Поштова адреса: 01135.  Київ-135, а/с 79. 
  Контактний телефон:  +38(044)227-93-55
  E-mail: info@agroprofi.com.ua 
             Передплатний індекс: 98990


Книги:

Топ переглядів за місяць:

ЗЕЛЕНА АЛЬТЕРНАТИВА АБО НЕ ВСІ В ЗАХВАТІ ВІД ПОЯВИ КОНКУРЕНТІВ НА ЕНЕРГЕТИЧНОМУ РИНКУ
Повний текст у друкованій версії Енергетика — як повітря: непомітна, але необхідна....
У КИЄВІ ПРЕЗЕНТУВАЛИ НОВИЙ СОРТ ТЮЛЬПАНІВ ДЖАМАЛА
Уперше в історії новий сорт тюльпанів голландської селекції виведено на честь жительки України —...
МОЛОКО ПО РІЗНІ БОКИ ВИМЕНІ
Нинішні закупівельні ціни не влаштовують і дивують українських виробників молока. За словами...
ВІТЧИЗНЯНИЙ УРОЖАЙ-2017: БИТВА НА ДВА ФРОНТИ. І НЕ ТІЛЬКИ
Повний текст у друкованій версії Станом на 5 квітня 2017 року Україна експортувала 34,13 млн...
СУДНОБУДІВНИКИ ПРОТИ АНТИУКРАЇНСЬКОГО ЗАКОНОПРОЕКТУ «ПРО ВНУТРІШНІЙ ВОДНИЙ ТРАНСПОРТ»
3 березня у стінах Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова відбулося...

Наші партнери:

ТРАГЕДІЯ ХУДОЖНИКА

 

У передостанній день літа сесія Переяслав-Хмельницької міської ради відмовила Миколі Шматьку у виділенні занедбаного приміщення колишнього кінотеатру для створення там мистецької галереї «Шматько і сини». Перед лицем осені і холодів митець та його унікальне зібрання знову залишилися без даху над головою. Що ж це за доля лиха, котра жене країною сімдесятилітнього майстра? Чи то може українці настільки глухі до високого мистецтва, що їм байдуже, як складеться доля всесвітньо визнаного скульптора та чи буде у них художня галерея світового рівня? Життя Миколи Шматька – чудернацьке сплетіння злетів і падінь, величі людського духу і ницості, самопожертви і обману. Хто ж такий Микола Шматько і чому він разом з своєю галереєю опинився у маленькому провінційному містечку?

Народився майбутній Король мармуру у Красногорівці на Донеччині у 1943 році, тож дитинство його, як і тисяч інших дітей війни, щасливим назвати важко. Ріс звичайним хлопчаком, та десь з дев’яти років його почали переслідувати дивні сновидіння. Взагалі-то сни бачать всі, та попри це людство досі ламає голову над цим феноменом: що то за явище – привіт з інших світів чи банальний «холостий хід» нашого мозку? Проте сни бувають віщими, а бувають кошмарними. Микола ж уві сні бачив себе, проте якогось іншого – старого і мудрого. Цей сон був настільки яскравим і повторювався так часто, що інколи хлопчина боявся спати.

Та життя йшло своєю дорогою. Хоч яким важким було повоєнне дитинство, та Микола виріс, одружився і народив дітей. Його гострий розум та вмілі руки завжди знаходили собі застосування – був і токарем і художником-оформлювачем, давав сеанси одночасної гри у шахи на 35-ти дошках. А з десятьма суперниками одночасно міг грати «наосліп». Втім, про цей період свого життя він не любить розповідати, бо відлік особистої історії веде від 1976 року. Ні, в нього не влучала блискавка, він не перебував у стані клінічної смерті чи в комі після важкої травми – нічого такого драматичного не трапилося. Мабуть просто настав час прокидатися до справжнього життя. І розбудила його жінка, котра… помилилася адресою.

