випаде заплатити життям, кому тілом, а кому після всього прийдеться попітніти, щоб ви, коли будете старенька, були в достатку і щаслива своїми онуками». Вони там думають про моїх онуків... Ледь не заплакала...»