ЯНГОЛИ-ОХОРОНЦІ МИРНОГО ЖИТТЯ

Уже всім зрозуміло, що без участі громадянського суспільства, котре викристалізувалося у ході Революції гідності ні відбити атаку ворога, ні розбудувати гідне життя в Україні неможливо. Проте досі недооціненою є роль соціальних мереж у плеканні нашої перемоги. Саме заклики у соціальних мережах виводили на вулиці столиці сотні тисяч людей вікопомної зими 2013-2014 років. Саме у соціальних мережах розпочався волонтерський рух. Оперативність, доступність, а головне — непідконтрольність соціальних мереж владі зробили їх основою руху опору, проте серцем і двигуном цього руху були і продовжують бути не віртуальні персонажі, а живі люди.

Уже навесні 2014-го стало очевидним, що легкої перемоги над системою, котра так стрімко обвалилася в столиці, в межах усієї країни не вийде. На Сході, підбурювані ворожою пропагандою та проплачені місцевими олігархами, піднімали голову сили, котрі згодом привели на нашу землю війну. Чоловікам довелося брати до рук зброю, а жінки взяли на себе основний тягар тилового забезпечення. І знову головним помічником для небайдужих громадян стали соціальні мережі. Саме звідти дізнавалися про найбільш нагальні потреби, там ділилися досвідом та збирали людей на громадські акції.

Волонтери бувають різними — відомими і не дуже. Одні оперують мільйонами гривень і забезпечують цілі військові частини, інші — збирають харчі та одяг для солдат та біженців. Вирішення глобальних завдань по плечу не всім, але це не значить, що решта добровольців роблять для перемоги менше. Тут справа не в масштабах, а в усвідомленні особистої відповідальності за долю країни, як би пафосно це не звучало.

 

Революція соціальних мереж

У тих-таки соціальних мережах формувалися окремі спільноти, спрямовані на допомогу армії, а їх активісти стали тим двигуном, котрий ламав інертність держави у питаннях забезпечення армії. Саме на просторах соціальних мереж познайомилися, а потім і подружилися троє дівчат. Створили свою спільноту, яку назвали просто і коротко — «Перемога», одразу засвідчуючи ту кінцеву мету, заради якої вони «волонтерять». Утрьох вони працюють відносно недавно — якихось три місяці, проте до того кожна з них пройшла свій нелегкий волонтерський шлях. Здружила їх спільна робота і спільна мета, а вже потім виявилося, що й мешкають вони в одному районі.

Анжела Мамарева має чи не наймирнішу професію — вона працює шкільним бібліотекарем. Здавалося б, що спільного між сіянням «розумного, доброго, вічного» та забезпеченням підрозділів спеціального призначення таким же спеціальним обладнанням? Та коли знаєш, що це треба, зможеш подолати будь-які перепони — наприклад навчишся розбиратися у тонкощах військової оптики, детально вивчиш особливості функціонування ринку військового спорядження, дізнаєшся чим тактичний ліхтарик відрізняється від звичайного,  а тактичні окуляри — від сонцезахисних. Життя змусило просту бібліотекарку стати експертом з питань військового спорядження, аби не купити на зібрані людьми кошти та відправити на передову те, що в бою буде не підмогою, а обузою.

Почалося із простого — у соціальній мережі попрохали поповнити телефонний рахунок солдату, допомогти зібрати кошти на ліки пораненому. Далі зростали завдання, проте разом з ними росли і можливості, знання та уміння. Збагачена новими знаннями Анжела почала опікуватися армійською елітою — військовими розвідниками 25-й добровольчого батальйону територіальної оборони «Київська Русь». А у елітних підрозділів і вимоги особливі — приміром, звичайна військова форма їм не підходить, через специфіку виконуваних завдань. Довелося замовити пошив такої форми зі спеціальної тканини аж у Рівному. Приємно, що вітчизняні виробники, знаючи для кого виконується замовлення, робили його на межі рентабельності. Потім треба було знайти транспорт і свіженьку форму разом іншими «передачами» — ліками та спорядженнями — доправити в батальйон.