У його 33-й день народження вона зайшла до його оселі і спитала: «Ви Микола?»  - не погодитися з цим він не міг. «Мені треба зробити мармуровий барельєф, ви зможете?» - і простягла йому ескіз. Микола Гаврилович, котрий попри свою художню діяльність з каменем ніколи справи не мав, вирішив пожартувати – адже в день народження і настрій відповідний – та й погодився. Почав розглядати ескіз, а коли настав час жарти припиняти – жінки в кімнаті вже не було. Як людина слова він мусив хоча б спробувати виконати замовлення. Довелося піти до спеціалістів, щоб дізнатися чим хоч той камінь обробляють, які потрібні інструменти та матеріали.

І от диво – щойно він взявся за різця, як його руки самі по собі почали працювати. Складалося враження, що тіло завжди мало ці навики і просто не було нагоди їх застосувати. Він виконав замовлення так, що навіть професіонали не вірили, що це його перша робота. Саме тоді Микола Шматько зрозумів, що то була не помилка, а сама доля постукала до його оселі. З того часу він ріже камінь, а 1976-й вважає справжнім роком свого народження, бо до того він жив не своїм життям.

У тому ж таки 1976-му Микола Шматько з родиною переїжджає до міста Болград на Одещині, бо сини хворіли і лікарі порадили змінити клімат. Саме на благодатній одеській землі його дар набув справжнього розквіту. В його житті була лише одна пристрасть – творчість. Микола Гаврилович працював по 16 годин, шліфуючи техніку роботи з мармуром. Всі етапи: від задуму – до ескізу, від ліплення майбутньої скульптури з глини – до різьблення її з мармуру, він проходив сам. Мармур - далеко не дешевий матеріал, у радянські часи розподіляла держава, тому навіть не всі члени спілки художників мали змогу з ним працювати. Однак у Шматька він був, хоча діставався скульптору-початківцю нелегко. Три роки довелося оббивати чиновницькі пороги, поки йому дозволили користуватися мармуровими кар’єрами. Допомагали поціновувачі таланту художника-самородка та благодійники. На щастя, серед них був і директор мармурового кар’єру на Уралі. Пізніше одеські моряки привозили мармур з Італії.

Талант, заритий у землю

Все б здавалося йшло добре, та тут у долю художника вперше втрутилася політика. З початком перебудови Одещиною поповзли слухи, що майно почнуть повертати колишнім власникам. Ця доля мала спіткати і будинок із землею, де мешкав Микола Шматько. Після погроз підірвати галерею та байдужого ставлення до ситуації з боку місцевих чиновників стало зрозуміло, що життя у Болграді не буде. До всього цього у 1989-му ще додався політичний конфлікт у сусідньому Придністров’ї, котрий швидко переріс у збройне протистояння... Тож у 1990-му скульптор з сім’єю та творами повернувся на батьківщину дружини у місто Красний Луч на Луганщині. Ще до переїзду тамтешня влада обіцяла створити для митця всі необхідні умови – і житло, і майстерню, і галерею. Та, як у нас водиться, про свої обіцянки чиновники тут же забули.

Довелося все робити самотужки. Просто на городі у тещі було викопано величезну яму площею 110 кв.м глибиною 4 метри. Лише грунту вивезли 110 самоскидів. Потім, за чотири місяці Микола Гаврилович своїми руками виклав стіни диким каменем, перекрив дах, розмістив там свої скульптури та картини. Тут же поселився разом з дітьми та дружиною. У цьому підвалі скульптор мешкав і творив тринадцять років! Він хотів зробити людей кращими за допомогою мистецтва тому його галерея була відкрити для всіх бажаючих практично цілодобово, скульптурами можна було милуватися безкоштовно. Кого тут тільки не було: політики і бізнесмени, чиновники, іноземці… Усі захоплювалися витворами, хвалили майстра, однак ніхто не поцікавився, де і в яких умовах автор робіт живе.

Микола Шматько – пристрасний співець жіночої краси - у його галереї багато оголеної натури, проте вона не сороміцька. Він не просто митець, а митець-філософ: мабуть усі памятають картину Рафаеля «Три грації» - справжній гімн жіночій красі. Шматько у своїй роботі «Три грації і час» йде далі - він зобразив жінку у період буяння молодості, розквіту зрілості та довершеності старості. Метаморфозами, що відбуваються з оголеними тілами героїні він ніби наголошує, що зовнішня краса скороминуча, і зосереджуватися варто лише на красі духовній.

Зрозуміло, що професійна творча спільнота митця без академічної освіти не прийняла – мовляв, що то за самоук, у нього ж навіть диплому немає! Такий підхід ще раз засвідчує домінування формальностей у нашому світі – «корочка» набагато важливіша за твої вміння, обдарованість і результати праці. У 1993-му, коли Шматько спробував вперше взяти участь у виставці в Українському домі на честь Дня незалежності, йому не дозволили виставити свої скульптури не те що в загальній експозиції, а навіть на вулиці! Натомість запропонували поставити їх у парку біля Верховної Ради, де вони і простояли під дощем три доби. До того ж усі витрати на доставку скульптур до столиці та їх розміщення митець оплачував сам, то ж довелося продати золотий годинник та відеомагнітофон.

А от за кордоном проблем із визнанням не було: після виставки у Москві, у 2000 році Миколу Шматька призначили професором кафедри художньої творчості та мистецтв московського інституту світових цивілізацій. І відсутність вищої освіти перешкодою не стала. Після виставки у Донецьку надійшла пропозиція від тамтешнього бізнесмена Анатолія Лисенка: у Слов’янську він відреставрував старовинний особняк і запропонував Миколі Гавриловичу перебратися туди разом із галереєю. У вересні 2003-го відбувся переїзд. Нарешті майстер і його роботи знайшли для себе гідний прихисток. У Слов’янську сім’я Шматьків нарешті мала дім, а сам скульптор – галерею та майстерню.

Можна було б говорити про «хепі енд», та коли слухи про можливий переїзд дійшли до луганських можновладців, ті миттєво приїхали до Красного Луча і почали умовляти Шматька не залишати область. Обіцяли золоті гори: і галерею в Луганську, і квартиру для сімї… Та слово Лисенку вже було дане, тому художник і влада зійшлися на компромісному варіанті: митець поживе на Донеччині рік, а в Луганську тим часом створять достойну його робіт галерею та забезпечать сім’ї належні умови проживання.

Рік, проведений у Слов’янську був плідним – адміністрація Донецької області та настоятель Святогорської Лаври доручили створити мармурову скульптуру «Святогорської Богородиці» для відреставрованої Свято-Успенської Святогорської Лаври. Вже восени 2004-го відбулося урочисте відкриття відреставрованої Лаври та величної скульптури, висота якої сягала 4,2 метри. Для її створення знадобилося дві брили уральського мармуру вагою 40 тонн. За цей твір та заслуги перед Православною церквою скульптор був нагороджений орденом преподобного Нестора Літописця III ступеня. Восени наступного, 2005-го в селі Келеберда на Полтавщині, відбулося відкриття Преображенської церкви, спеціально для якої Микола Шматько створив мармурову скульптуру «Розп’яття Христа».

Шматько – людина слова, і хоч як добре було на Донеччині, він свою обіцянку виконав – через рік повернувся до Луганська. Чи виконала свої обіцянки луганська влада – питання риторичне. Хоча здавалося, що певні кроки для цього робилися, принаймні облрада виділила для облаштування галереї 600 тис. грн. Коли скульптор разом з родиною повернувся на Луганщину, йому надали пристойну трикімнатну квартиру і доволі велику площу в художній галереї. Та згодом почали вияснятися неприємні деталі: спершу вийшла заминка з виділенням майстерні, потім виявилося, що галерея виділена всього на два місяці, а далі скульптор повинен платити орендну плату за свою експозицію, хоча й вклав у її оформлення $25 тис. Та й квартира виявилася не зовсім його – оформити документи на нерухомість ніяк не вдавалося. А спитати вже було ні з кого – після «Помаранчевої революції» в області змінилася влада.

На щастя новий губернатор виявився людиною чесною, тому Миколі Гавриловичу вдалося-таки оформити права на житло. Та з галереєю співпраця не склалася. Відтак квартиру продали і на виручені кошти купили недобудований будинок. Ні електрики, ні опалення, ні навіть штукатурки там не було. Зате було достатньо площі, щоб виставити роботи. Так вони і стояли, на фоні не оштукатурених стін.