Волонтерська робота — це не лише робити щось своїми руками, але й необхідність «сконтактувати» між собою безліч небайдужих людей та переконати, заохотити, запалити своїм вогнем купу байдужих. Хоча вдається це не завжди. Анжела Мамарева — етнічна росіянка родом з тепер сумновідомого міста Слов'янська, у неї там живе мама та старша сестра. Сама вона вже давно мешкає в Києві, стала українською патріоткою і палко підтримувала Революцію гідності. Прикро, але виявилося, що родичі з Донбасу її переконань не поділяють. Спершу, ще в часи Майдану, вона намагалася їм щось пояснити, переконати, та зрештою боротися з шаблонами російського телебачення стало несила і довелося звести спілкування до суто побутових тем, аби не зачепити болючих світоглядних розбіжностей. Далі — гірше: під час боїв за місто, у багатоповерхівку, де мешкали родичі, влучив снаряд. Самі вони не постраждали, але виїжджати до доньки в столицю не захотіли, воліючи перебути небезпеку поруч, серед «своїх» — у Красному Лимані. Ну а далі знаходити спільну мову виявилося взагалі неможливо. Так вони і залишаються — в одній країні, проте по різні боки барикад.

Але мала батьківщина потребує допомоги, хай навіть родичі і відмовляються від неї. У Слов'янську розміщується дитячий будинок-інтернат для дітей з вадами розумового розвитку. Під час окупації бойовики влаштували там собі казарму і, втікаючи з міста, вивезли практично все — комп'ютери та швейні машинки для виробничого навчання, постільну білизну і навіть посуд. От і залишилися 180 дітей ні з чим. Анжела разом з подругами зібрали для них усе необхідне — дві посилки надіслали навіть з Італії. Додали фруктів та солодощів і доставили дітям.

 

Оксана Коротіч у волонтери потрапила вже звичним для українців шляхом: спершу сім'я брала активну участь у Революції гідності, а коли почалася події на Сході, добровольцем на війну пішов рідний брат. І якщо мобілізованих вояків держава хоч якось забезпечувала, то добровольчі батальйони повністю були на «народному забезпеченні». Так що спершу одягли-екіпірували брата та його товаришів, а потім до 55-го автобату мобілізували свекра — військового медика. Так Оксана отримала своїх підопічних. 55-й Окремий автомобільний батальйон з перевезення особливо небезпечних вантажів до війни був на консервації, тож фактично крім особового складу у підрозділу нічого не було. Треба було налагоджувати побут для більш ніж трьохсот чоловіків, котрі мали ремонтувати-реанімувати автомобілі, а потім підвозити на них боєприпаси на передову. Потрібно було все — від предметів особистої гігієни до спецодягу та запасних частин і спеціальних інструментів для ремонту автомобілів. Загалом список потреб складав дві сторінки.

Коштів на це не виділяли, тож військові мусили купувати все зі своєї і так не великої платні. Оксана почала допомагати. Спершу звернулася до друзів, потім — до друзів друзів, кинула клич у соцмережі. Звісно, вона була не одна, бо самотужки таку роботу не витягнеш. Пізніше додалися ще одні підопічні — знайомий став розвідником 16-го добровольчого батальйону територіальної оборони «Полтава» (полюбляють дівчата розвідників — що тут вдієш). Спершу треба було каску, а потім «хлопці, може вам ще щось треба?». «Та нам би бінокль». Зібрали кошти, допомогли купити, передали. «Ще щось?». «Та нам би дальномір». Зібрали кошти, купили, передали. Тепер нова мрія — подарувати хлопцям тепловізор. Проте хороший коштує під 100 тис. грн, а поганий, як каже Анжела Мамарева, не варто й купувати.

А ще у Оксани золоті руки, якими вона вправно виготовляє прикраси з тканини. Волонтерство і це захоплення поставило «на службу»: Оксана через знайомих передає свої роботи аж до американської Атланти на благодійні ярмарки, котрі влаштовує для нашої армії місцева українська громада. За виручені кошти купують спорядження та ліки, зокрема кровоспинні препарати, і передають їх сюди. А ще вона плете браслети національних кольорів, котрі дуже цінують солдати, бо для них жовтий і блакитний — не просто кольори, а символ держави, котру вони захищають.

 

Лана Набатова — з породи небайдужих. Підлітком її вразив вірш Мартіна Німеллера про те, як у Німеччині переміг фашизм. «Коли нацисти прийшли за комуністами, я залишався безмовним. Я не був комуністом. Коли вони садили соціал-демократів, я промовчав. Я не був соціал-демократом. Коли вони прийшли за членами профспілки, я не протестував. Я не був членом профспілки. Коли вони прийшли за євреями, я не обурився. Я не був євреєм. Коли вони прийшли за мною, не залишилось нікого, хто б заступився за мене». Вже тоді, підлітком, вона зрозуміла, що немає нічого гіршого, ніж байдужість.