Міжнародне визнання

Широкому українському загалу Микола Шматько відомий насамперед завдяки своїм політичним роботам «на злобу дня». Як-от, наприклад, скульптура «Поцілунок Іуди», з оголеним Віктором Ющенком, котрий цілує Юлію Тимошенко, чи «Українська Аврора» котрий зображував Юлію Тимошенко, на якій з одягу – лише намисто та шматок тканини на стегнах. Натомість у світі його знають як видатного скульптора, за яким закріпилося ім’я Король мармуру. І це ім’я він носить цілком заслужено: у 2007-му Микола Гаврилович з тріумфом повернувся з Флорентійського бієнале.У Флоренцію він возив три скульптури: «Поклоніння диску», «Лугань» та «Windows» — портрет Білла Гейтса. «Поклоніння диску» - скульптура унікальна: коли скульптор обирав камінь для роботи, його умовили взяти не чисто білий мармур, а з невеликими темними вкрапленнями. Коли ж майстер почав стесувати диск, котрий жінка тримає над головою, щоб через нього проходило світло, на камені проступило людське обличчя – так химерно склалися вкраплення саме в цьому місці. Вийшло так, зауважує Микола Шматько, що дивлячись на сонячний диск, жінка бачить лик Творця Всесвіту. За цю роботу майстру пропонували 800 тис. Євро. Не продав, бо хоче, щоб вона була в Україні.

І хоч у Флоренції 840 учасників із 76 країн представили понад 2500 робіт різних жанрів, наш скульптор на їх фоні не залишився непоміченим – золоту медаль Лоренцо Величного присудили саме Миколі Шматьку. Він перший з українських учасників Бієнале удостоївся настільки високої оцінки міжнародного журі. Втім, його тріумф на батьківщині залишився практично не поміченим – принаймні жоден представник не те що державної - обласної влади не поздоровив. Та й здійснити поїздку до Флоренції не допоміг. Адже Миколу Гавриловича запрошувати туди ще 2005-го, і тоді він звертався за допомогою до місцевої та центральної влади, та коштів на поїздку тоді знайти не вдалося. Якби не допомога мецената Олексія Дмитренка, не відбулася б вона і у 2007-му.

Флорентійське Бієнале проводиться раз на два роки і вже на наступну поїздку – у 2009-му п’ять тисяч Євро виділив міський голова Донецька. Ставка була безпрограшною – митець повернувся з Італії з черговою золотою медаллю, котру він отримав з рук президента Бієналє за вклад у світове мистецтво. Минулого, 2012-го, роботи Миколи та Рафаеля Шматьків брали участь у виставці «Арт-Монако-12». Кращий конгрес-центр Європи – «Грімальді Форум» на три дні перетворився у величезний виставковий майданчик, де розмістилися понад 3500 творів мистецтва. І наші земляки серед цього розмаїття не загубилися: Микола Гаврилович привіз шість скульптур та десять картин, а Рафаель – свою роботу з мармуру «Тихше!Тихше!». Експозиція українців була найбільш помітною і мала неабиякий успіх у відвідувачів.

Повість про те, як посварилися Віктор Іванович з Миколою Гавриловичем

Різьба по каменю помилок не вибачає – адже зіпсоване неможливо відновити. Микола Шматько чудово опанував цю складну науку і помилок не робить. А от розбиратися в людях, здається, досі не навчився – настільки часто його обдурюють усякі пройдисвіти, а він все ще вірить людям і йде до них з відкритим серцем. Може справа в тому, що масштаби особистостей не співпадають? Дитяча душа генія не може повірити у людську ницість і підступність?

Як і кожен великий художник, Микола Гаврилович мріяв зустріти на своєму життєвому шляху людину, котра б розуміла його творчість, вірила в здійсненність художніх замислів і взяла б на себе фінансування їх втілення. За 36 років творчого життя його скульптури і картини бачили десятки тисяч людей, серед яких були і відомі політики, і крупні бізнесмени. Часто поважні гості вражені побаченим, обіцяли майстрові усіляку підтримку. Та от біда – далі розмов та обіцянок справа не рушала. Єдиним приємним виключенням став Анатолій Лисенко, котрий прихистив галерею та скульптора у 2003-2004 роках. Та задуми Миколи Шматька були настільки грандіозними, що для їх втілення потрібна була допомога значно більшого масштабу.

І от здалося, що диво сталося – у 2012 році через мережу «Фейсбук» Шматько познайомився з відомим політиком Віктором Балогою. Той запропонував скульптору разом з родиною переїхати в Закарпаття і почати там розбудову масштабного проекту – міжнародної галереї «Шматько і сини». Для початку Балога обіцяв дати квартири та влаштувати в Мукачівському замку Резиденцію Короля мармуру. Потім – побудувати галерею для скульптур, майстерню, житло і передати цей комплекс безкоштовно Шматьку. Віктор Іванович обіцяв Миколі Гавриловичу всіляке сприяння у втіленні його величних задумів – спорудити тут Площу Сонця — п’ять фонтанів із мармуру й граніту, сонце 50-метрової висоти зі спеціальним освітленням у нічний час. А також Явлення Христа Апостолам – 15-метровий гранітний хрест, 13 висічених із мармуру фігур, терновий вінок діаметром 7 метрів. Ця композиція мала бути з цільного блоку білого мармуру вагою понад 100 тонн – із незвичайними колонами, кольоровим склом, елементами сучасної архітектури, аналогів якої немає в Європі. Скульптор обговорював свої грандіозні плани з В. Балогою і той навіть починав розмову про купівлю мармуру. За словами мецената такі унікальні арт-обєкти сприяли б розвитку туризму в Закарпатті.

Король мармуру був у захваті – здавалося, що людина, котру він чекав 36 років, нарешті знайшлася. Перед ним відкривалися нові горизонти творчості. Разом з сином Микола Гаврилович впродовж тижня жив у Мукачевому, а у вересні, завантаживши галерею – 135 робіт, понад 80 із яких – з уральського та італійського мармуру, 300 картини і хатнє майно, переїхав туди назовсім. Те, що неможливо було взяти з собою – продавалося за безцінь: навіщо чіплятися за старе, коли попереду чекає нове, та ще й таке величне, майбутнє.

Початок був обнадійливий: квартири дали, навіть дві – сімї старшого сина та самому скульптору з дружною та молодшим сином. Правда, зареєстрували їх за новою адресою лише через три місяці та й то після неодноразових нагадувань. Поки галерея була лише в планах, роботи Шматька завезли до ангару на околиці міста. Про майстерню мова взагалі не йшла. Та на фоні душевного підйому ці дрібниці не дуже дошкуляли. Щоб показати свої роботи людям Микола Гаврилович вирішив зробити виставку скульптур під відкритим небом – просто на центральній площі Мукачева. Виставка відбулася… з третьої спроби: спершу було трохи зарано, потім ще якісь відмовки знайшлися, тож зробили її за тиждень до парламентських виборів, у яких брав участь Балога разом з родичами. На виставку прийшло все місто, вона широко висвітлювалася в ЗМІ. Майстер щиро розповідав журналістам, який Віктор Іванович хороший, про його добрі справи. Потім були вибори і політику до скульптора не було ніякого діла, тож побачилися Віктор Іванович з Миколою Гавриловичем лише на Різдвяні свята. Та коли скульптор спробував нагадати про майстерню й галерею, у відповідь почув: «Не будемо це поки обговорювати».

В середині січня в Мукачеві проходить фестиваль вина і Шматько з власної ініціативи вирішив зробити до нього скульптуру покровителя виноробства Бахуса. Була у скульптора таємна думка, що таким чином він нагадає про себе і підштовхне Балогу до виконання обіцянок. Оскільки майстерні так і не було – ліпив Бахуса в ангарі, де стояли його роботи: на морозі і в напівтемряві. На фестивалі вина скульптура мала неабиякий успіх у публіки – люди радо фотографувалися біля неї. Та місцева спілка художників була про творчість Миколи Шматька іншої думки. Його називали самозванцем (аякже – освіти ж немає) і заявляли, що його роботам – «вульгарним і примітивним» не місце в центрі міста. Розпочалися гоніння митця в дусі сумнозвісних 30-х років минулого століття. Та майстер не здавався - у нелюдських умовах він створив бюст принцеси Саудівської Аравії Басми. Та врешті стало зрозуміло, що Балога використав Шматька у якості потужного піар-проекту до виборів, а потім він став йому не потрібен – адже за весь час «меценат» так і не знайшов часу, щоб подивитися на перевезені з Луганська роботи скульптора. Знову, як і у Болграді, почалися анонімні погрози.