Тому сидіти склавши руки, коли на фронті гинуть люди, вона не могла. Спершу шукала однодумців — ходила на різні збори, заповнювала анкети, але виявилося, що є спільноти, котрі роздумують над тим, як пробудити суспільство до великих звершень — на менше вони не згодні. Та дівчина розуміла, що зараз потрібні не красиві слова, а реальні дії — краще дві години плести «кікімору», ніж скаржитися на те, що не маєш ресурсів для допомоги фронту. Звісно, у всіх сім'ї, діти, роботи та проблеми, але ж можна знайти кілька годин і зробити просту роботу — хоча б постояти у супермаркеті на зборі продуктів для солдат. Адже маленька мурашка робить якусь просту дію, а в результаті маємо величезний мурашник, котрий виник саме в результаті непомітного вкладу кожного.

Лана почала опікуватися батальйоном військової охорони «Арсенал». Дехто вважає, що раз підрозділ не в зоні АТО, то й допомоги він не потребує. Але ж стан забезпечення усього нашого війська критичний, просто в зоні бойових дій це помітніше, ніж в тилу. Допомогла придбати засоби зв'язку, бронежилети, термобілизну. Тим більше, що у воєнний час (будемо називати речі своїми іменами) охорона військових об'єктів та складів з боєприпасами набуває стратегічного значення. Хлопці з батальйону ходять в розвідку і вже неодноразово затримували диверсантів з так званих «народних республік».

 

Гурток макраме військового призначення

Кажуть, що справжня жінка може з нічого зробити капелюшок, скандал і салат. Не знаю, як щодо скандалу, а от з рештою наші героїні справляються чудово. Прекрасні рукодільниці, вони багато для армії роблять саме власними руками. Звісно, найприємнішим замовленням було шити жовто-блакитні прапори, котрі наші війська піднімали над звільненими містами Донбасу.

Зараз вони плетуть для розвідників особливі маскувальні костюми, котрі на військовому сленгу називаються «кікімори». Спершу лише шили для них «каркаси», а тепер вже роблять «під ключ». Сама розробка конструкції та технології виготовлення є плодом колективної творчості волонтерської спільноти, котра шляхом спроб і помилок знайшла найбільш технологічну форму. Робота доволі марудна, бо ж потрібно спершу пошити такий собі «каркас» із капронової сітки, а потім вручну заплести його товстими волокнами. З цими волокнами особлива морока — робляться вони з мішковини, і процес цей шкідливий, бо у повітрі увесь час висить пилюка, котра потім ще кілька годин після роботи «викашлюється» з легенів.

Та на такі дрібниці ніхто не зважає і доросліші діти наших героїнь залюбки допомагають мамам перетворювати мішковину на сировину для плетіння. А менші, якщо їх немає з ким залишити вдома, граються поруч. Бо насправді діти — волонтерству не завада: ось у кожної з наших героїнь їх по двоє, причому вони ще досить маленькі, проте я впевнений, що зростаючи у такому середовищі вони будуть не лише щирими патріотами, але й справжніми людьми. Бо звикнуть, що ділитися можна останнім — адже їх мами роблять це кожного дня. І хай старшим всього по сім років, вони вже роблять свій вклад у спільну перемогу — розпускають мішковину для «кікімор», рахують речі на складі, роблять малюнки та листівки для солдат.

Фінанси — то постійний головний біль волонтерів, бо їх хронічно не вистачає. Адже зробити хочеться так багато, а особисті можливості — вельми обмежені. Анжела — шкільний бібліотекар, Оксана перебуває у декретній відпустці по догляду за молодшим сином, Лана — після скорочення з IT-компанії поки що безробітна.

 

Від Лани – до столу

ПІдтримка боєздатності армії не обмежується формою чи спорядженням. Не менш важливо, аби захисники мали добре здоров'я та високий моральний дух. Почалася осінь, а з нею застуди. Якось дівчатам передали для солдат свіжого меду. Вирішили, що просто мед — недостатньо і їх тендітні руки та невгамовна енергія перетворили мед на такий собі вітамінно-енергетичний мікс: мед, лимони та імбир. Цей коктейль, який чудово стимулює імунітет, був достойно оцінений вояками. А ще у їх кулінарному арсеналі — сало зі спеціями та часником, домашній хрін з буряком.

У процесі волонтерської роботи вже складаються певні «логістичні» ланцюжки. Приміром Ірина Пугачова на Житомирщині координує збір допомоги серед фермерів, і найсвіжіші овочі за допомогою дівчат доправляються і в Київський опіковий центр, і сім'ям біженців, і солдатам на фронт. Так само за допомогою дівчат у військовому шпиталі міста Щастя питимуть житомирську воду, а поранені матимуть теплий одяг.

Більшість волонтерів з самого початку орієнтуються на допомогу військовим. Не були виключенням і наші героїні. Та вже в процесі роботи виявилося, що допомоги потребують і переселенці, і дитячі заклади в зоні АТО. Так що зараз допомога біженцям здійснюється навіть в більших обсягах, ніж військовим. Все-таки держава з армією потроху справляється, а от за переселенців, здається, ніхто крім волонтерів і не дбає, хоча їх інтеграція в нормальне життя на «великій Україні» чи не важливіша, ніж військові перемоги. Те, що дівчата роблять сьогодні, щиро допомагаючи іншим, закладає надійні підвалини для мирного щасливого завтра. Бо не лише силою зброї зможемо ми побудувати соборну державу.

Дівчата як янголи-охоронці опікуються і своїми «улюбленими» підрозділами, і багатодітними сім'ями біженців зі Сходу, і дитячими закладами на звільненій від окупантів території Донбасу, але якщо на фронт їде якийсь транспорт, і у них є чим поділитися — віддадуть, бо знають, що дійде на передову. Так само й інші волонтери «довантажать» їх передачу на фронт своїми подарунками. Найприємніша частина їх роботи — коли телефонують хлопці з фронту і дякують за допомогу, особливо зворушує, коли дякують матері цих хлопців. Дякують за те, що придбане волонтерами спорядження врятувало життя.

 

Моя хата скраю, щоб першим ворога зустрічати

Чому люди займаються волонтерством? Бо там — на передовій, воюють не якісь абстрактні «солдатики», а їх брати, чоловіки, друзі. Чому тоді не всі пішли у волонтери? Бо є ціла когорта населення (громадянами їх називати буде неправильно), для яких війна — в кращому випадку лише картинка по телевізору, реальна не більше, ніж черговий телесеріал. Невже нам потрібно чекати, щоб війна — через втрати і смерть — торкнулася кожного? Невже лише тоді ми усвідомимо, по кому цей подзвін?

За спостереженням волонтерів, найбільше допомагають молодь і люди похилого віку. Здавалося б — у них і так статки невеликі, проте вони відривають від свого скромного бюджету гривню-дві-десять і купують щось солдатам. Правда, перед виборами долучалися до допомоги батальйонам і деякі кандидати в депутати, проте цей запал згас, щойно вибори минули.

Довгий час найбільш характерною рисою нашого національного характеру була «моя хата скраю». Здавалося б, Революція гідності цей шаблон зруйнувала назавжди, але з яким болем говорять дівчата про байдужість людей у, здавалося б, такому патріотичному Києві. Коли не лише байдужо проходять повз, але можуть ще й вилаяти за те, що вони збирають допомогу солдатам. Солдатам, котрі захищають їх байдужий спокій. На жаль, такими байдужими бувають не лише випадкові перехожі, але й чиновники Міністерства оборони, котрі за посадою повинні опікуватися військом.

У цьому питанні, здається, є зрушення — потужний волонтерський рух тепер не лише забезпечує армію, але й змінює структуру влади. Нещодавно міністром оборони було прийнято рішення про введення представників волонтерських організацій у відповідні департаменти та управління оборонного відомства, а також тилу Збройних сил України. Тепер волонтери працюють в Департаменті державних закупівель та постачання матеріальних ресурсів Міноборони — моніторять ціни та своєчасність закупівлі майна, пально-мастильних матеріалів, продовольства.

Волонтер — не професія, а скоріше — покликання, спосіб життя. Раніше волонтерами називали людей, які добровільно вступали на військову службу, намагаючись бути корисними у критичні для країни моменти, і часто ставкою добровольця було власне життя. Проте ці люди доводили, що їх мотивами є не матеріальні блага та подальша перспектива, а безхмарне майбутнє своїх нащадків, своєї Батьківщини.

Мені здається, що найбільш повно людину характеризують навіть не її дії, а мрії. Бо у мріях людина не обмежена матеріальними можливостями, порою року чи географічним розташуванням. Я пишаюся тим, що в Україні є дівчата, котрі мріють не придбати нову шубку, діамантове кольє чи путівку на модний курорт, а тепловізор для розвідників. Я впевнений, їх мрія здійсниться, треба лише попрацювати — нам усім.