Наближалося літо – ні галереї, ні майстерні, лише житло, та й те на «пташиних правах» з тимчасовою реєстрацією. Від спеки картини в ангарі могли зазнати непоправної шкоди. Роботи ніякої не було, а значить і засобів для існування також. І тут Микола Гаврилович згадав, що мер Переяслава-Хмельницького Олександр Шкіра також запрошував його до свого міста. Скоріше від безвиході, ніж з доброї волі, вирішив скульптор прийняти це запрошення. На позичені гроші він завантажив у фури свою колекцію та домашній скарб і вирушив до Переяслава. Та виявилося, що запрошували його скоріше «для годиться». Це ніби як при зустрічі вас запитують «як справи?» і зовсім не чекають, що ви всерйоз почнете про свої справи детально розказувати. Так і з Переяславом вийшло – насправді скульптора може й чекали, але щоб отак одразу, з усіма творами… Їх у місті музеїв просто не було де розмістити. Насилу вдалося «пристроїти» картини і скульптури у складському приміщенні середньої школи. Давні греки назвали б це злим роком – коли скульптор і його твори десятки років приречені «жити» у підвалах та на складах.

За таких обставин у будь-кого опустяться руки. Та Микола Шматько бадьорості духу не втрачає. І головною його опорою, крім творчості, є сім'я. Адже один і на мистецькому полі – не воїн. Тому хочеться по шляхетному зняти капелюха перед тихим подвигом дружини майстра. Жити з художником взагалі важко: відомо ж бо, що у побуті митці часто нестерпні – усе їх життя підпорядковане творчості і на близьких часто душевних сил не вистачає. Дружини декабристів явили свою відданість і благородство, коли пішли за ними до Сибіру. Раїса Андріївна разом з чоловіком так само мужньо переносила всі поневіряння примхливої долі художника – і безгрошів’я (адже усе зароблене він витрачав на матеріали для своїх робіт), і часті переїзди, і 13-літнє життя у підвалі. Сини також пішли батьківською стежкою, а Рафаель досяг у скульптурі неабияких висот – його робота «Три грації з кулями», над якою він працював майже три роки вражає не лише естетичною досконалістю: кожна з куль, що їх тримають грації при доторканні дає свій звук, а разом ці звуки зливаються в гармонійний акорд.

Митці і меценати

Краса є невід’ємною потребою людини. Ледве тільки були задоволені первинні потреби у їжі, одязі та житлі, людина одразу ж починала творити прекрасне – нехай спершу як малюнки на стінах печери. Та мистецтво виділилося в окрему галузь діяльності лише тоді, коли суспільство навчилося створювати стільки продукту, що його вистачало і на утримання цих «нероб», котрі напряму ніякої споживчої користі не приносили. Суспільство утримувало митців, в першу чергу – оплачуючи їх роботи. Втім, знаходилися люди, котрі свої статки свідомо витрачали на створення для митців прийнятних умов існування. Завдяки їм вже в античні часи мистецтво досягло такого розквіту, котрий і зараз видається для багатьох недосяжним. Хто ж тоді утримував митців? Меценати. Зараз лише спеціалісти-історики знають, що Меценат – це не термін, а власне ім’я людини. Жив він у першому столітті до нашої ери і саме йому ми завдячуємо насолодою читати Вергілія та Горація. Адже чи мав би змогу Вергілій написати свою «Енеїду», якби Гай Цільній Меценат не захистив його від насильства з боку одного центуріона та не створив йому умови для творчості, клопотами про повернення йому забраних статків. А Горацію він просто подарував свій сабінський маєток, щоб той не думав про хліб насущний, а повністю віддався поезії.

Інший злет культури, котрий ми називаємо епохою Відродження, також має своїх меценатів – родину Медичі. Саме їх небайдужість до благодійності, підкріплена неабиякими коштами дала світові Ботічеллі і Рафаеля, Мікеланджело і Леонардо да Вінчі. Лоренцо Медічі розпізнав генія у п’ятнадцятирічному Мікеланджело і той кілька років жив та навчався у його домі. Можливо таке ставлення до геніїв мистецтва пояснюється тим, що й сам Лоренцо був визнаним поетом своєї епохи і якби не Данте з Петраркою, що творили в той же час, він став би у перші ряди італійської поезії. Тому цілком слушно головну нагороду флорентійськго бієнале назвали саме його ім’ям.

Та й у наступні епохи митець щоб безперешкодно творити повинен був або шукати покровителя, або левову частину часу витрачати на пошук заробітку. Варто нагадати, що усі сучасні художні зібрання та галереї виникли на базі приватних колекцій тих меценатів, котрі скуповували твори своїх сучасників, тим самим даючи їм змогу творити. Навіть «навскидку» кожен згадає «Третяковку» та й Ермітаж – це в першу чергу, колекція сімї Романових. Наші співвітчизники у цьому питанні також не пасли задніх – від гетьмана Мазепи, котрий своїм коштом створив цілий напрямок архітектури – українське бароко, до колекцій Ханенків і Терещенків, що нині стали музеями. Та галерея «Шматько і сини» унікальна тим, що в ній зібрані не роботи інших митців, а їх власні твори. Тобто Микола Шматько в одній особі поєднав і творця, і мецената.

Сімдесят років – розквіт майстра, але й привід підбити підсумки пройденого. Кожен, хто бачив роботи Шматька, неодмінно замислювався над тим, яка могутня сила палає у цій звичайній, на перший погляд, людині. Безумовно, Микола Гаврилович відчуває в собі цю силу, усвідомлює себе її провідником. Він добре знає собі ціну – і це трохи дивує його співрозмовників, котрі звикли, що митець має увесь час перебувати у стані сумнівів і применшувати свої досягнення. А чого їх применшувати? За 37 років він зробив нечувано багато: створив близько 750 скульптурних творів: барельєфи, горельєфи, скульптури, бюсти та написав майже 500 картин. І нікого не обходить, що своє 70-ти річчя всесвітньо відомий скульптор (у Вікіпедії стаття про нього перекладена на 21 мову) знову зустрів у підвалі, а його безсмертні і безцінні творіння, скульптури з білого мармуру, ув’язнені на складі звичайнісінької загальноосвітньої школи. Його запрошували жити і творити за кордоном – від Австрії до Австралії, та він не поїхав, бо хоче, щоб його твори залишилися на батьківщині. Чи надовго вистачить його патріотизму, якщо і надалі визнаний світом митець разом зі своїми творами буде нікому не потрібним? Можна як завгодно оцінювати особистість скульптора Шматька, але його галерея є національним надбанням і вже тому вимагає до себе відповідного ставлення. Адже в нас є заможні люди, котрі свої первинні потреби задовольнили навіть з надлишком. Чому ж тоді вони скуповують не українські твори мистецтва, а бразильських футболістів? Чи дочекаємося ми часів, коли наші олігархи почнуть замість футбольних команд спонсорувати галереї?

Мистецтвознавці кажуть, що трагедія художника – це неможливість повністю втілити в матеріальному носії ідеальний образ. Та ще більшою трагедією митця є незатребуваність сучасниками його творчості…А мистецтво? Що мистецтво – мистецтво вічне, скульптури житимуть тисячі років. От митець – той дійсно скороминучий. І складається враження, що він нікому непотрібен, - джерело клопотів та неспокою. Мовляв, він вже зробив усе для того, щоб залишитися у вічності, то хай іде геть, не плутається під ногами у серйозних людей. Втім, не хочеться мазати усіх українців однією сірою фарбою, кажучи що високе мистецтво їх не цікавить. Адже у Ольгополі голова місцевого сільгосппідприємства знайшов кошти для створення пам’ятника Пушкіну, котрий згадував містечко у своїх віршах. То що, наступна зупинка для Майстра Ольгопіль?

 

Стати Агропрофі просто! Лише за кілька кліків!

Події:

Ціни на зернові: